Процедура оформлення інвалідності потребує реформи. Уряд пропонує зміну вивіски

У жовтні 2024 уряд пообіцяв зміни в процедурі визнання і оформлення інвалідності, реагуючи, нарешті, на тотальну дискредитацію тієї, що існує. Широка громадськість зустріла їх оплесками або індиферентністю, люди з інвалідністю – з тривогою.

Ті, хто не має пожиттєвого статусу людини з інвалідністю і мають продовжувати свій статус регулярно, як правило – щороку, не знають, що робитимуть з січня 2025, коли уряд пообіцяв ввести в дію незрозумілі і непояснені зміни.

Дещо про інклюзивність

Юрій Гончаренко – громадський активіст, але вже рік він зайнятий, в першу чергу, турботою про дружину. Рік тому їй діагностували онкологічне захворювання. Якісно прооперували і пролікували у Львові. Дали на рік другу групу інвалідності.

Але реабілітація онкохворих, яких, окрім власне страшної хвороби, ослаблюють побічні наслідки хіміотерапії, потребує значно більше часу, каже Юрій.

Рік зі статусом людини з інвалідністю другої групи у його дружини закінчується у квітні. Це означає, що документи для продовження статусу їм потрібно починати збирати вже у січні. Можливість його продовжити, з того проєкту закону, який опублікувало міністерство охорони здоров’я, неочевидна.

Проєкт закону, який МОЗ оприлюднив скоро після корупційного скандалу у Хмельницькому, починається зі зміни визначення понять “життєдіяльність” і “обмеження життєдіяльності”. Останнє викликає запитання, каже Юрій.

Законодавець уточнив радше узагальнене визначення “втрати внаслідок хвороби, травми (її наслідків), вроджених порушень або інших станів здоров’я здатності участі у життєдіяльності/заняттєвої участі у спосіб і в межах, звичайних для людини”.

Тепер йдеться про “неможливість виконувати повсякденну діяльність способом та в об’ємі, звичайних для особи, що створює перешкоди у соціальному середовищі, ставить її у незручне становище порівняно з іншими, і проявляється частковою або повною втратою здатності до самообслуговування, пересування, орієнтації, спілкування, навчання, контролю за поведінкою, а також значним обмеженням обсягу трудової діяльності, зниженням кваліфікації і призводить до соціальної дезадаптації”.

До того ж законопроєкт пропонує визначення “оцінювання повсякденного функціонування особи”, якого раніше не було. Це медична експертиза, яку проводить спеціальна комісія “особі з обмеженнями повсякденного функціонування” “з метою визначення рівня порушення структур та функцій організму людини, …що можуть призводити до обмежень життєдіяльності”.

Ці визначення виключають більшість онкохворих, каже Юрій, бо навіть якщо людині повністю або частково вирізали внутрішні органи і отруїли організм потужними хімічними препаратами, це не створює ніяких видимих фізичних обмежень у повсякденному житті.

В Україні немає програм реабілітації онкохворих. Навіть якщо держава і закордонні донори покривають вартість операції, лікувальних процедур і ліків, подальший догляд за виснаженою людиною – справа також виснажених рідних і близьких. Тому будь-яка матеріальна допомога – рахується.

Юрію визнання інвалідності дружини потрібне також для можливості вивезти її на реабілітацію за кордон – якщо не в клініку, то принаймні в тихе місце, де вони могли би перебути кілька місяців без повітряних тривог і ударів російських ракет і дронів. Він – єдиний близький родич, який теоретично міг би це зробити, решта – літні батьки і син і брат-військовослужбовці.

Вивезти дружину за кордон цього року у Юрія не вийшло через непередбачувані бюрократичні перепони. Наступного може не вийти через новий закон і зміни у процедурі визнання інвалідності, які, крім усього іншого, імовірно, пригальмують і без того повільні бюрократичні процеси.

“Ці зміни дуже погано прокомуніковані, – каже Юрій. – Їх прокомунікували не для людей з інвалідністю, а для тих, хто побачили фото з хмельницькиии хабарниками”.

З ним погоджуються інші, хто опинилися у схожій ситуації.

Підготовлений ґрунт

На початку жовтня Державне бюро розслідувань повідомило про результати обшуків у керівниці обласної медико-соціальної експертної комісії у Хмельницькому і її сина, очільника обласного управління Пенсійного фонду. Обшуки проводили в межах розслідування щодо оформлення інвалідності чоловікам призовного віку.

Вдома у посадовців знайшли понад 5,2 мільйона доларів, 300 тисяч євро, більше 5 мільйонів гривень, а також “документи, які підтверджують незаконну діяльність посадовців та відмивання ними грошей через різні бізнес-проєкти”.

