Повномасштабна війна постійно тестує українську систему охорони здоров’я. Можливо, від неї можна було чекати в таких умовах проривних інновацій, але вона здебільшого, здається, тільки виснажує ресурси лікарів і пацієнтів. Системі потрібні зміни. І тисячі військовослужбовців і членів їхніх сімей, які через неї прошли, можуть напевне сказати, які саме. Як і майже кожна інша історія пораненого військовослужбовця, історія боротьби Віктора Комарницького за здоров’я і життя починається з евакуації з місця бойових дій, заради якої інші військові ризикують життям власним. Віктора побратими тягнули до евакуаційної машини сім кілометрів; одна машина не доїхала, бо в неї поцілили росіяни. Дружина Віктора Ірина Комарницька каже, що Віктора вбила не війна, а українська медицина, і що його випадок – далеко не єдиний приклад лікарської байдужості та недбалості. Наступні обов’язкові етапи такої історії – стабілізаційний пункт, де пораненому надають першу медичну допомогу, і лікарня в найближчому прифронтовому обласному центрі, де проводять більш серйозні процедури, аж до термінових операцій. Між цими двома пунктами може бути ще кілька ланок. Але найскладніше починається згодом. На подальше лікування поранених перевозять глибше в тил, у ті військові госпіталі, які мають вільні місця. Інколи між цими двома ланками є іще одна, коли після термінових медичних процедур поранених перевозять деінде чекати на розподіл по госпіталях. З вільними місцями завжди є проблема; також у госпіталях, де вони є, може не бути потрібних вузьких спеціалістів. Потрапити у цивільну лікарню можна тільки по скеруванню від військового госпіталю. Долю кожного пораненого вирішує, таким чином, військовий лікар, відповідальний за скерування. Деяким щастить потрапити у потрібне місце. Віктору Комарницькому не пощастило. “Він і так помре” Віктора поранили в голову на Донеччині у березні 2023 року. Його успішно прооперували у Дніпрі і доправили до Києва. У столичному військовому госпіталі чоловік прийшов до тями, але залишитися в столиці йому не дозволили: на четвертий день після операції Віктора перевезли вдруге, до Івано-Франківська. Дружина Ірина благала відповідального лікаря, щоб Віктора залишили десь у Києві: “можна транспортувати з пораненими руками-ногами, але не головою”, наполягала вона. Лікар відповів: “Нічого йому не буде”. Мовляв, у столичних лікарнях немає місць, а Віктору вже краще, він їде на реабілітацію. До Франківська Віктор доїхав у повній свідомості. В лікарні його помістили не у неврологічне, а у кардіологічне відділення, бо виявилося, що неврологічне теж переповнене. Через кілька днів після прибуття у Віктора стався інсульт. Його самопочуття постійно погіршувалося також через інфекції, які він підхоплював у лікарнях, через які пройшов. Він часто тримався за голову і давав зрозуміти дружині, що відчуває сильні болі. За кілька днів у Віктора стався другий інсульт. Ірина каже, що тільки після цього йому зробили ангіографію – дослідження судин. Та показала велику аневризму – розтягнуту у вигляді бульбашки судину, яка, лопнувши, призвела би до крововиливу і смерті. Лікування ж Віктора після інсульту складалося лише з підключення до апарату штучного дихання та підтримуючих ліків, каже Ірина. Ірина почала наполягати на переведенні Віктора в іншу з найближчих лікарень, де його би прооперували і якій вона би довіряла. Віктора перевели у військовий госпіталь у Львові. Чоловіка прооперували і три тижні лікували там, але він залишався без свідомості. Тож у госпіталі стали наполягати на переведенні чоловіка в іншу лікарню, у паліативне відділення у Жовкві поряд зі Львовом. Ірині сказали: “Лікувати його більше не будуть, тільки доглядати”. Ірина домоглася, щоб чоловіка принаймні перевели у