"За українським біометричним паспортом вона літає до Лондона, за російським приїжджає сюди", – мій знайомий із гордістю розповідає про свою родичку, яка, мов розумне теля з байки, смокче двох мамок. Мати принципи зараз або ознака божевілля, або ознака медійної особистості, хто просто зобов'язаний пояснювати масам з телеекрану, що зараз чорне, а що біле. Для більшості дві пенсії, наявність двох паспортів і незаплямованої біографії – ознака особливої продуманості. Безліч людей у приватних бесідах зізнаються в тому, що проходять українську ідентифікацію і мають приємну надбавку до російської пенсії у вигляді пенсії української. І дуже часто говорить це не пересічний обиватель, а людина, яка всіма фібрами за "республіку", чиї діти в "республіці" працюють у владних структурах, або воюють. Бути принциповим носієм якихось одних поглядів – зараз не модно. Знайома пенсіонерка розчулюється (як і багато її ровесників) над діями Путіна: "Розумник, який же він розумник. Як же правильно він усе робить!". Її погляди не заважають їй двічі на рік їздити в Україну, щоб проходити ідентифікацію і знімати з картки гривню, яку вона, обмінявши на рублі, витрачає вже в "республіці". Погляди, переконання і поїздки не перетинаються взагалі ніяк. Це як дві галактики. Знайомий після десяти років очікування повернення України до Луганська відновив свій бізнес у "столиці". Не безпосередньо – він не в'їзний у "республіку". Усе робиться руками колишніх підлеглих. Раніше його торговельна мережа називалася іноземним словом, тепер – споконвічно російським, модним зараз. Усе в тренді. Ось вам і перевзувся. І бізнес у "республіці" не заважає йому чекати повернення України і можливості приїхати сюди, але чекати не бідуючи, а розглядаючи будь-який результат ситуації з максимальною вигодою для себе. А гроші, як відомо, не пахнуть. Історії про те, що дітям зробили всі паспорти, розповідають тільки надійним друзям. І часто організовуючи дітям можливості виїзду, дітей втрачали. Сини, щоб уникнути ризиків мобілізації хоч Росією, хоч Україною, воліли жити в Данії, Швеції, Польщі, Німеччині. Спокуса жити за кордоном була продовженням дитячої мрії про закордоння з його міфічними благами, коли кожен отримує по заслугах, і якщо багато і чесно працювати, то жити там можна непогано. У знайомій родині всі 10 років синів готували до повернення України. Навчали хлопчиків дистанційно в українській школі, зробили українські паспорти, коли настав час. І обидва сини поїхали за кордон, не чекати, а жити, втомившись від десятирічної обіцянки батьків про повернення України. І тепер до тривог їхніх батьків додався ще один величезний страх за синів, які почали абсолютно нове життя на чужій землі. Історій про розділені сім'ї навколо безліч. Коли діти розкидані по всьому світу. Загальна тенденція розповідати, як дітям там добре. І ніби ненароком додавати, що звідси туди їм регулярно допомагають грошима. Не в'яжеться, правда? Виявляється, для успіху і благополуччя життя за кордоном комусь не вистачає порядності іноземців, комусь знання мови, а комусь громадянства. Історії про дітей, які виїхали, у переказі їхніх батьків завжди ейфорійні: все чудово! Подорожі, відвідування ярмарків, життя без зобов'язань і практично одним днем. Трохи далі починають з'являтися подробиці: обдурили, не заплатили, немає грошей виїхати. Картка з українською пенсією завжди у дітей – так батьки звідси допомагають дітям там. Далі можуть змінюватися країни, в надії знайти краще місце... Дивний і химерний візерунок доль. Сусідка закочує очі: син спочатку жив у Швеції, а тепер в Америці. Історії для непосвячених, який він молодець і як за нього трималася спочатку господиня-шведка, якій він ну просто все робив по дому, а потім американка, і якби не його мовна безграмотність, він би вже дуже багато чого досяг. За цим майже завжди стоїть три крапки: дітей, які виїхали, не провідати, перспектива зустрічі дуже туманна, а їхнє майбутнє під великим питанням. Про роботу в Україні не говорять. Отримувати пенсії це одне: «належить по праву», а ось працювати – вже злочин. І варіанти такого заробітку завжди приховують. Але в будь-якій історії діти, які виїхали, завжди жертви обставин: «А що їм ще залишалося робити?» Путін завжди герой, до якого якщо тільки звернутися, він усе вирішить. Тут згадуються історії про «гарячу» лінію, коли один тільки лист допоміг вирішити все: і проблеми з пенсією, і з документами, і відновити справедливість. І якось дуже несподівано на тлі всіх змін стало налагоджуватися життя. Це те, про що не можна говорити вголос. Про що не можна говорити прямо. Вчителі стали виїжджати в Домбай і Архиз, вихователі можуть собі дозволити не тільки відпустку влітку, а й у будь-яку пору року короткі туристичні поїздки. Педагоги перестали нести тяжкий хрест найнещасніших людей. Несподівано всі зрозуміли, що якось дуже вибірково, але життя налагодилося. І почали будуватися будинки, і стали давати іпотеки, і піднебесно злетіли ціни на нерухомість. І в розмові з подругою, яка виїхала в Україну, ти, ніби не вихваляючись і не хвастаючи, але даєш чітко зрозуміти, що в тебе все добре. Особливо добре тим, чиї сім'ї не розділені війною, хто живе поруч із батьками і бачить своїх дітей. Хто не обтяжений вирішенням комунальних питань рідні, що виїхала, або питаннями спадщини. І, не маючи можливості порівнювати, ти доходиш висновку, що тим, хто виїхав, гірше, навіть якщо вони кажуть протилежне. Звичайно, у всіх по-різному, але разом із цим, тут і зараз, у цей момент часу, все добре. Складно говорити про очікування. У кого поїхали діти, той чекає зустрічі з ними. Хто зайнятий продажем нерухомості, говорить і думає тільки про це. Решта людей живуть звичайним життям з його купою клопотів: школа у дітей, робота, дім... З тим, хто потрапив у жорна звинувачень, хто під слідством, краще не спілкуватися ніяк. Це величезна трагедія, бермудський трикутник цієї родини. Хоча всі, включені в цю трагедію, самі говорять про це мало і неохоче. Але це вже інші грані життя тут.
