Західні медіа продовжують пильно стежити за розвитком подій в Україні, хоча новин їм вже помітно бракує. З проривів – рішення Європейського суду з прав людини про порушення прав людини Росією в Криму, про яке написали низка західних видань. "У справі, яку порушив уряд України, суд знайшов докази незаконного переслідування і затримання тих, хто критикували анексію Криму Росією в 2014 році, а також системних репресій проти етнічних і релігійних меншин в Криму. Докази, представлені суду, змалювали образ регіону під жорстким авторитарним контролем Москви, де будь-яку критику жорстоко карають, а люди, які мають політичні зв’язки, не несуть жодної відповідальності. Рішення найважливішого суду з прав людини в Європі, засноване на справі, яку порушили у 2014 році, стало нагадуванням про те, що цей регіон залишається спірним. Він залишається законною частиною України з глибокими історичними і культурними зв'язками, незважаючи на скоординовану кампанію Кремля на стирання цієї ідентичності під окупацією", – зазначили, зокрема, у The New York Times. На додаток до того, ще до винесення рішення ЄСПЛ, The Wall Street Journal розповіли про вбивства і переслідування росіянами на окупованих територіях протестантських пасторів і віруючих-протестантів. На відміну від Росії, в Україні вони мають свободу служити і збиратися, зазначили в американському виданні. В окупації же більшість з них змушені тепер служити і збиратися таємно, переховуватися, виїжджати; деякі також вимушено співпрацюють тепер з окупантами. The Economist, своєю чергою, написав про те, що він назвав іще одним злочином Росії: конфіскацію майна в окупованому Маріуполі. У британському виданні звернули увагу, що окупаційна адміністрація міста почала шукати і конфісковувати житло, власники якого змушені були його залишити. При цьому навіть ті, хто теоретично могли б повернутися, щоб заявити про своє право власності, здебільшого не можуть цього зробити через жорсткі заходи фільтрації, які ввели окупанти. В The Economist також зазначили, що навіть ті, хто залишилися в місті, але чиє житло серйозно пошкоджене або зруйноване, мають тепер інші проблеми: тих, хто жили в центрі, витісняють на околиці, пропонуючи компенсації, на які ті не можуть собі дозволити придбати житло там, де вони жили раніше. При цьому нове житло, яке поспіхом зводять росіяни, – поганої якості. Втім, на порушення прав людини вказували також Україні, притому теж справедливо. The New York Times звернув увагу на низку випадків, які разом виглядають як тенденція на все більше звуження свободи медіа в Україні, як-то відмови в акредитації або видача журналістам ще нещодавно авторитетного державного інформагентства "темників" зі вказівками, кого запрошувати і кого не запрошувати в якості спікерів або коментаторів. А The Washington Post розповів про недавній прайд в Києві, який тривав всього пару десятків хвилин і сто метрів, і в якому взяли участь, зокрема, колишні і нинішні військовослужбовці з української ЛГБТ-спільноти. Для них невизнання їхніх прав на офіційне створення сім’ї є найбільш критичним: люди, які насправді є для них найближчими, не отримають компенсацію у випадку їхньої загибелі, не успадкують їхнє майно, не зможуть відвідувати їх у лікарні і приймати рішення в їхніх інтересах у випадку важкого поранення. До того ж, як і всі інші з ЛГБТ-спільноти в Україні, вони постійно стикаються з фізичним і психологічним насильством. Одна з героїнь тексту The Economist, яка в армії з 2015 року, через травлю намагалася одного разу покінчити з життям. Порцію поганих новин доставили The Times. В одному з текстів у виданні стверджували, що радники кандидата в президенти США Дональда Трампа просувають ідею примушування України і Росії до мирних переговорів. Полягає вона у розвитку ідеї, яку вже озвучував Трамп: скороченні постачання зброї Україні і погрозах Москві різко збільшити постачання, якщо та, своєю чергою, не приставатиме на пропозицію припинити бойові дії. План передбачає, судячи з усього, залишення за Росією всіх територій України, які та окупувала. До того ж потребу шукати способи закінчити війну почали озвучувати