рідне місто, в Одесу. Віктора помістили в цивільну, обласну лікарню. Її Ірина згадує як найгіршу в цій історії. Це була єдина з усіх лікарень, де їй не дозволяли бачити чоловіка і де одного разу його перевели в звичайну палату, відключивши від кисневої станції: через кілька годин він почав задихатися. Ірина домоглася, щоб Віктора перевели до реанімації іншого відділення. Та реанімація була найстрашніша з усіх, каже Ірина. Туди її не пускали навіть на хвилину. На намагання Ірини побачити чоловіка завідувач відділення грубо запропонував забрати його додому. “Він же помре”, – сказала вона. “Він і так помре”, – переповідає Ірина відповідь завідувача. “І тоді сталося таке: Віктора з розбитою і прооперованою головою викотили на ліжку в коридор, де багато людей і протяг, і сказали: ‘Дивіться, ось він живий’”. “Я приїхала додому, перерахувала всі заощадження, і подумала, що якщо він помре, якщо всі мені про це кажуть, нехай він принаймні помре у мене на руках”, – згадує Ірина. Вона прорахувала, що заощаджень вистачить на місяць перебування у приватній клініці зі спеціалізованим відділенням. Таку знайшли в Києві, доба перебування там коштувала 17 тисяч гривень. Тож після місяців поневірянь у трьох областях Ірина і Віктор знову опинилися в Києві. Протягом цього місяця у Віктора в мозку почала зростати пухлина, потрібна була нова операція. Ірина, зовсім у відчаї, пішла в Інститут нейрохірургії – той самий заклад, в який вона мріяла перевести Віктора відразу після поранення, поки його ще не доправили до Івано-Франківська. В Інституті погодилися прийняти Віктора. Там йому провели ще кілька операцій; Ірина була в захваті від лікарки, яка опікувалася Віктором після того, але їй постійно доводилося боротися за те, щоб його знову не видворили. Зрештою, їй все ж таки довелося перевезти чоловіка ще раз: волонтери запропонували місце в паліативному відділенні іншої лікарні в Києві, якій вони допомагали. Ірина каже, що там Віктора відвідувала запрошена реабілітолог, але персонал лікарні зважав на нього тільки завдяки постійному контролю з боку неї і волонтерів. У січні 2024 року Віктор помер. Ірина вірить, що Віктора і багатьох інших військових, які померли внаслідок поранень, можна було врятувати, якби їх постійно не переміщували між госпіталями і лікарнями. “У лікарнях попереджали, що з переведеними пацієнтами поступають і нові інфекції, – розповідає Ірина. – З Вітею в палаті було ще двоє людей: чому б принаймні не покласти поруч тих, хто лежать довго. За п’ять тижнів, що ми були у Львові, поруч з Вітею помінялося чотири людини. Один з них уже ходив, але коли у Віті почалася гідроцефалія, вона почалася також у того хлопця. Замість того, щоб лікувати обох відразу, хлопця відправили до іншого госпіталю. Заражувати інших?” Йдеться також про корупцію і системну байдужість. Ірина згадує, що поруч з її чоловіком лежав інший поранений в такому самому стані, але без постійного контролю рідних за його лікуванням. До Віктора приходив реабілітолог, до того чоловіка – ні, і коли Ірина спитала про це, їй відповіли: “Там вже немає, що лікувати”. Вільних місць немає Володимир Раднянко (“Історик”) отримав численні осколкові поранення на Донеччині і через бойові дії довго чекав на евакуацію. Але надалі йому щастило дещо більше. Спочатку Володимира оглянули і перебинтували у Дніпрі, але вже за кілька діб повезли далі: спочатку потягом до Хмельницького, потім автобусом до Чернівців. Там він пробув майже два тижні у військовому госпіталі, по тому його перевели ще на три тижні до місцевої обласної лікарні, де знайшовся потрібний вузький спеціаліст. Володимир задоволений послугами обох лікарень, але знає зі слів побратимів, що в інших госпіталях і лікарнях якість послуг була гірша. Володимир