В останній день вересня окупований Донбас дуже пафосно відзначав другу річницю так званого «возз'єднання» «республік» з Російською Федерацією. Численні мітинги, концерти, урочисті збори та автопробіги мали продемонструвати «урочистість історичної справедливості». «Донбас є невід'ємною складовою Росії», – заявив ватажок «ДНР» Денис Пушилін. Проте, насправді, вся конструкція, так званого «повернення додому» «ДНР» та «ЛНР» базується на вельми хиткому ґрунті пропагандистських фейків та рукотворних міфів. Міф перший: Донбас – споконвічно російська земля Отже, анексія українського Донбасу ідеологічно виправдовується тим, що цей регіон нібито завжди був складовою росії. Сама ідея апелювати до історії, говорячи про належність території до державних утворень, межі яких постійно змінювалися, – у сучасному світі виглядає дивно. Починаючи з Великого переселення народів народжувалися і руйнувалися імперії, переміщалися (вимушено чи насильно) цілі етноси. Ось і з "російським" Донбасом ситуація вельми неоднозначна: на окремі його частини цілком може претендувати, наприклад, Туреччина, оскільки Приазов'я до 1774 входило до складу Кримського Ханства, васала Оттоманської Порти. Російську імперію невипадково називали "в'язницею народів". Але після Лютневої революції 1917 р. ця "в'язниця" припинила своє існування і на околицях власне росії активно розпочалися процеси національного державного будівництва. Українські землі не стали винятком. 7 (20) листопада 1917 року Українська Центральна Рада проголосила створення поки що автономної Української народної республіки, невід'ємною частиною якої був Донбас. Але тоді мало хто з українських політиків уявляв собі майбутнє нової держави. Так, після більшовицького перевороту в Петрограді в жовтні 1917 року в Україні цілком могла встановитися радянська влада. Причому, абсолютно законним, демократичним шляхом. Питання про форму державного устрою було винесено на Всеукраїнський з'їзд рад, що проходив у Києві 4 грудня 1917 року. Українські більшовики сподівалися, що з’їзд проголосить владу рад, але майже 2000 його депутатів підтримали Українську Центральну Раду на чолі з Михайлом Грушевським. Після цього приблизно сто (з двох тисяч!) більшовицьких депутатів разом із лівими есерами заявили, що київський з'їзд не справжній. Вони переїхали до Харкова, де продовжили роботу "справжнього", за їхніми словами, з'їзду. Природно, що для ухвалення важливих рішень кількість "борців із хунтою" була недостатньою, тому до них на допомогу прибули депутати з'їзду Рад Донбасу та Криворізького басейну. Харків був обраний місцем альтернативного, і однозначно не всеукраїнського з'їзду не випадково: росія близько, а російські війська ще ближче – вже в самому місті. У середині грудня 1917 року лжез'їзд проголосив Україну Республікою Рад. Радянська Росія поспішила визнати харківську владу єдиною законною. Та, у свою чергу, звернулася до "старшого брата" по військову допомогу, яку негайно отримала. Серед делегатів доленосного харківського з'їзду помітно вирізнявся голова виконкому Харківської ради Федір Сергєєв, відомий під партійним прізвиськом Артем. Депутати обрали його членом ЦВК Рад України. Саме він одним із перших заронив в український ґрунт ідеї сепаратизму. Артем запропонував створити в умовах уже проголошеної радянської України якусь "обласну" республіку, підпорядковану росії. Москва, до речі, була категорично проти цієї витівки – від імені радянського уряду Російської Федерації та ЦК ВКП(б) Яків Свердлов відправив до Харкова коротку телеграму: "Відділення (від України – "ОстроВ") вважаємо шкідливим". Проте, незважаючи на фактичну заборону, 14 лютого 4-й обласний з'їзд Рад робітничих та солдатських депутатів Донецького та Криворізького басейнів оголосив про утворення окремої від Радянської України Донецько-Криворізької республіки, яку Артем і очолив. Щоправда, буквально за місяць Кремль зумів змусити більшовиків-сепаратистів увімкнути ДКР до складу Української Радянської республіки з перспективою швидкого повного згортання "донецького" експерименту. 