Головна “українська” тема західних медіа в ці дні – дозвіл Збройним силам України від США та інших союзників застосовувати їхні боєприпаси в ударах по території Росії. Цього прихильники України гаряче домагалися кілька тижнів відтоді, як росіяни розпочали новий наступ на Харківщину. Власне, ще одна популярна “українська” тема – наступ російських військ на Харківщину. “Загрожуючи другому за чисельністю населення місту України, Росія сподівається скувати українські ресурси в регіоні, відкривши фронт в іншому місці. Безпосередній пріоритет України – стабілізація лінії фронту і запобігання великому російському прориву, що їй, можливо, вдасться зробити. Але вона має справу з низкою проблем, які накопичилися з минулого року і які не будуть швидковирішуваними. Незважаючи на нещодавнє ухвалення Конгресом законопроекту про допомогу, який вивільнив мільярди доларів допомоги для Києва, ситуація, імовірно, погіршиться, перш ніж покращиться”, – писали, зокрема, у The New York Times. В американському виданні припустили, що “мета Росії – не захопити Харків, а створити загрозу для нього просуванням до міста і можливістю застосування артилерії. Хоча Росії бракує сил для штурму самого міста, операція покликана створити дилему. Українські сили вже відносно сильно розтягнуті; відтягуючи українські резерви і кращі підрозділи до оборони Харкова, російська атака послаблює інші частини лінії фронту. Росія залишається зосередженою на окупації решти Донецької області на сході, прагнучи захопити ключові транзитні вузли і населені пункти”. Як зазначали далі в тексті відомі воєнні аналітики Майкл Кофман і Роб Лі, “останніми днями деякі українські підрозділи вже було передислоковано з Донецької до Харківської області, і, схоже, Україна розгортає окремі батальйони для посилення інших ділянок фронту. Це створює ризик зробити українські сили в Донецькій області ще більш вразливими, якщо Росія перекине свої резерви на цей напрямок. Російські війська також чинять тиск поблизу Куп'янська, на схід від Харкова, і в південній частині Запорізької області. За цим можуть послідувати вторгнення вздовж кордону в Сумській і Чернігівській областях”. “Російський наступ відбувається у час, коли Україна вразлива, – наголосили вони. – З осені минулого року країна зіткнулася з трьома взаємопов'язаними проблемами: нестачею боєприпасів, живої сили й укріплень. Україна досягла прогресу в покращенні своїх фортифікаційних споруд протягом весни, а пакет допомоги від США має зменшити дефіцит боєприпасів. Але стан української армії продовжує погіршуватися, особливо там, де вона має найбільше значення: в піхоті. Контрнаступ України влітку минулого року досягнув кульмінації насамперед через виснаження піхоти, і з того часу їй важко компенсувати ці втрати. На практиці це означає, що в окопах часто занадто мало солдатів і недостатньо піхоти для забезпечення сталої ротації, що загрожує з часом призвести до виснаження. Це також створює згубний ефект знеохочення інших до добровільного приєднання. Багато українських бригад недоукомплектовані, багато солдатів старші 40 років”. “Наголошуємо, що в Україні не бракує чоловіків. Ситуація, що склалася, є наслідком політичного вибору, хиткої системи мобілізації і багатьох місяців політичної непохитності, що передували нещодавньому ухваленню низки мобілізаційних законів. Ці закони скеровано на розширення контингенту солдатів шляхом зниження призовного віку, покарання тих, хто намагаються ухилитися від служби, дозволу служити деяким засудженим і створення стимулів для добровольців. Ці заходи обіцяють вирішити кадрову проблему України, але багато що залежатиме від того, як їх реалізують. У будь-якому випадку, на покращення ситуації підуть місяці”, – прогнозували Кофман і Лі. “Не маючи достатніх сил і відчуваючи дефіцит боєприпасів, українські військові реагують на російські прориви, перекидаючи свої найкращі бригади й елітні підрозділи по всьому фронту, – писали далі вони. – Такий пожежний підхід, який мав місце під час боїв за Бахмут і Авдіївку, означає, що найкращі підрозділи не мають достатньо часу для відпочинку і