Найбільше минулого тижня західні медіа писали про Україну в контексті звільнення головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного і призначення на його місце Олександра Сирського; американської військової допомоги Україні; і інтерв’ю президента Росії Владіміра Путіна його палкому прибічнику з числа американських консерваторів Такеру Карлсону. Про Сирського західні оглядачі писали радше прихильно – але з критичними ремарками. У військовослужбовців на передовій генерал не популярний. Як зазначили у The New York Times, "у двох попередніх успішних боях – в обороні столиці, Києва, і на півночі Харківської області – солдати генерала Сирського вдалися до тактики малих підрозділів і швидких маневрів, щоб перемогти більші і краще озброєні російські сили. Але його готовність вести війну на виснаження за Бахмут, навіть якщо співвідношення втрат було на користь України, викликала критику з боку Сполучених Штатів і поставила під сумнів репутацію генерала в українській армії". Втім, в американському виданні також наголосили, що "у нинішній повномасштабній війні генерал Сирський показав, що може воювати, незважаючи на брак техніки і сил. У Києві він командував легкоозброєними військами, які воювали на околицях міста за підтримки переважно артилерійських систем, які Україна успадкувала від Радянського Союзу". Законопроєкт про американську військову допомогу Україні, Тайваню й Ізраїлю пройшов голосування у Сенаті, але, як зазначають оглядачі, має менше шансів у Палаті представників, де більшість належить республіканцям, які перебувають під сильним впливом експрезидента і незабаром знову кандидата в президенти США Дональда Трампа, який закликає блокувати військову допомогу Україні. Наразі республіканці-конгресмени перебувають також під значним тиском інших селебріті-симпатиків Путіна, а також, імовірно, своїх консервативних виборців. А республіканець-спікер Палати представників Майк Джонсон продовжує висувати маніпулятивні умови, які демократи не можуть виконати, бо республіканці самі ж блокують виконання. Проте, як зазначають американські медіа, у Палаті представників є і республіканці, яким не подобається такий стан речей і які, імовірно, підтримають законопроєкт на голосуванні. Втім, західні оглядачі вже почали розмірковувати, що станеться з Україною, якщо допомога від США таки не поступить. "Українську армію не разгромлять раптово, кажуть аналітики, але руйнування її сил буде невблаганним, – написали у The New York Times. – У європейських країн недостатньо запасів зброї і боєприпасів американського рівня і вони навряд чи зможуть заповнити цю прогалину, кажуть воєнні аналітики. "Україна могла б протриматися деяку частину цього року" без більшої американської військової допомоги, сказав у телефонному інтерв'ю Майкл Кофман, експерт з питань Росії у вашингтонському Фонді Карнегі за міжнародний мир. "Але з часом у неї не стане жодної перспективи відновити армію, і вона почне повільно програвати". Відсутність подальшої американської допомоги, за його словами, "вкаже на похмурий, негативний шлях розвитку подій у другій половині цього року". З перших хаотичних місяців вторгнення, коли російські війська просочувалися крізь кордони з усіх боків і країна масово піднялася на опір, Україна ще не перебувала у настільки небезпечному становищі у війні". The Guardian показали себе дещо більш оптимістичними, зазначивши, що "існують технології, які наразі можуть постачати в достатньому обсязі лише США, наприклад, перехоплювачі Patriot, що мають вирішальне значення для протиповітряної оборони Києва, особливо проти потужних російських ракет "Іскандер" і "Кинжал". За оцінками України, Росія виробляє і випускає близько 100 ракет дальнього радіусу дії щомісяця, і, як показала практика, для того, щоб їх зупинити, потрібні два перехоплювачі. Контракт НАТО, підписаний на початку січня від імені Німеччини, Нідерландів, Румунії і Іспанії, дозволить у певний момент виготовити в Німеччині 