Також правоохоронці, за їхніми словами, виявили, що сім’я має ще 2,3 мільйони доларів на закордонних рахунках і володіє численими об’єктами нерухомості і бізнесами, в Україні, Австрії, Іспанії та Туреччині.

У керівництві обласного МСЕК жінка була протягом 16 років.

Скандал поширився з повідомленням сайту “Цензор”, який має зв’язки у правоохоронних органах, що щонайменше 51 прокурор на Хмельниччині є пенсіонером і має інвалідність другої групи.

У “Цензорі” зазначили, що “згідно з законодавством про працю інваліди мають перевагу під час працевлаштування і переміщення з посади на посаду, їх значно складніше звільнити. Наявність дружини-інваліда – додаткова підстава, щоб не допустити переведення прокурора зі “своєї” області, де у нього усі знайомі, майно, потоки налагоджені, в якусь іншу область, не таку зручну”.

Скандал став приводом для подальших перевірок. Генеральний прокурор Андрій Костін повідомив, що прокурорів з інвалідністю на Хмельниччині – 61, з них 50 оформили інвалідність до лютого 2022 року.

Майже такий самий аномальний відсоток – понад чверть – прокурорів з інвалідністю нарахували на Черкащині.

В медіа не було свідчень, що інвалідності оформлено на основі фальшивих документів. Тим не менш, очільник хмельницької обласної прокуратури – один з тих, хто оформили собі інвалідність, – а також генеральний прокурор пішли у відставку.

Між тим, велику незадекларовану суму – 450 тисяч доларів – знайшли при обшуку у керівниці обласної МСЕК у Миколаєві, у її сина-інтерна виявили три незадекларованих квартири і російський паспорт. У обох також була друга група інвалідності.

Корупційні схеми, завдяки яким чоловіки призовного віку ухилялися від мобілізації, викрили у Кіровоградській, Рівненській і Харківській областях. У всіх випадках йшлося про підробку медичних документів, які подаються у МСЕК для оформлення інвалідності.

СБУ відзвітувала про викриття шести десятків членів МСЕК, скасування більш ніж чотирьох тисяч висновків про інвалідність у 2024 році і перевірку, що відбувається, майже 2,4 тисяч посадовців, які могли отримати групу інвалідності незаконно.

На цьому фоні МОЗ оголосив про розформування центральної МСЕК і передачу її функцій з розгляду оскаржень рішень комісій нижчого рівня державному Науково-дослідному інституту медико-соціальних проблем інвалідності.

Як і центральна МСЕК, інститут підпорядковується міністерству охорони здоров’я.

В той же час, коли МОЗ опублікував той самий проект закону про зміну процедури встановлення інвалідності і ліквідації МСЕК, депутати Верховної Ради проголосували за законопроєкт про “вдосконалення” медико-соціальної експертизи. Який допускає, зокрема, онлайн-участь людини, яка оформлює інвалідність, у засіданні комісії, або розгляд документів комісіями взагалі без участі заявників.

“Але тепер виникає питання щодо майбутнього МСЕК, адже Зеленський заявив про їх закриття з 1 січня 2025 року”, – зазначила депутатка від “Європейської солідарності” Ірина Геращенко, яка повідомила про рішення парламенту.

Спостерігаючи за цією лавиною викриттів, Ганна*, юристка, яка також має інвалідність, ставить запитання: Якщо корінь зла – у МСЕК, чому відповідальність взяв на себе генеральний прокурор, а не міністр охорони здоров’я чи принаймні хтось із його заступників?

Негідне ставлення

Коли журналістки і журналісти “Суспільного” робили фільм “Помилка 83 – інвалідність, МСЕКи, пенсії та хабарі”, в Україні ще не йшлося ні про воєнний стан, ні про масову мобілізацію і масове ж ухилення від неї.

Був 2020 рік, на “Суспільному” розповідали історії двох чоловіків – пічника у містечку на Полтавщині, якого покалічили у ДТП, і військовослужбовця, який втратив частину ноги, наступивши на міну. Обоє стикнулися з вимаганням у них хабарів за оформлення інвалідності, поскаржилися в правоохоронні органи і сприяли викриттю хабарників.

У “Суспільному” звернули увагу, що в той час як інвалідність не вдавалося оформити тим, хто дійсно потребували допомоги і підтримки за станом здоров’я, оформлюють чиновники, які отримують таким чином не тільки доплати і пільги, але й, наприклад, гарантію пом’якшення покарання у разі викриття вчинених ними правопорушень, уникнення потрапляння в СІЗО в період досудового слідства.

Що важливіше, звернули увагу журналістки, викриті хабарники у цій системі фактично не несли покарань. В Єдиному судовому реєстрі у “Суспільному” нарахували всього 95 вироків по таких справах за вісім років, лише за одним винні отримали тюремний строк. Близько половини відбулися штрафами, відсотків 40 штрафів були менші за суму хабара. В одній з історій, на яких побудований фільм, керівник МСЕК, якого спіймали на хабарі, за кілька років повернувся на ту ж посаду.

У “Суспільному” також наголосили, що система визначення інвалідності, яка перетворилася на корупційний конвеєр, формально створювалася для реабілітації людей з інвалідністю і реінтеграції їх у суспільство.

А в такому вигляді вона існує не роками, а десятиліттями. З незначними змінами вона пережила числені уряди і парламенти, не одну “реформу”, і навіть, майже незмінною, цілу величезну державу, СРСР. Серед шахтарів, зокрема, десятиліттями ходили анекдоти про напарників з втраченими внаслідок аварій кінцівками, які змушені були регулярно підтверджувати перед спеціальними комісіями свою інвалідність.

Втім, система була відома, перш за все, принизливим ставленням до людей з інвалідністю і відсутністю дійсної допомоги в тій самій реабілітації і інтеграції, ніж корупцією.

Катерина* отримала інвалідність другої групи у 1996 року, вона народилася з ДЦП. Будучи студенткою, вона так само мала щороку її підтверджувати. Скоро вона отримала новий важкий діагноз: розсіяний склероз. Чергова комісія змінила її групу на першу, на три роки. За цей час вона народила дитину.

“Коли настала пора проходити комісію, мені сказали, що якщо я прийду сама, мені першу групу не продовжать, – розповідає Катерина. – Якщо викличу комісію додому і буду лежати, то може бути. Але у гуртожитки вони не їздять. Я приїхала на милицях на комісію”.

“Там сиділи три жінки, гортали мої документи. Одна мені сказала: “Як же так? Ми вам – першу групу, а ви – дитину? Як вам не соромно? Якщо ви народили, значить, здоров’я у вас було, значить, першу групу ми вам залишити не можемо”. А в кутку сидів старий-старий невролог. Він сказав: “Ви не праві. Їй дитину піднімати. Дєточка, іди, я перевірю рефлекси”. А їх немає. Тобто, це те, що вони мали зробити спочатку – оглянути мене. А вони навіть не дивилися, що я мала після першого діагнозу”.

Невролог наполіг, щоб Катерині продовжили інвалідність. Запропонував вибір: першу групу на обмежений строк чи другу пожиттєво. Катерина з радістю вибрала другу. Вона каже, що у неї не мали підстав забирати першу групу, яка гарантувала значно більше державних пільг, і що вона могла б домагатися її згодом чи вже сьогодні, але не хоче більше ніколи зазнавати пов’язаних з цим принижень.

“Я не уявляю, скільки мені б зараз коштувало перейти на першу групу. Навіть думати про це не хочу. З моїх знайомих, хто оформлювали інвалідність після мене, немає жодного, кому хоча би не пропонували заплатити”, – каже вона.

На думку Катерини, майже тотально корумпованою система стала з початку 2000-х років. Приблизно в цей же час з’явилася тенденція серед посадовців набувати додаткових соціальних статусів і гарантій, зокрема, через купівлю наукових ступенів, почесних звань і нагород і оформлення інвалідностей.

Також приблизно в цей час українські шахтарі, розуміючи, що криза в галузі хронічна і нездоланна, почали виходити на пенсію і оформлювати собі компенсації за втрату здоров’я (так званий регрес).

Андрій*, шахтар з більше ніж 30 роками підземного стажу, оформлював компенсацію у середині 2000-х. На той час, каже він, платили вже всі, і не тільки лікарям. Потрібно було платити за характеристику на шахті і довідку у санітарно-епідеміологічній станції, бо без хабаря “написали би, що ти працював на курорті”. У лікарні профзахворювань платили, щоб потрапити на стаціонарне лікування – ще одна довідка до необхідного пакету документів.

Найбільше потрібно було платити профільному лікарю, який визначав відсоток втрати здоров’я – в Андрієвому випадку той же лікар засідав у МСЕК. Розмір хабара визначав не тільки відсоток, але й тривалість встановленої інвалідності: пожиттєву або на два роки, після яких її потрібно було поновлювати по тій самій процедурі.

До повномасштабного вторгнення суспільство не те що мирилося з таким станом справ, воно його не помічало. Як в Радянському Союзі, корупція в Україні була усюди, а люди з інвалідністю залишалися невидимими.

Їх рідко можна було зустріти в громадських місцях, в офісах чи хоча б цехах, де роботодавці отримували пільги або уникали штрафів за працевлаштування людей з інвалідністю. Їх працевлаштовували на мінімальну зарплату, часто – фіктивно, щоб тільки звітувати перед перевіряючими органами.

В уряді ж кілька разів розробляли зміни в системі визнання інвалідності, в останнє до хмельницького скандалу – влітку 2021 року, коли МОЗ так само пропонував ліквідувати МСЕК “протягом двох років”.