відновлення. Україна також вдається до розгортання окремих батальйонів по частинах для посилення ділянок фронту без решти їхньої бригади. Це короткострокові рішення, які мають довгострокові наслідки, оскільки ці підрозділи з часом занепадають. Натомість Росія змогла вирішити свої проблеми з кадрами минулого року і зараз набирає приблизно 30 тисяч контрактників щомісяця. Багато з цих новобранців навряд чи є ідеальними солдатами, і їм також вже за 40. Але ця фізична перевага, у поєднанні з ударами артилерією, безпілотниками і планерними бомбами, дала Росії кількісну перевагу”. “Проте переваги Росії не обов'язково є вирішальними, – вказували кореспонденти NYT. – Якість її збройних сил разом із втратою керівництва обмежує здатність Росії проводити більш масштабні операції – саме тому російським військам складно перетворити просування на прорив і досягти більш значних успіхів. Росія також втрачає обладнання, більшість якого поступає зі складів, і в 2025 році зіткнеться з його нестачею”. Тож, на думку Кофмана і Лі, “навіть з прийняттям американського законопроекту про допомогу, на Україну чекає важкий рік. Американська допомога виграла Україні час і дала визначеність у тому, які ресурси будуть доступні. Фінансування може бути достатнім для того, щоб Україна змогла утримати і, в найкращому випадку, відновити наступальний потенціал своїх збройних сил. Воно дає шанс. Але майбутнє залежить від того, що Захід, який відіграє значну роль у навчанні, розвідці та інших формах підтримки, і Україна зможуть з ним зробити”. “Якщо цього року Україна зможе обмежити Росію скромними здобутками, вікно можливостей для Москви, імовірно, закриється, і її відносна перевага може почати зменшуватися у 2025 році, – припустили також вони. – Це не лише питання отримання Україною боєприпасів чи зброї від Заходу, але й ефективного управління військами, вирішення проблеми довготривалого дефіциту живої сили і створення належної системи оборони. Україні доведеться захищати себе і водночас працювати над відновленням своєї армії. У найближчі місяці багато що стоятиме на кону”. Поки США і інші союзники не давали дозволу на застосування їхньої зброї проти російських військових цілей на території Росії, в той час як та люто бомбила Україну, особливо Харківщину, багато журналістів і аналітиків публікували в західних медіа обурені коментарі про це. Так, наприклад, реагував один з колумністів The Guardian: “Чому західним політикам так важко зрозуміти ширший, екзистенційний характер російської загрози? Повторювані шпигунські скандали, саботаж, вбивства, підпали і кібер-зломи свідчать про те, що Москва ‘веде війну проти європейських країн’, попереджає експерт з питань Росії Едвард Лукас. ‘Як так сталося, що Росія, країна з економікою розміром з італійську, здатна безкарно атакувати весь Захід? Відповідь полягає в тому, що Росія не сприймає нас серйозно’. Уявіть собі, як на все це подивляться майбутні історики. Найпотужніший військовий альянс світу не зміг захистити сусідню європейську демократію і незалежну суверенну державу від незаконного, неспровокованого вторгнення, яке створює прецедент, руйнування і воєнних злочинів, скоєних менш потужним, авторитарним агресором. Це неймовірно”. Між тим, The Washington Post розповів, що боєприпаси, які США постачають Україні, з часом втрачають свою ефективність, бо росіяни доволі швидко вчаться їх глушити. Тож деякі, як снаряди з GPS-наведенням Excalibur, ЗСУ зовсім припинили використовувати. Як написали у The Washington Post, “павутина російських систем радіоелектронної боротьби і протиповітряної оборони загрожує українським пілотам, йдеться в (українських) документах, де додають, що деякі російські глушилки також заважають роботі навігаційних систем літаків. Російська оборона настільки щільна, згідно зі звітом, що ‘для українських пілотів немає жодного відкритого вікна, де б вони відчували, що не перебувають під прицілом’. Незважаючи на певні зусилля, спрямовані на запобігання глушінню, потенційні рішення здаються обмеженими, доки Захід не надасть винищувачі F-16, йдеться у звіті. Такі сучасні літаки