1000 ракет Patriot, частина з яких може зрештою дістатися України, хоча Київ, без сумніву, волів би, щоб такої домовленості досягли роком раніше". "Очікують, що війна в Україні затягнеться до 2025 року, не в останню чергу тому, що Кремль чекає, чи буде обрано Дональда Трампа, який, як вважають, більше симпатизує Владіміру Путіну, ніж Україні, – продовжувався текст британського видання. – Щоб перемогти, Україні, швидше за все, доведеться пережити 2024 рік, перегрупуватися, наскільки це можливо, і сподіватися, що європейські політики зосередяться на базовому переозброєнні. ‘Я думаю, що війна буде ще щонайменше рік, – сказав (аналітик з Royal United Services Institute Сем) Кренні-Еванс, – і ситуація не обов'язково буде катастрофічною, якщо європейські союзники заповнять порожнечу, яку залишили США. Економіка Європи все ще набагато більша за російську’". У The Times також припустили, що "Україна не програє (наголос на останню "є". – "ОстроВ"). Але за два роки майже постійних повідомлень про найбільший конфлікт, що охопив Європу з часів Другої світової війни, для мене очевидно, що Україна зараз потребує допомоги більше, ніж будь-коли. Існує моральний імператив, що Україна повинна отримати те, що їй потрібно для перемоги. Їй потрібна протиповітряна оборона. Їй потрібні літаки. Їй потрібні ракетні системи дальнього радіусу дії. Їй потрібні боєприпаси. Росія вимірює свій успіх в Україні дестабілізацією, якої вона досягає. Повна перемога Путіна малоймовірна, але послідує загроза втручання в країни Балтії, Молдову і навіть Польщу. Зі стратегічної точки зору, Британія і решта Європи в небезпеці. Хребет російського вторгнення, вигнуту лінію фронту, яка зміїться через східну Україну, потрібно зламати. Є багато дій, які керівництво в Києві може вчинити для досягнення цієї мети, але, судячи зі слів військових на місцях, перестановка генералів не видається однією з них". Тут британський журналіст розкритикував не союзників, а українське політичне керівництво, і то не тільки за звільнення популярного Залужного і призначення непопулярного Сирського. Так, він зазначив, що "пакет американської допомоги на суму 60 мільярдів доларів затриманий через партійні чвари у Вашингтоні. Снаряди ретельно нормуються, тому артилерію на більшій частині 800-мильної лінії фронту України з Росією замінюють безпілотники. Українські солдати кажуть, що крихітні смертоносні ‘готові до польоту’ комплекти FPV-дронів, які вони використовують, майже всі придбані в приватному порядку на гроші, зібрані доброзичливцями. Командир бригади, у підпорядкуванні якого перебуває близько 4000 українських військових, сказав мені, що його офіцер з логістики ‘бачить дуже мало безпілотників з урядових поставок’". Також кореспондент The Times розлого висловився щодо мобілізації. Після розмов з бійцями на лінії фронту і власних спостережень він дійшов висновку, що "за Україну воюють і вмирають патріотичні і бідні. Розміри втрат не оприлюднюються, але один командир, якого я знаю вже два роки, сказав, що він ‘втратив усіх своїх фронтовиків, двічі’. Солдати тут скаржаться, що життя тих, хто дезертирує або відмовляється воювати, легке, і вони не зазнають серйозних наслідків. Вони стверджують, що десятки чоловіків, яких заарештували і звинуватили в ‘боягузтві перед обличчям ворога’, утримуються на тилових базах, не роблячи нічого, крім ‘поїдання їжі і паління цигарок’. У Слов'янську я зустрів жінку, чоловік якої тричі ухилявся від призову, кожного разу за хабар у розмірі 1000 доларів офіцеру, відповідальному за мобілізацію. Тим часом гірськолижні курорти і бари на заході України переповнені молодими людьми". "Зеленського не переконав зроблений у грудні запит Збройних сил на додаткові півмільйона призовників, – додав журналіст. – Але якщо я чогось і навчився за останні тижні перебування на фронті, так це того, що романтика ранньої задерикуватої оборони закінчилася. Зеленський має це зрозуміти. Перемога над Росією, як зазначив