https://www.thetimes.com/world/russia-ukraine-war/article/german-opposition-signals-shift-on-ukraine-with-call-for-peace-talks-cdb6s8mh5 у найбільшій опозиційній партії Німеччини, CDU, лідери якої ще зовсім нещодавно критикували канцлера Олафа Шольца за недостатню військову підтримку України. У британському виданні припустили, що причина такого різкого зсуву – результати недавніх виборів до Європейського парламенту і деяких місцевих, які показали зростання підтримки ультраправої проросійської партії AfD, особливо у федеральних землях, які складали колись Німецьку Демократичну Республіку, сателітку СРСР. Причиною такого зростання вважають, зокрема, невдоволення великої частини виборців поточною політикою Німеччини щодо України і Росії. Втім, як вказали у The Times, таких виборців все ж таки не більшість. Дещо про вибір The Economist, між тим, розповів, як війна Росії проти України перекинулася на російське прикордоння. Йшлося, зокрема, про удар України по Бєлгороду 30 грудня 2023 року, який призвів до загибелі людей в центрі міста, серед них – 22 річного студента Михайла Іванківа, який повертався з батьками і нареченою з передноворічного шопінгу. Журналісти британського видання поговорили з батьком загиблого, який має українське походження і виріс у Казахстані, куди заслали після сталінського ГУЛАГу його діда. Іванків-старший жив з сім’єю у Пскові, але у 2013 році перебрався до міста з кращим кліматом і близькістю до України, де він ще мав родичів. Сьогодні, втім, Іванків повторює ідеї, які поширює російська пропаганда, про українських націоналістів і агресію США і НАТО проти Росії. У The Economist розповіли, що "Харків і Бєлгород, розташовані на відстані 80 км один від одного і з'єднані автомагістраллю, були не просто формально містами-побратимами, вони формували спільний історичний, культурний і мовний простір. Бєлгород був заселений вільними українськими селянами і козаками, які тікали від польського панування і татарських набігів. Не було різниці між акцентами і діалектами. Рідкісна сім'я у Бєлгороді не мала родичів по той бік кордону. Для Бєлгорода, міста з населенням 340 тисяч осіб, Харків був столицею. Мегаполіс вчетверо більший за нього, "Харків мав на нас більший вплив, ніж Москва чи Санкт-Петербург", каже Noize mc, російський репер і співак, який народився і виріс у Бєлгороді, а славу здобув у Харкові. У Харкові були крутіші бари, більші торгові центри і кінотеатри. Тут був "Макдональдс", який приваблював бєлгородських школярів, і ринок "Барабашово" під відкритим небом, один з найбільших у Європі, який приваблював торговців і покупців з Росії і всього колишнього Радянського Союзу. Кордон між Бєлгородом і Харковом був значною мірою умовним". Контакти між двома прикондонними містами заморозилися ще у 2014 році, говорилося далі в тексті британського видання, а у 2022 Бєлгород сам став зоною бойових дій: "За останні кілька місяців в нього влучало все, що літає, включаючи ракети і безпілотники-камікадзе, випущені з України, уламки, що падають з неба, коли їх перехоплює російська протиповітряна оборона, і російські планерні бомби, призначені для Харкова, але часто випущені передчасно через випадковість. Саме так сталося 4 травня, коли 500-кілограмова бомба пошкодила 30 будинків і десять автомобілів, а також поранила сімох цивільних, у тому числі дитину. Колись популярний своїм новим житлом і хорошими школами, Бєлгород тепер вирізняється бетонними укриттями, шкільними уроками онлайн і регулярними навчаннями, як реанімовувати, перев'язувати і накладати джгут пораненим; колись чемпіон із залучення мігрантів з усієї країни, тепер він має рекордний відтік людей. Близько 26 тисяч будинків пошкоджено, дев'ять тисяч дітей евакуйовано. Ті, хто залишилися, навчаються дистанційно. Олена Конєва, засновниця соціологічно-дослідницької групи ExtremeScan Group, підрахувала, що з області виїхали 150 тисяч людей". "Владімір Путін стверджує, що метою його просування на Харків є захист Бєлгорода від обстрілів. Якщо це так, то його бомби мають протилежний ефект. І люди в Бєлгороді знають, що коли Росія бомбить Харків, вони також страждають. "Коли ми чуємо, що