дозволять українським військово-повітряним силам відтіснити російських пілотів, уможлививши використання різних видів зброї з більшою дальністю і здатністю уникати деяких систем радіоелектронної боротьби”. “Як і в 1940-х роках…” Багато писали також про евакуацію мешканців приіронтових територій Харківщини. Кореспондентка The Guardian Ада Вордсворт була студенткою магістратури і вивчала російську літературу у 2022 році, коли Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну. Ада кинула навчання і скоро перебралася до Харкова, де стала співзасновницею проєкту KHARPP з ремонту будинків, які постраждали від війни. “‘Дім є дім’ – це крилата фраза тих, хто живе в цих селах. Дім є дім. Для багатьох мешканців сіл, розташованих у 30 милях від Харкова до кордону з Росією, повернення додому – це також свідомий акт непокори. Одна літня жінка, яка залишалася у своєму селі протягом усієї війни, під час окупації та обстрілів, сказала мені, що не поїде, бо ‘доки на цій землі є українець, доти це буде Україна’”, – розповіла вона читачам британського видання. За словами Ади, “коли в січні почали з'являтися повідомлення про те, що Росія може знову спробувати захопити Харків, місцеві жителі загалом ігнорували їх. Всі розуміють, на який ризик вони наражаються, живучи так близько до кордону, але люди не можуть жити в постійному страху. Мешканці садили городи, будучи впевненими, що за кілька місяців збиратимуть з них урожай. Вони продовжували сподіватися, що пакет військової допомоги від США надійде вчасно, і що укріплення на українському боці кордону стримають росіян. Тим не менш, протягом останнього місяця мої друзі почали розробляти плани на випадок непередбачуваних обставин, пересилаючи свої документи членам сім'ї в безпечніші частини України або перевозячи своїх дітей до родичів в інші місця”. “Під час прогулянки з місцевим другом у Харкові минулого тижня ми помітили, наскільки напружена атмосфера була схожа на ту, що була, коли ми вперше зустрілися в місті влітку 2022 року. Але є й суттєві відмінності, – зазначила Ада. – Використання зараз надзвичайно потужних планерних бомб, здатних створювати воронки глибиною з дев'ятиповерховий будинок, додає ще один рівень напруженості. Інша проблема – невіра в підтримку Заходу. У перші дні війни, незважаючи на всі жахи, що розгорталися, люди були впевнені, що Захід дивиться на цю боротьбу як на свою теж, і що Україна отримає необхідну їй підтримку. Тривалі затримки з американською допомогою означають, що на зміну цій вірі прийшло відчуття зради. Минулого місяця українці колективно зітхнули з полегшенням, коли Конгрес США нарешті ухвалив довгоочікуваний законопроект про надання Україні військової допомоги у розмірі 60,84 млрд доларів. Однак я не знаю жодної людини, яка б не втратила близьку людину на війні за останні півроку, і ніхто з присутніх тут не може позбутися переконання, що ті життя можна було б врятувати, якби США ухвалили цей законопроект раніше”. “Українська армія, схоже, поки що зупинила російський наступ на Харків, але союзники України повинні вжити конкретних заходів, щоб Харків і села навколо нього не стали наступним Маріуполем, – писала вона далі. – Харків потребує належної протиповітряної оборони: в'їжджаючи в місто, відчуваєш себе так, ніби в тебе забрали парасольку під час шторму – люди живуть в умовах слабкого захисту від атак, які щодня здійснюються з-за кордону. Найважливішим є те, що українські війська повинні мати можливість наносити удари на російській території: як тільки вони зможуть це робити, вони зможуть знищити системи, з яких ця зброя запускається. Поки що Великобританія і Латвія заявили, що це має бути дозволено, і тепер ці країни повинні посилити тиск на США, щоб дозволити Україні робити те ж саме з американською зброєю”. “До переїзду в Харків я провела перші місяці війни як волонтерка на польсько-українському кордоні, допомагаючи тим, хто втікали. Тоді я думала, що немає нічого більш нестерпного, ніж погляд в очі людини, яка була змушена покинути свій дім. Після цього нового наступу я зрозуміла, що є: погляд людини, яка втекла з