генерал Залужний перед тим, як його звільнили, вимагає солдатів. Багато солдатів". "Визнавати, що назва Україна використовувалася протягом століть, є табу в путінській Росії" Про провальне інтерв’ю Карлсона з Путіним західні медіа писали дуже багато і, принаймні з тих, які в мейнстрімі, здається, в жодному не поставилися серйозно до передбачуваних путінських спроб маніпулювати громадською думкою на Заході. Цікаво, що навіть Карлсона вразив розлогий путінський екскурс в псевдоісторію – той навіть намагався, але не дуже наполегливо, російського диктатора перервати. З усіх критичних реакцій на інтерв’ю, яке було переважно монологом, кореспондент The Wall Street Journal, який народився в Києві, написав, мабуть, саме те, що ми б самі хотіли передати західній аудиторії: короткий і фаховий екскурс в історію. Так, зазначив він, "за словами Путіна, українська ідентичність – це вигадка ворога Росії, Австро-Угорської імперії, початку 20-го століття. Ідея, "що люди, які проживають на цій території, нібито не є насправді росіянами, а належать до особливої етнічної групи, українців, почала поширюватися австрійським генеральним штабом", – сказав він Карлсону. Частини України під австрійським пануванням, такі як місто Львів, дійсно стали центрами українського інтелектуального життя, але лише тому, що письменники, історики і поети з Києва мали шукати там притулку, оскільки Росія заборонила використання української мови. У 1847 році національного поета України Тараса Шевченка ув’язнили за написання патріотичних віршів і відправили як солдата до Середньої Азії. Йому дозволили повернутися в Україну більше ніж через десять років, але тільки щоб знову арештувати. Путін, який колись розповідав, що в студентські роки читав Шевченка українською, більше не згадує його у своїй версії історії, оскільки це означало б визнання того, що українська література передувала нібито інтригам австро-угорського генерального штабу". "На зустрічі з Карлсоном Путін також передав копії листів Богдана Хмельницького, якого він описав як "людину, яка контролювала владу в цій частині російських земель, яка зараз називається Україною", – продовжувався текст WSJ. – Титул Хмельницького був гетьман, або князь, України, що засвідчено на багатьох портретах того часу. Визнавати, що назва Україна використовувалася протягом століть, є, однак, табу в путінській Росії. У травні минулого року голова Конституційного суду Росії Валерій Зорькін догідливо передав Путіну карту 17-го століття, знайдену в архівах суду. "Навіщо я її приніс? – Сказав Зорькін. – Тому що на ній немає ніякої України". Путін був задоволений, розглядаючи карту, розповідаючи вкотре, як Україна з'явилася лише в результаті російської революції 1917 року. "Радянська влада створила радянську Україну. Це всім добре відомо. До цього в історії людства не було ніякої України", – променився він. Карта, яку у травні показав Зорькін, добре відома і існує в багатьох копіях. Прямо під Києвом на карті є напис: "Україна: Країна козаків". Ніби навмисне, The Economist опублікував текст про південну частину Одещини, Бесарабію, який також можна вважати відповіддю на путінські виклади. "Олег Кіпер, губернатор Одеської області, до складу якої входить Бессарабія, каже, що проросійські настрої там зменшилися після 2014 року і "впали" після російського вторгнення у лютому 2022-го, – говорилося в тексті. – Однією з причин цього, за його словами, є те, що завдяки допомозі Франції з 2015 року там заблоковано "російську супутникову телевізійну пропаганду". Відтоді Бесарабія є не лише мирною, але й критично важливою для України. Щодня тут проносяться сотні вантажівок, навантажених зерном та іншими товарами. Вони везуть до дунайських портів Ізмаїл та Рені або до Румунії і далі надважливий валютний експорт". У селі Глибоке, де проживають переважно молдовани, The Economist поговорив з колишньою директоркою школи, 80-річною Марією Чекір, яка сказала, за словами журналістів, "що