15 березня 1918 року ЦК РКП(б) ухвалив: "Донецький басейн розглядається як частина України". Як відомо, національно-визвольний рух в Україні 1917-1921 років був задушений більшовицькою агресією, але навіть за радянської влади, хай формально, але Українська Радянська Соціалістична Республіка була самостійною, зі своєю Верховною Радою та своїм урядом. Приналежність до неї Донецької та Луганської областей ні в кого ніколи не викликала сумніву. У такому вигляді УРСР зустріла розпад СРСР і проголосила свою, тепер уже реальну, незалежність. Міф другий: "Тримай злодія!" В умовах "СВО", що затягнулася, у росіян, включаючи солдатів окупаційного корпусу, починає з'являтися питання в стилі: "Навіщо нам, поручик, чужа земля?". Кремлівські казки про віковічну приналежність Донбасу до "російського світу" мотивують дедалі менше, тому російській пропаганді були потрібні нові докази справедливості вторгнення в Україну. Модернізований фейк про "історичні території" не змусив себе чекати. Виявляється, після розвалу СРСР Україна… вкрала у Росії частину територій. Заявлено це було не з екрану телевізора якимсь шаленим українофобом, а чітко прописано у новому підручнику "Основи російської державності" для студентів російських вишів. Підготовила цей, не дуже навчальний, посібник група авторів на чолі з керівником управління президента з питань моніторингу та аналізу соціальних процесів Олександром Харичевим. Звичайно, головним джерелом для написання як мінімум "територіальної" частини підручника стали історичні фантазії Путіна. Ось фрагмент. "У 1991 році за підсумками підписання угод СРСР припиняє своє існування: для народів, які населяли Союз, це рішення обернеться, за словами Володимира Путіна, "найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття". Адміністративні кордони, яким у загальній господарській та законодавчій системі не надавалося особливого значення, стрімко стають кордонами державними; це породжує безліч прикордонних конфліктів та взаємних територіальних претензій… Важливо наголосити, що після стабілізації російської економіки та політичної системи у 2000-ті роки Росія зможе повернути частину нелегітимно відторгненої історичної території: у березні 2014 року… до складу Батьківщини повертається Крим, 30 вересня… Донецька Народна республіка, Луганська Народна республіка, Запорізька та Херсонські області". Очевидно, що ці "географічні новини" нічого спільного із реальністю не мають. Основним принципом Біловезьких угод стало "визнання та повага до територіальної цілісності одне одного та недоторканності існуючих кордонів". Тобто незалежна Україна абсолютно легітимно на карті виглядала так само, як УРСР. Жодних прикордонних конфліктів, зокрема на Донбасі, не спостерігалося. На референдумі 1 грудня 1991 року 83% мешканців Донецької та Луганської областей підтримали Акт незалежності України. Тринадцятьма роками пізніше, 28 січня 2003 року, під час візиту тодішнього президента РФ Володимира Путіна до Києва був підписаний Договір про державний кордон між двома країнами, який зафіксував його сухопутну частину. 22 квітня того ж року РФ ратифікувала цю угоду. Інакше кажучи, ніхто ніколи не крав у росії "історичні території", які в рамках міжнародного права є невід'ємною частиною України. Міф третій: Південний Схід України відійшов до росії внаслідок референдуму Ця брехня взагалі шита білими нитками. Насамперед тому, що проведення будь-яких голосувань на окупованих територіях є нонсенсом. Європейська комісія за демократію через право (Венеціанська комісія Ради Європи) розробила зведення рекомендованих норм під час проведення референдумів. Він, зокрема, передбачає забезпечення рівності умов прихильникам та противникам винесеного на голосування питання. Тобто прихильники та противники "входження до складу РФ" мусили б вільно висловлювати свою позицію у ЗМІ, через зовнішню рекламу, на мітингах та демонстраціях у громадських місцях. Як відомо, починаючи з 2014 року на Донбасі противників російського світу різали на площах і забивали арматурою. Далі – більше. Голосування має бути організоване неупередженим органом. Очевидно, що окупаційні адміністрації "ДНР" та "ЛНР" та російські автоматники таким не були. Серйозні питання викликає процедура дотримання таємниці волевиявлення. У соціальних мережах місцеві жителі писали, що у 2022 році імпровізовані "виборчі дільниці" створювалися на зупинках громадського транспорту, у дворах та на дитячих майданчиках. Крім того, члени фейкових "виборчкомів" ходили будинками та квартирами, безцеремонно голосно стукали у ворота та двері, не просили, а вимагали "віддати свій голос". У ситуації, коли людей зі скриньками для голосування супроводжували автоматники, вважати таке "волевиявлення" добровільним, звичайно ж, не можна. Про дотримання таємниці голосування у