<p style="text-align: justify;">Мовою Женевської конвенції це звучить так: «примушення населення служити в збройних чи допоміжних силах окупуючої держави, а також <strong>здійснення пропаганди, спрямованої на забезпечення добровільної служби»</strong>.</p> <p style="text-align: justify;">А мешканка маленького села на півночі Луганської області, окупованого з перших днів повномасштабного російського вторгнення, це озвучує просто: <em>«Він (десятирічний племінник) вже дві шапки на балаклави порізав… У військових грається. А військові тут, ви ж розумієте, давно лише одні – російські. Діти, які тут лишились, особливо хлопці-підлітки, часто й густо самі тягнуться до російських військових, прагнуть спілкуватись із ними. Бо їм це «прикольно». Бо у них відсутнє інше дозвілля. А батькам складно й навіть небезпечно цьому протистояти».</em></p> <p style="text-align: justify;">Але, як би ж все закінчувалось звичайною «битовухою» повсякденного життя в окупації. Нажаль, ні…</p> <p style="text-align: center;"><strong>Системну «роботу з дітьми» окупанти відчутно активізували після 24 лютого 2022 року</strong></p> <p style="text-align: justify;">Активно мілітаризувати українських дітей, вчити їх не просто ненавидіти Україну, а ненавидіти її із зброєю в руках, росіяни почали на окупованих територіях після повномасштабного вторгнення. До того часу, близько восьми років, починаючи з 2014, на захоплених територіях Луганщини таке явище якщо й спостерігалось, то, скажемо так, у дуже м’якому й безсистемному вигляді. Але це все-таки відбувалось – типовий приклад наведемо нижче.</p> <p style="text-align: justify;">Що ж стосується періоду після 24 лютого 2022 року – рашисти активно створюють на окупованій території кадетські корпуси імені того чи іншого терориста. У школах ставлять «парти героїв». Вводять у шкільну програму предмети, де вчать дітей користуватись зброєю, а заодно ненавидіти Україну та спрямовувати цю зброю саме проти неї.</p> <p style="text-align: justify;">Більше того – таке «патріотичне виховання» системно здійснюється на окупованих територіях, починаючи з дитячого садка.</p> <div class="article__content__img"><img src="/upload/media/2023/12/22/01.jpg" alt="" /></div> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"><img src="/upload/media/2023/12/22/02.jpg" alt="" /></div> </div> <p style="text-align: center;"><em>«День героев отечества» в одному з дитячих садків окупованих Ровеньків, грудень 2023 року</em></p> <p style="text-align: justify;"><em>«Взагалі, як зазначають джерела, після початку повномасштабного вторгнення кількість пропагандистських заходів значно збільшилася, в тому числі на раніше окупованих територіях Луганської області. І звісно, що найбільше від цього страждають діти», </em>– каже з цього приводу <strong>журналіст з Луганщини, редактор видання «Трибун» Олексій Артюх</strong>, який відстежує мілітаризацію дітей з Луганської області через власні джерела.</p> <p style="text-align: justify;">Один із найсистемніших напрямків такої «роботи» росіян – відправка дітей у «табори відпочинку» на територію РФ, здебільшого хлопців-підлітків. Перебування в таборах, окрім «відпочинку», передбачає носіння військової форми, певні елементи військової підготовки та ідеологічний вплив.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«У цих таборах дітей ідеологічно обробляють, проводять для них різні пропагандистські заходи: концерти, конкурси, освітні програми. Звісно, що йде промивання мізків,</em> – зазначає Артюх. – <em>Наприклад, у червні поточного року пропагандистський ресурс опублікував відео, в якому розповідається про поїздку школярів окупованого Старобільського району Луганщини в Кострому РФ на польові збори так званої "V армії". Там окупанти навчали дітей військовій дисципліні та вогневій підготовці».</em></p> <p style="text-align: justify;">В оригінальному дописі вказано, що це діти з Міловського району – назва до останньої адмінреформи.</p> <div class="article__video"><video id="main-video" class="video-js vjs-video" preload="none" width="300" height="150" data-mce-fragment="1"><source src="/upload/media/2023/12/22/32423.mp4" type="video/mp4" /></video></div> <p style="text-align: center;"><em>Оброблені російською пропагандою українські підлітки розповідають, чого саме їх навчали у таборі</em></p> <div class="article__content__img"><img src="/upload/media/2023/12/22/03.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Вогнева підготовка є обов'язковою частиною оздоровчої програми в таборах</em></p> <p style="text-align: justify;">Як зауважує Олексій Артюх, через власні джерела з окупації він отримав низку методичок, використовуваних росіянами під час проведення пропагандистських заходів для школярів окупованої Луганщини.