не знає в селі нікого, хто б підтримував Росію. Сторонні спостерігачі часто припускають, що люди похилого віку мають проросійські настрої і ностальгію за радянськими часами. Насправді, коли Росія напала у 2022 році, місцеві жителі були налякані тим, що її війська висадяться тут. Тепер, каже пані Чекір, "коли я чую, що люди розмовляють російською, я їх відчитую. Наші хлопці воюють з росіянами, і я не хочу більше розмовляти російською". Втім, у британському виданні додали свою ложку дьогтю, розповівши і про те, що в очах багатьох у світі власне робить Україну державою, що не склалася: "Хоча страх перед сепаратизмом випарувався, загроза корупції залишилася. Іван Русєв, еколог-дослідник і активіст, розповідає, що армія опечатала частину національних парків Бесарабії. Охоронці парків тепер не мають там ніякої влади. Усередині закритих зон, за його словами, люди зі зв'язками захоплюють землі для ведення сільського господарства або полювання. Дозвіл корупції процвітати під прикриттям боротьби з Росією не обіцяє нічого доброго. На запитання про звинувачення від Русєва, Кіпер відповів просто: "Дякую, що поінформували мене". "Країна під російським вторгненням є тепер "безпечнішим" варіантом" Нарешті, The Washington Post написав про українців, в тому числі українських біженців, про яких наразі, здається, майже ніхто не думає навіть в Україні. "Два роки тому, коли Росія наступала на Україну, а тікати було нікуди, 24-річна Юлія розглядала як притулок рідне місто свого чоловіка, Газу. Пара переїхала до приморської смуги з маленьким сином і побудувала комфортне життя, незважаючи на труднощі тривалої ізраїльської блокади. Юлія стала майстринею манікюру і зблизилася з іншими українськими жінками, одруженими з палестинцями. Її чоловік знайшов роботу інженера. У Газі у них народилася друга дитина, ще один блакитноокий хлопчик. На фотографіях брати посміхаються разом на сонячній галявині. Сьогодні ці хлопчики, 5 і 1 року, – вимушено переміщені, голодні і налякані, їхні нутрощі вивертає від забрудненої води, а обличчя посічені осколковими пораненнями", – починавсч його текст. "Знову поринута у війну, Юлія, яка говорила за умови, що її прізвище не буде названо з міркувань безпеки, сказала, що головна відмінність Гази від України полягає в тому, що "звідси немає виходу". Юлія є частиною колись процвітаючої української громади в Газі, члени якої, з тих, що залишилися, опинилися в пастці між двома війнами, перебуваючи в умовах настільки жахливих, що вони благають повернутися в країну під російським вторгненням, яка є тепер "безпечнішим" варіантом". "Оскільки дні минають, а жодних звісток про вихід немає, повідомлення Юлії стають все більш розпачливими. ‘Я чую вибухи, стіни трясуться, – написала вона, коли в один з крайніх днів блимнув мобільний зв'язок. – Я розумію, що в цей момент хтось помирає. І я чекаю на мою чергу’". До жовтня цього року, коли кривава терористична атака ХАМАС на Ізраїль спровокувала останній на значно більш криваву війну в секторі Газа, на цій палестинській території проживало близько 1500 українців, чи радше переважно українок, – дружин і, імовірно, чоловіків, а також дітей і навіть онуків колишніх палестинських студентів в Україні, розповіли у The Washington Post. "Деякі з цих дітей мають українське громадянство, але багато інших не мають офіційного визнання з боку Києва, оскільки навіть до війни сім'ям було важко дістатися до українського консульства в місті Рамалла на Західному березі", – зазначалося в його тексті. "Відсутність документів є однією з багатьох перешкод для українсько-палестинських сімей, які у розпачі чекають на дозвіл на перетин кордону з сусіднім Єгиптом, – пояснили в американському виданні. – Дипломати з усього світу змушені долати перешкоди, головним чином з боку Ізраїлю, щоб вивезти своїх громадян з Гази… Євген Корнійчук, посол України в Ізраїлі, сказав, що співробітники посольства проводять евакуацію, в той час як Ізраїль продовжує