також вказує на переповненість військових госпіталів. Деякі за умовчанням зарезервовано для лікування найважчих поранень; всі зацікавлені в тому, щоб виписати пацієнта якомога скоріше. Він і ще кілька співрозмовників “ОстроВа” зазначили, що у військових госпіталях більше не приймають колишніх військових або “старих” пацієнтів: система здатна працювати тільки на тих, кого щойно привезли з фронту. Іван отримав контузію і майже втратив слух, звільняючи Харківщину восени 2022 року. Кілька днів він пробув у лікарні у Дніпрі, потім його з іншими пораненими повідомили про скерування кудись на захід України. Всіх посадили до евакуаційного потягу, але вже в дорозі п’ятьох зняли і повернули у Дніпро. Іван припускає, що в лікарню, де мало проходити його подальше лікування, доправили ще кількох пацієнтів з важкими пораненнями, тож для “легких” не залишилося місць. З лікарні в Дніпрі його виписали на наступний день після повернення з поїздки, що не здійснилася. Іван намагався, але не зміг отримати дозвіл виїхати на реабілітацію в Хорватію, де його міг би прийняти місцевий центр акубаротравми. Поки він шукав можливості пройти якісне обстеження і отримати якісне лікування принаймні в Україні, його вивели поза штат із зарплатою у менш ніж 700 гривень. Тож ані про процедури у приватних лікарнях, ані про хоча б якісний слуховий апарат уже не йшлося. Без лікування на стаціонарі Іван також не міг розраховувати на компенсацію лікування від держави. Так само не зміг досі отримати компенсації за лікування Ігор (ім’я змінене), який отримав важке поранення в ногу у Бахмуті: військово-лікарська комісія помилково написала, що Ігоря було поранено при несенні військової служби, а не при захисті батьківщини, тобто, ніби його поранення – небойове. Ігоря виписали з госпіталю в Києві лише за п’ять днів після складної операції, коли йому відрізали частину кістки і стегна. Долікуватися він поїхав у військову лікарню у Дніпрі, але домогтися прийняття хоча б туди Ігорю вдалося тільки через військово-лікарську комісію: госпіталь наполягав на відправленні пораненого до його військової частини. Батько військовослужбовця каже, що навіть це з боєм отримане лікування не було якісним: розтрощена кістка зрослася криво, рана не заживала, тому що її постійно роз’ятрювали, пересаджена шкіра не прижилася, а лікар весь час наполягав на ампутації. Частину ліків сім’я, вимушені переселенці, змушені були купувати самі. Прохання скерувати Ігоря в іншу лікарню лікар тривалий час відкидав аж донедавна, каже батько. “Найбільше в цій медичній допомозі в армії добиває, що тобі теж за неї доводиться воювати”, – каже Євген Шибалов, раніше відомий журналіст, а з 2022 року – військовослужбовець. У травні 2022 року він отримав контузію на Луганщині і на півроку потрапив у полон. Своєчасного лікування він не отримав; у полоні його катували електричним струмом. Євген проходив лікування і реабілітацію в Україні, послугами був задоволений, але теж каже про переповненість військових госпіталів. Направленим на госпіталізацію часто доводиться чекати, поки з’явиться вільне місце. Інколи це призводить до трагедій: в підрозділі, де Євген служить зараз, один військовослужбовець скоїв самогубство, не дочекавшись госпіталізації до психіатричної лікарні. Євген переконаний, що розвантажити лікарів і скоротити принаймні живі черги в госпіталях можна було би щонайменше вдвічі, скоротивши кількість паперів, яких вимагають від військовослужбовців, що потребують лікування і реабілітації, і перевівши комунікацію між військовими частинами і лікарнями в електронний формат. Імовірно, ще більше допомогло би визнання військовими органами документів, виданих приватними і державними цивільними лікарнями. Бо формально військовослужбовець