“Починати потрібно з того, що інвалідність не робить людину особливою. А нас взагалі не вважають за людей. Сьогодні, з різким зростанням людей з інвалідністю, нас уже принаймні не виходить сховати. Але все ще потрібен запит суспільства на гідне ставлення до людини незалежно від того, чи є у неї кінцівки”, – каже Катерина.

Переключання режимів

На запропоновані урядом зміни люди, які знають цю систему, тільки знизують плечима. МСЕК міняють на комісії у складі практикуючих лікарів у визначених лікарнях. Очевидна зміна назви, але де реформа, питають Юрій, Ганна і Катерина.

Нікому з них не довелося платити хабарі за визнання інвалідності, але Юрій і Ганна нещодавно стикнулися з тиском з боку профільних лікарів на етапі збирання довідок для МСЕК, який можна було зрозуміти як натяк на необхідність купити вхідний квиток на комісію.

Ганні лікар наполягав, що не бачить у неї інвалідності – проблему Ганна вирішила не хабарем, а зміною лікарні. Юрію вперто казали, що не можуть дати йому довідку, бо це погано впливатиме на статистику по Львівській області, оскільки він з дружиною прописані в іншій. Вийти з глухого кута допомогли рекомендації фахівців на гарячій лінії МОЗ.

Але обоє вони – освічені і доволі впливові люди. Ганна каже, що погодилася на розмову з “ОстроВом” через співчуття до бідніших і простіших, які відстоювали з нею багатогодинні черги за довідками. Серед них напевне є ті, хто мали добиратися до тієї черги через численні хабарі, починаючи від сімейного лікаря-монополіста в їхньому селі, якому мали платити просто за направлення в поліклініку.

“Я не розумію, навіщо міняти органи. Потрібно перевіряти керівників і членів МСЕК, в разі виявлення корупції – судити, і міняти на нормальних людей. Потрібно забезпечити, щоб одна людина могла керувати МСЕКом лише 2-3 роки, максимум два строки. Я думаю, що проблема в тому, що МОЗ не виконувало функцію регулятора і контролера”, – каже Ганна. Вона також вказує на принизливо низькі зарплати лікарів у державних закладах, які стимулюють корупцію.

Тож впроваджувати зміни потрібно не тільки у МСЕК. Коли у травні 2024 “ОстроВ” писав про кола бюрократичного пекла і лікарських знущань, яке проходять українські військові, які зазнали поранень на передовій і тортур у полоні, йшлося переважно про етапи, які передують зверненню до медико-соціальних комісій. Зокрема, про військово-лікарські комісії: майже всі співрозмовники “ОстроВа” зазначали, що ВЛК намагалися применшити ступінь шкоди від поранення.

“Ті самі лікарі, які мене лікували і були такі, що хоч їх самих прикладай до рани, щойно чули чарівну абревіатуру “ВЛК”, чомусь включали режим “мудак””, – казав тоді Євген Шибалов, який отримав контузію на Луганщині у 2022 році і на півроку потрапив у полон. 

“Коли я повернувся з полону, я зробив МРТ мозку, енцефалограму, зафіксував очевидне: що мозок мій пошкоджено, що в лобній долі він весь у мікрошрамах. Поки я лікувався, з цим ніхто не сперечався: у всіх медичних виписках було зафіксовано, що внаслідок акубаротравм, отриманих внаслідок бойових дій і внаслідок жорстокого поводження в полоні, спостерігаються такі-то негативні зміни. Але коли я прийшов у ту саму лікарню на ВЛК, з тими самими медичними виписками, лікар-невролог став мене переконувати, що це все – вікові зміни, і відмовився записувати це в медичний висновок військово-лікарської комісії як травми, пов’язані з захистом батьківщини”.

Ганна і Юрій також звертають увагу, що профільні лікарі ще й бояться давати довідки, на основі яких людина може претендувати на інвалідність. “Ніхто не хоче брати на себе відповідальність”, – коментує Ганна.

Їй самій довелося кілька разів поміняти лікарів і, зрештою, звертатися до фахівців у науково-дослідній установі у Києві, щоб отримати фахове визнання очевидної проблеми. У будь-якій європейській країні система визнання і оформлення інвалідності забюрократизована, каже Ганна, але в жодній не настільки збочена.

Юрій шукає зараз можливості організувати людей з інвалідністю і їхніх родичів навколо цих проблем. Для початку він проситиме уряд принаймні про автоматичне продовження оформленої інвалідності на рік тим, у кого поточний статус спливає у першій половині 2025 року, коли нова-стара система, якщо її таки впровадять, імовірно, працюватиме з серйозними збоями. Для когось це питання життя і смерті.

*Імена змінено на прохання співрозмовників