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Наприклад, в одній із них серед завдань чітко прописаний пункт: </em><em>«Сформировать готовность к защите родины, способность отстаивать суверенитет и достоинство народа России и Российского государства, сохранять и защищать историческую правду»,</em> – каже Артюх.</p> <div class="article__content__img"><img src="/upload/media/2023/12/22/04.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: justify;"><strong> </strong></p> <p style="text-align: justify;">Ці й подібні дії є злочином з точки зору міжнародного права й українського законодавства. Але доводити його вкрай складно.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Такі дії є порушенням міжнародного гуманітарного права, зокрема, ст. 51 Женевської Конвенції IV, яка забороняє окупуючій державі примушувати населення служити в її збройних чи допоміжних силах, а також здійснювати пропаганду, спрямовану на забезпечення добровільної служби»,</em> – пояснила «ОстроВу» <strong><em>Анастасія Донець, юристка Міжнародного партнерства за права людини, </em></strong>яке документує злочини росіян на окупованих територіях України.</p> <p style="text-align: justify;">Щодо кваліфікації зазначених дій окупантів саме як злочину, за словами пані Анастасії, потенційно вони можуть кваліфікуватися як порушення законів і звичаїв війни відповідно до ст. 438 ККУ – інші порушення законів та звичаїв війни, що передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Для кваліфікації цих діянь як міжнародних воєнних злочинів відповідно до ст. 8 (2) (b) (xv) Римського статуту Міжнародного кримінального суду – примушення громадян ворожої сторони до участі у воєнних діях проти їхньої власної країни, необхідно довести факти того, що такі діти власне беруть участь у воєнних діях»,</em> – каже юристка. І підкреслює, що установою, яку вона представляє, <strong>таких випадків наразі не задокументовано</strong>.При цьому в процесі мілітаризації дітей у Луганській області (як і у випадку з викраденням дітей) беруть участь безліч людей.<u></u><em>«У цьому злочині задіяні сотні, а може й тисячі людей дуже різних прошарків. Як і в депортації дітей, у якій, наприклад, у Хрустальному, беруть участь навіть експертка-криміналістка місцевого моргу, кухари та вчителі,</em> – каже Олексій Артюх. <em>– І, на мою думку, за цей злочин повинні відповідати російські посадові особи та місцеві колаборанти різних ланок і на різних рівнях».</em></p> <p style="text-align: center;"><strong>Першим дитину в окупації мілітаризує її повсякдення</strong></p> <p style="text-align: justify;">Слухаючи розповіді тих, хто живе в окупації з лютого минулого року, розумієш: щоб сприймати російського військового як еталон і втілення сили, дитині й таборів та пропагандистських заходів здебільшого не треба.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Мій племінник – йому 10 років – бігав до російських військових майже щодня, поки вони стояли в селі. Зараз їх десь відправили – на передову, напевно. Але очевидно, що скоро завезуть нових»,</em> – розповідає «ОстроВу» мешканка одного з невеличких сіл екс-Біловодського району, який за останньою адмінреформою увійшов до складу Старобільського. Жінка бере участь у вихованні хлопця, бо він не має матері і живе удвох із працюючим батьком.</p> <p style="text-align: justify;">Хлопчик, буває, обідає з російськими військовими. Приносить від них печиво й інші «гостинці», приймає подарунки – на кшталт рюкзака чи ще якоїсь «прикольної штуки». Дивлячись на росіян, він перетворив на балаклави дві свої зимові шапки… А все тому, що саме озброєні росіяни у військовій екіпіровці асоціюються для хлопця з силою, надійністю та безпекою. Це зрозуміло й батькові, й тітці. Але, за словами останньої, протистояти цьому складно.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Мені, та навіть батькові, складно переконати його не ходити до російських військових, </em>– каже жінка. –<em> Забороняти небезпечно, адже дитина може наші аргументи переказати їм, вони можуть це якось інтерпретувати… Єдине, що я можу сказати племінникові: менше ходи до цих людей, бо це некрасиво, ти їм набридаєш, заважаєш… А називати при ньому окупантів окупантами ризиковано. Бо можна цю саму дитину зрештою круглим сиротою залишити – якщо він наші слова перекаже їм».</em></p> <p style="text-align: justify;">Тобто, діти й підлітки об’єктивно тягнуться до російських військових – бо ті сильні, озброєні, впевнені в собі, щедрі й мають безліч «прикольних штук»…</p> <p style="text-align: justify;">До речі, для дітей, які обробляються рашистами саме таким, побутовим чином, замість більш-менш тривалих поїздок у спеціалізовані табори з військовою підготовкою передбачені інші поїздки – нібито звичайні мандри «в столицу нашей родины Москву» або «в культурный Питер».