військові операції. За його словами, щонайменше четверо українців загинули в Газі і ще шестеро дістали поранення, додавши, що точну кількість жертв важко встановити. Він розповів, що Україна тісно співпрацює з ізраїльськими і єгипетськими офіційними особами, щоб вивезти своїх громадян, але якщо подані імена відхилено з міркувань безпеки, допомогти можна мало чим. "Вони не обов'язково дають пряму відповідь. Це їхня політика", – сказав Корнійчук про ізраїльських чиновників. У деяких випадках вони чітко кажуть: "Ці люди тісно співпрацювали з ХАМАС". У деяких випадках вони відмовляються навіть говорити про це". Посилаючись на Корнійчука, у The Washington Post зазначили, що наразі Україні, в результаті трьох евакуацій, вдалося вивезти з Гази 315 осіб, переважно своїх громадян, але також палестинців і молдаван. Але нові евакуації не відбуваються вже багато тижнів. Служби безпеки Ізраїлю і Єгипту не пропускають 29 українців, і ще 50 відмовилися від евакуації, тому що виїхати дозволяли тільки їм, але не членам їхніх сімей. Як говорилося далі в тексті, "за оцінками Організації Об'єднаних Націй, близько 70 відсотків смертей у Газі припадає на жінок і дітей. Зеленський, який висловлюється про напад Росії на цивільне населення, мовчить про обстріли з боку Ізраїлю… Українські чиновники в приватних розмовах сказали, що не хотіли би тиснути на ізраїльських колег, враховуючи ретельно вивірену реакцію Києва на війну в Газі, каже філантроп Амед Хан, чия мережа надає допомогу приблизно десятку українських сімей, які просять про евакуацію". Корнійчук же сказав, що не утримується від суперечок з ізраїльськими високопосадовцями, зокрема, з президентом Ісаком Герцогом, перед яким він також ставив питання про потребу продовжувати евакуації. "Відповідь була, що вони вважають, що евакуація закінчилася", – процитували у The Washington Post. "Юлія, єдина українка, з якою вдалося зв'язатися в Газі і яка погодилася назвати її ім'я, розповіла, що її сім'я "чекала, чекала і чекала", а її чоловік здійснював ризиковані подорожі в інші райони за доступом до інтернету, щоб перевірити оновлені накази про евакуацію, – продовжувався текст. – У численних заявах на виїзд їхні імена ніколи не з'являлися разом у списку дозволів, а сім'я відмовляється розділятися. Одна спроба призвела до того, що дозвіл на перетин отримали діти, але без Юлії і її чоловіка. "Ви можете собі уявити? Як діти 1 і 5 років повинні їхати окремо, без мами і тата?" – Сказала вона. У ці дні вони думають лише про виживання. Їхній будинок у місті Газа зруйновано; тепер це купа сірих, запилених уламків на відео Юлії. Вони знайшли притулок у далеких родичів у місті Деїр-аль-Балах, де на фоні спорадичних дзвінків і голосових повідомлень від Юлії можна чути гул військових літаків". "Юлія розповіла, що тижні вибухів і постійного страху вплинули на мову і сон її старшого сина. Вона не може знайти підгузки для молодшого; єдині підгузки, що залишилися, мають захмарні ціни або занадто малі для однорічного малюка. Обидва хлопчики хворіють через брак чистої води і поживної їжі, сказала вона. В одному випадку немовля серйозно захворіло після того, як випило забрудненої води. "Він був без свідомості чотири дні. Ми нічого не могли зробити, тому що там немає ні лікарень, ні машин, ні палива, нічого, – розповіла Юлія. – Залишалося тільки сидіти і плакати". "Юлія сказала, що її бісить, коли незнайомі люди в соціальних мережах засуджують сім'ї, які опинилися в пастці, ніби українці в Газі винні в їхньому тяжкому становищі, тому що вони проміняли одне нестабільне місце на інше. Вона сказала, що її сім'я не мала вибору. Її чоловік навчався в Україні, спочатку у Вінниці, а потім у Дніпрі, де відбувалися одні з найінтенсивніших боїв війни. "Куди ми могли поїхати?" сказала Юлія. У подружжя не було родичів ніде, крім Гази. "Ми опинилися тут тільки через війну в Україні", – процитували у The Washington Post. Огляд підготувала Софія Петровська, "ОстроВ"