Росія розпочала велику атаку, всі очікують удару у відповідь", – каже Тимофій, журналіст і активіст", – зазначили у The Economist. Але там же звернули увагу на інший зворотній ефект: "Українське командування в Харкові каже, що атаки на Бєлгород мають подвійну мету. Одна з них – знищити військову інфраструктуру. Інша – повернути війну додому, до людей в Росії. Хоча перше є законним актом війни, друге пахне відплатою цивільному населенню. Але радше навпаки: втягнутість у війну об’єднала Бєлгород. Майже 70 відсотків його жителів займаються волонтерством: збирають гроші, приєднуються до територіальної оборони, укомплектовують лікарні, каже Конєва. Її дослідження показує, що підтримка "спеціальної військової операції" Путіна на 5-7 відсотків вища вища, ніж в Росії в цілому; не тому, що вони бажають смерті своїм сусідам, а тому, що вони бояться відплати з боку України. Цей страх породжує тривогу, почуття відчаю, депресію та відчуження, а не справжній ентузіазм, каже Конєва". Цікаво, що війна Росії проти України розділила не тільки російсько-українські родини в обох країнах, але й родини мігрантів, які давно проживають по обидва боки кордону. Щоправда, зворушливий текст The Guardian власне не про це. Він про мігрантів з В’єтнаму в Україні, зокрема, про Тунга Нгуєна, який зараз воює в ЗСУ. Як розповіли у британському виданні, "в'єтнамці почали приїжджати до Радянського Союзу в 1950-х роках на навчання, зазвичай технічним спеціальностям. Фам Нгат Вуонг, нині найбагатша людина В'єтнаму, заробив свої перші гроші, живучи на початку 1990-х у Харкові, де він заснував бренд локшини швидкого приготування "Мівіна", яка стала хітом серед українців у скрутні посткомуністичні роки. Чимало в'єтнамських політиків є випускниками українських університетів. Пізніше, у 1990-х роках, ще більше в'єтнамців приїхали працювати дрібними торговцями як до Росії, так і до України, в тому числі батьки Нгуєна, які оселилися на початку 1990-х у Чернігові". Сам Нгуєн виріс у Ханої, де він жив з бабусею і дідусем, але у 18 років він перебрався до батьків, вступив до українського університету, у 2019 році виграв чемпіонат України з бодібілдингу і отримав громадянство, щоб представляти її на міжнародних змаганнях. У 2022 році він рушив захищати її від російської агресії. "Україна багато мені дала: я тут навчався, працював, одружився з українкою. Я навіть не можу сказати, що це моя друга батьківщина, це просто моя батьківщина", – сказав він у скайп-інтерв'ю зі свого місця дислокації на військовій базі", – процитував чоловіка The Guardian. Як говорилося далі в тексті, "у травні минулого року він був поранений під час відступу українських військ з Бахмута, коли під покровом ночі витягував поранених товаришів біля лінії фронту. Артилерійський обстріл залишив його з порізами і сильною внутрішньою кровотечею, в результаті він провів місяць у лікарні. Він повернувся на фронт і був знову поранений у грудні, після чого йому знадобилося ще два місяці на відновлення. Зараз він знову воює. За два роки повномасштабної війни українці з усієї країни об'єдналися перед російською загрозою, в'єтнамська громада країни не стала винятком. Щонайменше один український солдат в'єтнамського походження вже загинув на війні, і Нгуєн каже, що громада згуртувалася на знак солідарності, коли він був поранений. "До початку повномасштабної війни я не знав багато в'єтнамців, але зараз вони мене дуже підтримують. Багато в'єтнамців писали мені повідомлення з підтримкою, люди приносили їжу в госпіталь", – сказав Нгуєн". Іще одна героїня The Guardian – Нгуєн Ті Танг Нган, яка переїхала до Харкова 20 років тому, вийшовши заміж за чоловіка, який працював на "Барабашово". До повномасштабного вторгнення сім’я – Нган, її чоловік і син-студент – мала ресторан в’єтнамської кухні у Харкові. Відразу після вторгнення вони виїхали до Німеччини і знайшли роботу в ресторані у Кельні, але скоро засумували за Харковом, повернулися до міста і їхньої справи там і більше не збираються виїжджати. "Ми любимо Україну і не хочемо бути десь ще", – сказала Нган британському виданню. Огляд підготувала Софія Петровська, "ОстроВ"