</p> <p style="text-align: justify;">Як розповідає співрозмовниця «ОстроВа», її племінник-п’ятикласник восени поточного року побував у Москві для такій собі «пізнавально-розважальній екскурсії» ще з двома однокласниками. Отже, з урахуванням того, що це маленький клас маленької сільської школи, у «столицю» відправилось майже півкласу.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Дітей для цієї поїздки збирали з усього району. Тобто, назбирали повний великий автобус»,</em> – каже жінка.</p> <p style="text-align: justify;">Відбирали кандидатури дітей для поїздок класні керівники, а «юридичний» дозвіл давали батьки.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Мені важко судити, чому мій брат, тобто батько хлопця, погодився відправити туди сина. Але я розумію, що відмовитись у такому випадку, раз тобі вже це пропонують, дуже складно й ризиковано»,</em> – каже тітка п’ятикласника.</p> <p style="text-align: justify;">За її словами, діти були відсутні дома близько тижня. Тобто, якщо взяти до уваги дорогу, власне у Москві перебували дні зо три. І доводиться визнати, що мандрівка їх ощасливила. Адже дітей пригнічують будні окупації – хоч вони й не розуміють суті цього слова. Тут тебе зайвий раз бояться випустити надвір. Тут замість звичних тобі з народження сусідів у їхніх хатах живуть чужі військові (хай і «прикольні»). Звідси більшість друзів і навіть родичів роз’їхалися… Тут ти в школі другий рік від тих саме викладачів (тільки іншою мовою) чуєш зовсім інші речі про «родіну» – але ти вже в тому віці, що пам’ятаєш, як було раніше… Все це за сукупністю – важкий тягар для дітей. І поїздка на тиждень за межі цих дивних реалій сприймається ними як ковток свіжого повітря – при всій примітивності цього виразу.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Він і досі переповідає нам про те, яка чудова то була поїздка,</em> – каже тітка. <em>– Про номер готелю, у якому вони жили без дорослих, про обіди, про екскурсії… Про те, як вони чудово провели час».</em></p> <p style="text-align: justify;">Найстрашнішим у цій історії, поки її слухаєш, видається те, що пацан і досі переповідає це українською мовою.</p> <p style="text-align: center;"><strong>Шлях від української школи до окупаційної армії: історія одного мілітаризованого підлітка</strong></p> <p style="text-align: justify;">Попри те, що між 2014 та 2022 роками окупанти на Луганщині мілітаризували дітей безсистемно – все-таки є наочні приклади того, що відбувається з підлітками за період їхнього дорослішання в окупації. Максимально добре це спрацьовує, коли тобі в родині приділяють замало уваги й любові, і ти шукаєш їх на стороні. І знаходиш у людей у російському «пікселі».</p> <p style="text-align: justify;">Отже, знайомтесь – Володимир Антонов (Бойко) із Кадіївки (Стаханова).</p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/22/05.jpg" alt="" /></div> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/22/06.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Володимир Антонов на службі в окупаційній армії</em></p> <p style="text-align: justify;">Історію Володимира «ОстроВу» розказали його однокласники по кадіївській (стахановській) школі – ті, які наразі проживають на підконтрольній Україні території й люто ненавидять «сепарів» та росіян.</p> <p style="text-align: justify;">Отже, у 2014 году Вова Антонов навчався у школі з українською мовою викладання – у середній загальноосвітній школі №2 міста Стаханова (після перейменування Кадіївки). Віддати хлопця саме в цю школу – це був свідомий вибір його мами.</p> <p style="text-align: justify;">Попри «референдум» і засилля «ополченців», разом з однокласниками Вова у травні закінчив, як то кажуть, «під Україною» 7 клас. Потім було божевільне літо-2014.</p> <p style="text-align: justify;">Навчання у 8 класі розпочалося ближче до кінця вересня, і у клас прийшло п’ятеро чи шестеро дітей з двадцяти з чимось… Потім хтось іще виїжджав, хтось повертався, потім у клас приходили новенькі…</p> <p style="text-align: justify;">Безумовно, за дітей приймали рішення батьки чи опікуни. За Вову так само. Мама хлопця залишалась у місті разом з ним та іншими дітьми. Батько в родині був відсутній. Чи знав його Вова взагалі – важко сказати.</p> <p style="text-align: justify;">Однокласники продовжували стежити один за одним через соцмережі. Й у 2018 році, коли їм було по 17 – 18 років, побачили фото, де Антонов носить російський «піксель» та отримує якісь нагороди від місцевих колаборантів на сцені місцевого палацу культури. І ці колаборанти тиснуть йому руку, і він цим пишається.</p> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/25/07.jpg" alt="" /></div> </div> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"> </div> </div> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/25/08.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>У 2018 році Володимир вже носив російський «піксель» і отримував нагороди від кадіївських колаборантів, у тому числі від «мера» міста Сергія Жевлакова</em></p> <p style="text-align: justify;">Починаючи з 24 лютого 2022 року Вова почав активно викладати в соцмережі свої фото, зроблені у Новоайдарі, Лисичанську, Сєвєродонецьку та інших окупованих і зруйнованих населених пунктах Луганської області. Робив він це як військовослужбовець окупаційної армії.</p> <p style="text-align: justify;">Далеко не одразу він навчився «блюрити» те, що дозволяло ідентифікувати місце зйомки. Тому однокласникам і вдалось певною мірою відстежити його «кар’єру».</p> <p style="text-align: justify;">Згодом на якийсь час Антонов зник із поля зору. А потім знову з’явився – вже із прізвищем Бойко. Як це пояснити – невідомо.</p> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/25/09.jpg" alt="" /></div> </div> <p style="text-align: center;"><em>З іншими загарбниками на території Луганського прикордонного загону в окупованому Лисичанську. Тут він вже Бойко</em></p> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2023/12/25/10.jpg" alt="" /></div> </div> <p style="text-align: center;"><em>Тут у Володимира Антонова-Бойка вже вистачило розуму заблюрити місце, де зроблено фото</em></p> <p style="text-align: justify;">Показово, що батьки Вовиних однокласників і досі вважають, що у момент прийняття доленосного рішення – у 2014 році – він був дитиною, і рішення залишитись у Кадіївці за нього прийняла мама, і вона ж дозволила ходити у якісь гуртки й табори, і це ніби знімає з хлопця відповідальність…</p> <p style="text-align: justify;">Але його ровесники бачать це інакше. </p> <p style="text-align: justify;">…Так, Вову свого часу – у 2014-му, у 13-річном віці – залишила в Кадіївці мама, і він тоді дійсно був дитиною. Так, у нього певним чином складались обставини усі ці 9 років. Та для його ровесників – громадян України – це не аргументи. За ці роки вони стали дорослими людьми. Отже, аргументи щодо такої ж дорослої людини в стилістиці «…він був дитиною» тут не працюють. Для них він – ворог. Ворог, якого треба знищувати.</p> <p style="text-align: justify;">І, правду кажучи, коли історію Вови приміряєш на тих 10-річних хлопців, яких зараз возять у «столицу нашей родины Москву» за «ковтком свіжого повітря», стає моторошно.</p> <p style="text-align: justify;">І саме ця моторошність – один із приводів звернутись за коментарем до психолога. Бо хочеться вірити, що це жахіття все ще можна «розрулити». Бо інакше навіть підготовка статті на цю тему залишає відчуття безвиході.</p> <p style="text-align: justify;"><strong>З точки зору психолога: «Ми не повинні ставитись до них, як до втрачених дітей. Але у нас попереду робота, яка потребує великих зусиль, крові і поту»</strong></p> <p style="text-align: justify;">Психологи, до яких ми звернулись за коментарем, зазначили: це надважка тема. І дехто саме через це відмовився давати коментар. Тобто, через небажання брати на себе відповідальність за фахове коментування такої теми.</p> <p style="text-align: justify;">Наводимо коментар <strong>Оксани Іванцової, групової психоаналітикині, кризової психологині й травматерапевтки, голови ГО «Кризовий центр психічного здоров'я».</strong></p> <p style="text-align: justify;"><em>«Діти на окупованих територіях, безумовно, відносяться до вразливої категорії. Вони ще зростають, їх психічний апарат не є остаточно сформованим, вони залежні від дорослих і як мінімум будуть піддаватись індоктринації</em> (навчання доктрини окупантів без залучення критичного сприйняття – «ОстроВ») <em>з боку окупаційної влади. А діти із соціально неблагополучних сімей чи діти-сироти будуть, окрім того, долучатись до мілітарних та парамілітарних формувань, і згодом, подорослішавши, можуть/будуть брати участь в військових діях (ці приклади вже бачимо, бо війна триває 10 років). Але ми не повинні ставитись до них, як до втрачених дітей. Бо навіть до дітей-терористів є спроби застосовувати спеціально розроблені ООН програми реабілітації та подальшої реінтеграції в суспільство. І це був би для нас набагато складніший виклик. Бо індоктринована дитина це не вепонізована</em> (тобто перетворена на зброю, від англ. weaponization – перетворення на зброю – «ОстроВ»), <em>коли її використовують, як зброю (діти-терористи в формуваннях "Тамільські тигри", ХАМАС, ІДІЛ). Тож, після звільнення територій ми маємо докласти багато зусиль з психологічної реабілітації наших дітей та реінтеграції їх у суспільство».</em></p> <p style="text-align: justify;">Пані Оксана підкреслює: процеси, про які ми ведемо мову, є оборотними, але зробити їх такими дуже важко, це вимагає складної системної роботи.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«А системна робота потребує великих зусиль, крові і поту. І результат дуже часто не скорий і не очевидний. Ми (люди) існуємо в складному світі, а хочемо швидких і простих рішень. Бути людиною – це важкий труд»,</em> – каже психологиня.</p>