цій ситуації ніхто навіть не замислювався. "Позначили у списку, видали бюлетень, показали квадратик, у якому треба поставити галочку, а потім усі троє уважно дивилися, чи правильно я виконую свій "громадянський обов'язок", – писали люди. І, нарешті, підсумки відверто нелегітимного "референдуму" про "входження до складу РФ" аж ніяк не можуть свідчити про вибір народу. Цілком логічно припустити, що таке доленосне рішення мали приймати всі правоздатні жителі регіону. Як точку відліку за кількістю виборців на Донбасі можна взяти парламентські вибори 2012 року. Тоді на Донеччині голосувати мали право близько 3,4 мільйона осіб, а на Луганщині – близько 1,8 мільйона. За десять років ні переселенців, ні жителів підконтрольних Україні територій ніхто виборчого права не позбавляв. До речі, голосувати у вересні 2022 року можна було й за українськими документами. Таким чином, щоб "референдум" хоча б формально міг бути визнаний таким, що відбувся в ньому, мало взяти участь 50%, відповідно, 1,7 і 0,9 млн виборців. Очевидно, що на зруйнованому російською агресією Донбасі такої кількості бажаючих взяти участь у цьому фарсі не набереться. Тому результати "референдуму" було подано не в абсолютних цифрах, а у відсотках. Мовляв, 99% тих, хто взяв участь у голосуванні, підтримали ідею відмови від своєї Батьківщини. Міф 4. "Довга дорога додому" Ще однією маніпуляцією суспільною свідомістю є нав'язана жителям окупованого Донбасу думка, що після вересневого "референдуму" завершився розпочатий у 2014 році шлях повернення "до рідної гавані". "Два роки тому Донецька Народна Республіка офіційно повернулася до рідної Батьківщини, став знову частиною великої країни. Ця подія – справжній тріумф справедливості, про який ми мріяли довгі роки", – заявив Пушилін у своєму привітанні зі «святом». При цьому ніхто з представників окупаційної влади "ДНР" та "ЛНР" не пояснив, чому росії знадобилося вісім років для здійснення цієї зовнішньополітичної афери. Так, справді, головним гаслом антиукраїнської "російської весни" було входження регіону до складу росії. Мітинги та погроми адміністративних будівель проходили під російськими прапорами. Однак, це посилання було розраховане виключно на ошуканих російською пропагандою місцевих жителів. Їм пообіцяли "кримський сценарій", тобто швидка та безкровна інтеграція до сусідньої держави. Проросійськи налаштовані маси чекали на обіцяне возз'єднання. Ватажки заколоту запевняли, що в бюлетені "референдуму" за аналогією з Кримом будуть включені два питання: створення незалежної від України "ДНР" та готовність "народу Донбасу" увійти до складу сусідньої держави. Тим часом у плани Кремля такий розвиток подій не входив. "Республіки" Донбасу потрібні були російському керівництву для створення на сході України постійного вогнища напруги та блокування її просування до ЄС та НАТО. В останній момент, коли маховика "референдуму" вже запустили, питання про приєднання Донецької області до росії було знято. Його пообіцяли винести на окремий референдум, але швидко «забули» про цю обіцянку. Тодішній "прем'єр-міністр" терористичної "ДНР" Олександр Бородай одразу після фейкового "референдуму" лукаво заявив, що "найближчим часом республіка планує попросити Росію про включення її до складу РФ". При цьому він зазначив, що референдуму з питанням про входження до складу РФ не потрібно, оскільки такий розвиток подій передбачено Конституцією ДНР. За версією засновника терористичного батальйону "Схід", колишнього командира донецької "Альфи" СБУ Олександра Ходаковського, Бородай у 2014 році спеціально був відряджений до Донецька для того, щоб не допустити внесення до бюлетенів для "референдуму" питання про входження "республіки" до складу росії. "Ми не провели другий референдум – його не поставили навіть на порядок денний", – визнає Ходаковський той факт, що Бородай успішно впорався з поставленим перед ним завданням. Після "референдуму" 11 травня 2014 року було оголошено про створення фейкової "Донецької народної республіки" і питання про її входження на зразок Криму до складу росії більше не порушувалося. Його нова реінкарнація припала на 2022 рік. Так звана "СВО", яка планувалась на три дні, непристойно затяглася. Путіну треба було підвищувати ставки, показати всьому світу, що він не поступиться. А російському народові були потрібні перемоги. І тоді Кремль вирішив анексувати окуповані території, включивши до складу РФ "історичні регіони".