дому, повернулася, думаючи, що вона знову в безпеці, і почала відбудовувати своє життя, але була змушена знову тікати. Мої друзі і колеги знову змушені приймати неможливе рішення: покинути свої домівки і повернутися до життя біженців, або залишитися в улюбленому Харкові і щодня ризикувати життям. Цієї ситуації можна було уникнути. Цивільних і солдатів, які загинули з початку нового наступу, вже не повернути, але, надавши адекватне озброєння та засоби протиповітряної оборони, а також дозволивши Україні завдавати ударів по російській території, Захід може гарантувати, що їхні друзі і сім'ї не стикнуться з такою ж долею – і що мешканці Харкова і сіл, де я працюю, зможуть продовжувати відбудовувати свої домівки і своє життя”, – підсумувала кореспондентка The Guardian. А The New York Times розповів історії кількох людей з різних регіонів, які переживають вже другу велику війну і ворожу окупацію. “Будучи дітьми і підлітками, вони бачили пограбування їхньої землі і людей під час Другої світової війни, – починався його текст. – Німецькі війська і танки пронеслися у 1941 році, захопивши Україну у Радянського Союзу, який багато українців вже вважали окупаційною силою. Радянський Союз відвоював її у 1943 і 1944 роках. З 2022 року війна знову спустошила деякі з тих самих міст, а російські війська зараз здійснюють нові вторгнення на півночі і сході. Як і в 1940-х роках, загарбники створили нові адміністрації на окупованих землях, захопили зерно та інші ресурси, заслали таємну поліцію, викрали членів громад і прищепили тортури і страх”. “У своєму будинку в портовому місті Херсон, яке було захоплене росіянами у 2022 році і звільнене пізніше того ж року, 83-річна Зінаїда Тарасенко розповіла, як її мати захистила її від німців, які окупували їхнє село Осокорівка. Вона була маленькою дитиною, але насильство, яке вона бачила, досі повертається до неї у снах. Німці використовували будинок сім'ї як медичну клініку: ‘Моя мати була вагітна. Німці змушували її чистити їхнє взуття, прати їхню форму. Вони пили, співали пісні’. Коли два роки тому російські війська захопили Херсон, настала черга Тарасенко захищати свою доньку, сьогодні 46-річну Олену, яку російські солдати викрали з їхнього будинку. Вона відчайдушно шукала її протягом тижня, перетинаючи місто, щодня ідучи в іншу в'язницю, питаючи про новини про свою доньку. Потім Олена повернулася. ‘Вона була налякана. Я її мало про що розпитувала. Тільки: ‘Тебе били?’. Але, додала вона, ‘вона не розповідала багато’”, – процитували в NYT. “На відміну від німців, які окупували Київ, росіян відтіснили від столиці. Але колись тихі містечка поблизу незабаром стали відомими на весь світ через жахіття, заподіяні російськими військами. Ягідне, що на північ від Києва, було окуповане в перші дні російського вторгнення. Російський солдат загнав 87-річну Ганну Скрипак та її доньку у підвал школи, куди напхали понад 300 людей. ‘Я не могла туди спуститися, тому що у мене раніше була зламана нога, у мене проблеми зі спиною, – згадує Скрипак. – Він схопив мене за руки і потягнув туди. ‘Що ти робиш? Я не можу йти!’. Мене все одно туди заштовхали. Там не було місця сісти чи лягти, нічого не було’. У підвалі її утримували кілька тижнів. ‘Там не було свіжого повітря. Я не виходила на вулицю’, – сказала Скрипак”. “Вона вже пережила окупацію під час війни, – зазначили у The New York Times. – Скрипак було 4 роки, коли німецькі війська прийшли до її рідного села Красне по сусідству з Ягідним. Коли її мати виходила на вулицю, сказала вона, вона ховалася у закутку над піччю. Її 17-річного брата Івана забрали до табору примусової праці в Німеччині. ‘Він помер там від голоду’. Ще один брат помер вдома, захворівши під час війни. Багато мешканців зникли безвісти. ‘Дехто сховалися в болоті’. Десять людей загинули в підвалі під школою протягом тижнів російської окупації у 2022 році, в тому числі ще одна жінка, яка пережила Другу світову війну. Таким чином Скрипак залишилася найстарішою мешканкою Ягідного, останньою, хто пам'ятає про обидві війни”. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