має право обирати, де лікуватися, але на практиці документи, видані такими медичними закладами, доводиться підтверджувати через військово-лікарські комісії, що також додає до величезних черг. Військово-лікарські комісії – це окрема проблема, про яку говорять всі. Зокрема, майже всі співрозмовники “ОстроВа” зазначили, що військово-лікарські комісії намагаються применшити ступінь шкоди, яку нанесло здоров’ю військовослужбовців поранення. “Ті самі лікарі, які мене лікували і були такі, що хоч їх самих прикладай до рани, щойно чули чарівну абревіатуру “ВЛК”, чомусь включали режим “мудак”, – каже Євген. – Коли я повернувся з полону, я зробив МРТ мозку, енцефалограму, зафіксував очевидне: що мозок мій пошкоджено, що в лобній долі він весь у мікрошрамах. Поки я лікувався, з цим ніхто не сперечався: у всіх медичних виписках було зафіксовано, що внаслідок акубаротравм, отриманих внаслідок бойових дій і внаслідок жорстокого поводження в полоні, спостерігаються такі-то негативні зміни. Але коли я прийшов у ту саму лікарню на ВЛК, з тими самими медичними виписками, лікар-невролог став мене переконувати, що це все – вікові зміни, і відмовився записувати це в медичний висновок військово-лікарської комісії як травми, пов’язані з захистом батьківщини. І отак з кожним лікарем на цій комісії кожного разу ти вибиваєш, щоб тобі зафіксували те, що є насправді. І я не розумію, чому. Я не претендував ні на які виплати, я розумів, що мій стан не є достатньо важким, щоб претендувати на списання чи звільнення зі служби. Але мені було важливо, щоби все, що я набув на війні, було видно. Це як нагорода – те, що я здобув, захищаючи батьківщину”. “Ти просто міняєш йому парадигму” Військовослужбовці-співрозмовники “ОстроВа” наголошують, що не хочуть говорити про “зраду”. Всім траплялися порядні, фахові і небайдужі лікарі, всі мали живу підтримку командирів і побратимів, але система конче потребує змін. І зміни насправді відбуваються – але повільно. “Військова медицина – це велика інертна машина, в якої, як у динозавра, сигнал з мозку дуже довго доходить до хвоста. Вони відчувають велике навантаження, але дуже довго думають, що з цим робити. Або запускають процес змін, який в таких структурах відбувається дуже повільно”, – каже Євген Шибалов. Поки цю машину без натхнення тюнингують, дехто розробили індивідуальні стратегії навігації нею. Андрій отримав важке поранення в руку під Запоріжжям. “Я був весь час при свідомості і намагався не нити. Це правильна стратегія, бо коли людям і так погано, у них постійний стрес, не потрібно їм того додавати. У Запоріжжі хірургу з невиспаними очима я сказав перед операцією, що дуже поважаю його і його працю, але якщо вийде мені відтяпати не всі пальці з рукою, а отако два лишити, щоб потім можна було тримати джойстік і на гачок тиснути, то з мене магарич. І цьому анекдоту я зобов’язаний тим, що вони трошки більше побавилися і залишили мені три пальці”, – розповідає він. Коли його перевозили із Запоріжжя на подальше лікування в інше місто, Андрій уже шукав хірурга, якому міг би напевне довірити свою поранену руку. Він надсилав своє фото з пораненням друзям у Фейсбуці, і так виявив, що серед них є три хірурги і один військовослужбовець зі схожим пораненням. Останній порадив Андрію свого лікаря у Києві і допоміг домовитися з ним про переведення. “Із Запоріжжя мене перевезли в Кропивницький, – розповідає Андрій. – Хороший госпіталь, просто у них немає достатнього забезпечення, зв’язку з фондами. Мене як складний випадок відправили до головного у відділенні. Нормальний толковий дядько, який зробив дві санітарних операції. Наступний хірург зробив решту. Так, якщо б я там залишився, він не міг би мене вилікувати таким чином, як коли я перебрався до Києва”. