Сергій Гайдай – голова Луганської обласної військової адміністрації. Станом на сьогодні, більшість області окупована ворогом. Діяльність команди Гайдая поступово переключилася на допомогу переселенцям, які переїхали із Луганської області до інших регіонів України. Вони потребують практично всього: їжа і вода, правовий статус, виплати від держави, дах над головою і не матеріальне – відповідь на запитання: що буде далі? Журналіст «ОстроВа» зателефонував Сергію Гайдаю щоб з'ясувати, якими є поточні потреби переселенців із Луганщини, чому ворогові вдалося захопити майже всю територію області, і коли голова ОВА пережив найсильніший шок. – Сергію, розкажіть, будь ласка, де зараз знаходитесь Ви та ваша команда? Як побудовано вашу роботу зараз? – Команда на 95% знаходиться у Дніпрі та інших регіонах України. Вони евакуювалися в принципі, з перших днів вторгнення, щоб не було обласної адміністрації безпосередньо в Сєвєродонецьку. Бо це загрожує повторенням Миколаївського сценарію, коли всі чітко розуміли, де знаходиться обласна адміністрація і куди треба стріляти. Ті, хто працює з гуманітарними штабами біля Луганської області, це буквально більше 10 осіб, вони знаходяться на Дніпропетровщині та на Донеччині. До останнього моменту, поки ще можна було перебувати, вони були у Сєвєродонецьку та Лисичанську. Плюс, у нас на самому початку, на жаль, військові залишили 70% області. Це було правильне рішення, бо ми б таку лінію оборони не витримали. І те, що ми п'ятий місяць тримаємо Луганську область, хоч і в найменшому, на сьогоднішній день обсязі, це показник того, що стратегію було обрано правильно. Що зараз? Зараз після того, як поїздки стали вже неможливими, робота розділилася на дві частини. Один напрямок: ми щодня на зв'язку з нашими військовими. Як із підрозділами, які тримають безпосередньо оборону, так і з командуванням. Отримуємо від них якісь замовлення: десь треба транспорт дістати, десь є потреба у будівельному устаткуванні для будівництва укріплень. І намагаємося це максимально швидко надавати. Друга частина роботи – це робота з людьми, які виїхали на евакуацію. Таких людей понад 300 тисяч. Ми відкриваємо по всій Україні наші гуманітарні центри. Зрозуміло, що хотілося б їх відкрити вже скрізь, але поки що крок за кроком визначаємо де більше переселенців. Відкриваємо гуманітарні штаби, де ми приймаємо людей та допомагаємо їм у плані якихось консультацій, допомоги з реєстрацією щодо медицини, освіти для дітей. Якщо бізнес звертається, ми допомагаємо перереєструватись десь в інших областях. Плюс по житлу. Словом, ведемо всю потрібну роботу з нашими луганцями, які виїхали до вимушеної евакуації. – Чи маєте ви вже фінальне розуміння, в яких регіонах розподілилися ці 300 тисяч переселенців? - За грубими підрахунками, так, є. Просто якась частина людей ще не зареєструвалася, не набули статусу ВПО. Тому цифри десь не відповідатимуть реальності. Але здебільшого люди виїхали недалеко від Луганщини: Харківська, Донецька та Дніпропетровська області. Ще є кілька областей на заході нашої країни, де багато наших людей зосереджено: і Львівська область, і Івано-Франківська. Але є люди і у Тернополі, і у Рівному, і у Полтаві. Понад 300 тисяч людей – це величезна кількість людей. - Ціле велике місто. - Так, три Сєвєродонецька, грубо кажучи. Ось вони поїхали хто куди. Хто міг – виїжджав самотужки. У кого були якісь гроші - ті почали навіть якийсь бізнес відкривати на місцях. У когось просто була можливість виїхати своїм транспортом – вони поїхали кудись до родичів. Хтось не мав взагалі жодних можливостей виїхати, і ми їм допомагали евакуюватись на автобусах та поїздах. Вони приїжджали до нового місця, їх волонтери зустрічали в інших областях. Це було досить «рандомно». Якщо сьогодні потяг, який евакуює людей, відвозить до Рівного, то їх у місті вже чекають. Завтра, наприклад, десь людей зустрічають у Львові. Післязавтра – у Тернополі. По всій Україні люди розкидані. Ми зараз намагаємось визначити максимально точно: хто і де. Ми зробили запити у всі області, щоб розуміти, де, скажімо, знаходяться наші хворі, в яких медичних закладах? У які гуртожитки ВНЗ поселили наших людей? Тому що у вересні розпочнеться новий навчальний рік і швидше за все людей попросять залишити приміщення, куди приїдуть студенти. Зараз ми все це моніторимо, щоб зрозуміти: кому потрібна медична допомога, і ми можемо допомогти це безкоштовно зробити, а кому треба буде вирішити проблему з житлом у вересні. І можливо, навіть когось переміщатимемо. Якщо ми маємо дві тисячі людей у Волинській області, і вони всі зараз живуть у гуртожитку, то ми розуміємо, що у вересні їм треба буде переїжджати. І на сьогоднішній день у нас є такий собі «віртуальний банк житла». Тобто ми знаємо, що у Рівному є санаторій, який зможе ухвалити 3000 осіб. Я образно зараз, але ви знаєте, про що я. – А розкажіть будь ласка про цей віртуальний банк житла трохи детальніше? І з якими основними проблемами переселенці стикаються зараз? – По житлу. Ми маємо кілька варіантів. Це санаторії або якісь будівлі, які можна упорядкувати і створити там умови для життя людей. Наприклад, покинутий гуртожиток якогось ВНЗ, ПТУ чи школи. У нас дуже добрі, налагоджені стосунки з «міжнародниками», які готові профінансувати якийсь легкий ремонт, щоби приміщення було абсолютно придатним для житла. Ще один варіант – якісь санаторії, які раніше не працювали. Те саме – наводимо їх у почуття, щоб там могли жити люди. Десь у міжнародників є якісь шелтери, куди вже можна одразу переїжджати. Проблем у людей – мільйон. Тому що люди жили собі спокійним мирним життям у себе в будинках, у квартирах. Але декому довелося кинути взагалі все й поїхати. Іноді люди не могли й документи забрати, бо перебували у бомбосховищах, до хати прилетіла бомба та все згоріло. Але люди вижили, бо були у бомбосховищах. І ось вони поїхали в евакуацію, вони без нічого, і ніхто завали там не розбирав, бо там усе горить. І обстріл триває. Це як варіант. Комусь пощастило, і він мешкає у родичів, а комусь – ні. Знову ж таки, коли ти живеш у своїй квартирі, ти платиш лише комуналку. А коли на орендованій, то ще й оренду. Плюс проблема з роботою. Зараз ми думатимемо і збиратимемо пул по великих підприємствах із запитанням «А де потрібні якісь робочі руки і в яких напрямках?». Десь це пов'язано із програмним забезпеченням, а десь потрібні якісь сантехніки, водії, можливо, будівельники. Це все вже у процесі. Плюс, ми маємо можливість роздавати гуманітарні набори. Якщо у людей дуже важка ситуація, і роботу вони знайти не можуть, і з грошима напружено, вони отримують від міжнародників якусь разову допомогу, плюс вони отримали від держави. Не завжди вона приходить вчасно, тому іноді ми роздаємо продуктові набори, набори індивідуальної гігієни. Навіть не знаю, як пояснити: це звичайні гуманітарні питання, які треба вирішувати постійно. – За ці п'ять місяців вам довелося пережити чимало стресових ситуацій. Яка з них змусила Вас реально боятися за своє життя? - Ви знаєте, якийсь страх, звичайно, був завжди. Якщо люди говорили, що вони не бояться обстрілів, то вони або брешуть або під обстрілами не були. Тому що обстріл – це справді страшно. Кожна поїздка до Сєвєродонецька, Лисичанська, Кремінної, Рубіжного, не важливо куди, це завжди була лотерея. Тому що вся територія Луганської області була обстрілювана без винятку. І коли і куди прилетить міна чи снаряд, ніхто ніколи не знав. Я одного разу у Сєвєродонецьку зустрівся у лікарні із французькими журналістами. Трохи більше години ми з ними говорили, і майже годину тривав обстріл. Зрозуміло, що ми в приміщенні, і воно практично захищене, проте ніякої гарантії, що не прилетить саме туди, не було. А одна зустріч була у Лисичанську, на мою думку, зі швейцарською журналісткою. І ось вона сиділа навпроти мене, у бронежилеті, у шоломі. І каже: а ви не боїтеся? А я говорю: «Всі бояться. Є здоровий страх, не панічний. Але ми з вами можемо сидіти тут, у цьому приміщенні, і ви у шоломі та бронежилеті… Але якщо прилетить авіабомба, це вам не допоможе». І через день ось цей будинок, де ми знаходилися, розстріляли ракетами повністю, в мотлох. Я потім їй фотографії ще скидав. Тому сказати, що був якийсь страх за власне життя – ні. Панічного страху не було. Але скажу таке. Це, можливо, суто особисте, але я готовий поділитися. Максимальні переживання завжди були доти, доки ти не сів у машину і не поїхав до якогось населеного пункту, де йде обстріл. Не важливо, з яких питань: треба дізнатися, що з медициною у місті чи з гуманітарними вантажами у штабах. Потрібно дізнатися, що з водою, треба поговорити з військовими, уточнити, що їм потрібно чим допомогти вирішити якісь питання. Сідаєш у машину – і є почуття мандражу. Коли вже їдеш, то розумієш, що якщо прилетить, то страшно чи не страшно – тобі воно не допоможе. Плюс, ось ці ДРГшники, які полювали тоді ще за двома головами обласних адміністрацій – Луганською та Донецькою. І ми це точно знали. Кадировці, які теж дуже хотіли нас упіймати. Так, це щоденна група ризику. Ми маємо найстрашнішу війну серед усього, що відбувається в Україні. Тому що у нас найпідготовленіші війська зайшли, найбільша кількість сюди кинута артилерії, яка все розстрілює, тому тут дуже важко. Щільність вогню в Луганській та Донецькій області не зрівняється з жодними іншими областями в принципі. Так що, мандраж був. Але сідаєш у машину, поїхав – і все. Вже думаєш про роботу, десь думаєш про те, як дістати чергові квадрокоптери чи броньовики військовим, чи де ще водія знайти, бо водії бояться їздити та деякі відмовляються. Бувало, нам просто у вантажівки прилітали міни. Тому це щоденна робота, яка нівелює певні почуття чи відчуття. Людина до всього звикає, на жаль. – Раз ми про особисте: у чому ви бачите свої помилки за ці п'ять місяців? – Я не буду себе хвалити, бо не один я працював. Працювало багато людей на те, щоби все виходило. Тому можу сказати, що глобально, в принципі, якихось великих помилок у нас не було. У нас найжахливіші були умови серед усієї України, бо нагадаю, що 70% області наші військові залишили одразу. І ми не розуміли якийсь час, а де вони зупиняться? А де проходитиме лінія фронту? Ось одна з історій: ми мали близько ста шкільних автобусів. Вони були розкидані на всій території області. Тобто у кожній ОТГ були шкільні автобуси. Залежно від розмірів ОТГ залежала і їхня кількість: у когось 1, у когось – 2, у когось – 5. І з огляду на те, що ми не знали, яку територію ми залишили, я не міг навіть дати команду щоб ці автобуси кудись виїхали. Бо як я можу сказати Старобільську: «А ну, вивезіть усі свої автобуси?». А якщо перед Старобільськом зупинилася лінія фронту? Тоді треба було б евакуювати людей, а ми в них забрали автобуси. Чи якісь інші населені пункти. Але зрештою, на жаль, ми залишили на окупованій території понад 100 автобусів. Ось це як варіант. Потім те, що стосується оборони. Ось дивіться: ми не військові, ми не знаємо, де треба копати, де зводити захисні споруди. Але ми завжди на допомогу військовим. Я ж не можу збудувати капонір для танка, наприклад. Бо прийде якийсь офіцер і скаже: «Сергію Володимировичу, а навіщо ви його збудували тут? Якщо нам потрібне на кілометр попереду. Або праворуч». Або окопи тут, а мають бути з лівого боку, по діагоналі. У цих військових нюансах, з якого боку потрібно вибудовувати оборону, з якого боку вони вибудовуватимуть важку техніку, з якою піхоту тощо – ми цього не знаємо. Але ми ніби на допомогу. Все, що нас просили, – ми все робили. Я не розповідатиму, наскільки ми робили добре чи погано. Напевно, найкращу оцінку нам можуть дати військові. Поговорити з Нацгвардією, з прикордонниками, із певними бригадами, які у нас стояли. Ось вони нам можуть оцінити. Тому що ми працювали безпосередньо з ними. Ми маємо начальник прикордонного загону, з яким я постійно в нон-стоп контакті. І він дзвонить чи пише: Сергію Володимировичу, нам потрібні тепловізори. А у нас тепловізорів уже немає на складі. Але я розумію, що вони потрібні. Значить, треба підніматися, робити і так далі. Напевно, мені, як і будь-якому керівнику, хотілося вивезти 100% людей, усіх евакуювати. Щоб і бойові дії виглядали інакше, і щоб менше людей загинуло. Але тут теж нюанс: не всі ж хотіли виїжджати. – Так, крім тих, хто об'єктивно не міг виїхати, були ще й «ждуни» російського світу… – Ці ждуни… Я колись напишу книгу про це, але історій з людьми, яких ми евакуювали, їх просто неміряна кількість. Іноді просять на певну адресу: будь ласка, заберіть моїх батьків. І в мене перше запитання: «А якого, даруйте, ви раніше їх не забрали?». А друге питання: добре, ми зібрали гурт, відправили, приїхали. І виходить якась панночка і каже: «Ну ви тут зачекайте, у мене зараз чоловік доп'є каву». А тут прилітає праворуч, ліворуч і ти розумієш, що ще хвилин 15 і ніхто ніколи вже не питиме каву в принципі. Або операція з Білогорівки, коли ми домовилися з військовими, визначилися, що ми звідти вивозимо 300 осіб. Усі проговорили, все нормально, я організовую автобуси, якісь пару штук наші, які залишились, із сусідніх областей, беру водіїв, організовую супровід, поліція, мій перший заступник сідає в один із автобусів. Усі їдуть туди, під обстрілами, якісь уламки прилітають, але вони прориваються. Приїжджають туди, а з 300 погодилися їхати лише 49… І ось у такі моменти руки опускаються… Я розумію, що я керівник області і на мене все рівняються, тож емоції будуть десь потім, у зачиненій кімнаті, щоби ніхто не бачив. Але такі речі трохи вибивають ґрунт з-під ніг. А особливо продовження. Коли за три дні починаються масовані обстріли, люди ховаються в школі, і туди прилітає авіабомба. І 60 людей гине під завалами, а ми їх навіть дістати не можемо. Тому що, якби вони навіть були живі, настільки щільна йде загороджувальна стіна артилерійського вогню, що під'їхати туди неможливо. І все. І в голові в тебе: «блін, ну ми ж вам пропонували кілька днів тому, ну ялинки-палиці!». І таких варіантів дуже багато. Або коли приїжджаєш у притулок і кажеш: ми ось привезли вам гуманітарний набір, може ви поїдете з нами, евакуюєтеся у мирніші області? І нам відповідають: «А чого ви привезли так мало їжі? І взагалі, валіть звідси, бо наші хлопчики незабаром прийдуть і нас звільнять». Ось такого дуже багато. Тяжче ситуації, ніж у Луганській області, немає ніде. Така сама ситуація в Донецькій області, але в Донецькій області 70% територій одразу не залишили. Данило Вереїтін, «ОстроВ»