Сирійський ляпас путіну: наслідки

Репутаційний ефект від падіння режиму Башара Асада в Сирії для російського диктатора можна порівняти з ситуацією, ніби його відшмагати по щоках прямо на трибуні під час засідання Генеральної асамблеї ООН. Тобто на очах усієї міжнародної спільноти. І це позначатиметься на подальшому ході війни в Україні.

Втрачений плацдарм

Сирія десятиліттями залишалася головним і єдиним близькосхідним союзником спочатку Радянського Союзу, а потім і РФ. З того часу, як до влади в Дамаску в результаті військового перевороту в 1970 р. прийшов генерал Хафез Асад. Б.Асад, який змінив його 2000 р., продовжував зовнішньополітичний курс батька.

Війна в Сирії розпочалася у 2011 р., коли масові протести в рамках т.зв. "арабської весни" переросли у збройні сутички. Цю війну багато хто називає громадянською, але фактично вона гібридна. Тобто, конфлікт між різними групами супроводжувався їхньою прямою військовою підтримкою ззовні.

Сирійська війна дуже нагадує афганську. Тут немає чіткого поділу на 2 протиборчі табори – як, наприклад, в Україні. Тут усі воюють проти всіх. Серед основних сил можна виділити курдів, сирійських туркменів, шиїтів, алавітів та джихадистів.

Останні три об'єднують представників різних течій ісламу. Тобто, конфлікт багатополярний, має як релігійний ґрунт, так і етнічний, замішаний на сепаратизмі. Тому його дипломатичне врегулювання неодноразово зривалося.

Під час військових дій шиїтів підтримував Іран, туркменів – Туреччина, алавітів (опора режиму Асадів) – РФ, "демократичну опозицію" (курдів) – США та країни НАТО.

Туркмени створили на півночі країни власну квазідержаву під турецьким протекторатом (умовний аналог "ДНР"-"ЛНР"). Те саме намагалися зробити курди, частина з яких спиралася на США ("Сирійські демократичні сили", СДС).

Однак головною загрозою для офіційної влади були джихадисти, які проголосили у 2013 р. створення "ісламської держави Іраку та Леванту" (ІДІЛ) на величезній території від сирійського м.Кобані до іракського м.Мосул.

Якраз під приводом боротьби з ними у 2015 р. у сирійську війну «встряла» РФ. Хоча перші ракетні удари російська авіація завдала не по ІДІЛ, а по позиціях СДС (сили «демократичної опозиції») у р-ні м.Алеппо.

Услід за авіацією і флотом (у масованих ракетних обстрілах брали участь кораблі Чорноморського і Північного флоту, перекинуті в Середземне море, а також Каспійської флотилії) підключилися сухопутні війська РФ.

Чисельність угруповання ніколи не називалася в ЗМІ. Однак у серпні 2018 р. Міноборони РФ повідомляло про 63 012 російських військових, які «отримали бойовий досвід у Сирії».

Таким чином, з урахуванням ротацій, одночасно на території країни тоді були присутні близько 20 тис. кадрових солдатів і офіцерів РФ. Це без урахування найманців із російської ПВК «Вагнер».  

Для порівняння: максимальна чисельність радянського окупаційного контингенту в Афганістані в 1986 р. становила 120 тис. осіб.  Тобто, військова присутність у Сирії не була настільки ж масштабною. Але тему максимально експлуатував Кремль і для «внутрішнього користування», і на міжнародній арені.

Концерт російських музикантів у руїнах стародавнього міста Пальміра, звільненого від ІДІЛ, 2016 р. 

Меседжі путіна дуже прості. Для своїх обивателів: «успішно боремося із загрозою ісламського тероризму на далеких підступах до батьківщини». Для глобальних гравців (насамперед США): «гей, я великий і сильний хлопець, зі мною треба рахуватися».

У підсумку на російських багнетах режим Б.Асада простояв ще цілих 13 років. Але в останні роки чисельність угруповання скоротилася до 7,5 тис. осіб.

По-перше, основні сили військової машини РФ з 2022 р. задіяні проти України.  По-друге, за її підтримки Сирійській арабській армії (САА, війська офіційного уряду) у 2015-2020 рр. дійсно вдалося досягти значних успіхів.

Джихадистів розгромили, підрозділи СДС і протурецької Сирійської національної армії (СНА) загнали у важкодоступні гірські райони, звідки вони періодично здійснювали вилазки, але не більше того. З проіранськими загонами «Хезбалла» діяла негласна союзницька угода.

Тому в Кремлі вважали, що справу зроблено. І потужна присутність у Сирії недоцільна. Але розв'язка виявилася раптовою і дуже швидкою: сили протурецької СНА перейшли в наступ 27 листопада ц.р.

А вже 8 грудня вони увійшли в столицю країни Дамаск, не зустрічаючи будь-якого опору з боку урядових військ. Чи не без жодного пострілу. Того ж дня Б.Асад із сім'єю вилетів до Москви, де отримав політичний притулок.

Жага реваншу

Такого фіналу не очікував ніхто, у т.ч. на Заході. Що ж сталося? Безумовно, зіграло роль скорочення російської військової присутності, про яке йшлося вище. 

Також позначилося відволікання Ірану (в Сирії були присутні регулярні частини Корпусу вартових ісламської революції) і «Хезбалла» на новий конфлікт з Ізраїлем. Тобто момент для наступу СНА був обраний ідеально. Але... Все-таки не це мало вирішальне значення.

Західні аналітики вказують, що падіння режиму Б.Асада пов'язане з важким економічним становищем у країні. Яке стало наслідком багаторічної війни і санкцій, введених США та їхніми союзниками проти Сирії з 2019 р.

«Американські санкції призвели до зубожіння сирійського народу і, зокрема, армійських офіцерів. Є повідомлення, що солдати не отримують платні», –зазначає професор Лондонського університету Ф.Гергес.

За даними арабської служби медіакорпорації BBC, місячна зарплата у солдатів урядової армії в Сирії становила $15-17. За словами співрозмовників BBC «цього не вистачає навіть на 3 дні».

У такому разі зрозуміло, як повстанцям із СНА за 11 днів вдалося те, чого вони не могли зробити попередні 13 років.  І це, до речі, не унікальний кейс. Знову проглядаються паралелі з Афганістаном.

Там після виведення американського військового контингенту таліби за місяць із чимось взяли під контроль практично всю країну і увійшли в Кабул, не зустрічаючи жодного опору з боку урядових військ.

Законному президенту А.Гані довелося рятуватися втечею. Пізніше в інтерв'ю західним ЗМІ він зізнався, що в день, коли таліби захопили Кабул, «прокинувся, не маючи ні найменшого уявлення про те, що цей день стане останнім на посаді президента країни».

За словами А.Гані, остаточне розуміння того, що трапилося, прийшло до нього тільки на борту евакуаційного літака, що вилетів з Афганістану до Узбекистану. Ймовірно, приблизно такі самі відчуття були й у Б.Асада.

У будь-якому разі він тепер «відпрацьований матеріал», його прихильники алавіти здалися і склали зброю. А отже, російська карта бита і більше не розігрується в сирійському пасьянсі. Але з цього не постає, що війна завершилася.

Шиїти і курди явно залишаються «при своїй думці» щодо подальших розкладів. Та й джихадисти, які після розгрому ІДІЛ об'єдналися в рух «Хайят Тахрір аш-Шам» і долучилися до СНА під час наступу на Дамаск – навряд чи відмовляться від фанатичних ідей.

Строго кажучи, зараз у Сирії «сів у калюжу» не тільки путін. До тих, хто програв, можна віднести і США з їхніми союзниками в НАТО. Оскільки Дамаск у підсумку взяли не «Сирійські демократичні сили», а протурецька Сирійська національна армія.

Тому привід «пити шампанське» є тільки у турецького лідера Р.Ердогана. Ну і в ісламських радикалів (щоправда, набагато меншою мірою). Але...

США всього лише підтримували одне з опозиційних угруповань, які боролися за владу. Ну, не вийшло (хоча, як зазначалося, крапку в цій історії ще не поставлено). Буває.

Тоді як Кремль всіляко підтримував офіційний режим, який у підсумку був повалений. І як тепер бути з «великим і сильним хлопцем, з яким потрібно рахуватися»? Та ніяк. Тепер усім остаточно зрозуміло, що рахуватися непотрібно. 

«Хлопець», звісно, і справді великий. Але точно не такий сильний, як здавалося. І надалі на нього можна навіть не звертати уваги (якщо в якомусь міжнародному конфлікті Москва знову заявить про свої інтереси). 

Це якщо зовсім простими словами. Інакше можна сказати, що росія в Сирії ґрунтовно похитнула свої претензії на статус однієї зі світових супердержав.

Безумовно, путін усе це прекрасно розуміє. І, звичайно ж, спробує якось реваншуватися на міжнародній арені. Для цього йому критично необхідно закінчити війну в Україні на переможній ноті.

Бо якщо піти на поступки ще й там – недовго й самому перетворитися на політично «відпрацьований матеріал». Ну й остаточно записати РФ у цю малопочесну категорію. 

Тому можна не погодитися з думкою низки західних експертів, зокрема, з директором американської гуманітарної організації Syrian Emergency Task Force, який заявив у коментарі ЗМІ, що «бажання допомогти Україні було ще одним фактором, що спонукав (сирійських повстанців – авт.) до наступу, щоб завдати удару по Росії, спільному ворогу».

Удар по спільному ворогу в Сирії повстанці дійсно завдали. Ось тільки Україні це ніяк не допоможе. Навпаки, «хлюпне масла у вогонь».

Саме по собі вивільнення сирійського контингенту і можливість його використання на українському фронті навряд чи сильно вплине на перебіг бойових дій, зважаючи на нечисленність цього контингенту (нагадаємо, 7,5 тис. осіб).  

А ось реваншистські настрої Путіна після «сирійського ляпаса», найімовірніше, призведуть до активізації російського наступу і посилення переговорної позиції Кремля. До цього треба бути готовими.

І, нарешті, коротко про уроки сирійської війни, яка забрала життя понад 500 тис. осіб і зробила біженцями понад 12 млн осіб, за офіційними даними ООН.

Урок перший. Використання зарубіжної підтримки для вирішення внутрішньополітичних конфліктів тільки погіршує ситуацію. Бігти по допомогу до сусіда, коли в будинку бійка – найгірша ідея з усіх можливих. На жаль, це стосується і України, її «еліт».

Урок другий. Економіка однозначно рулить. Якщо з нею все погано, жоден режим не зможе втриматися при владі, навіть незважаючи на іноземну військову допомогу.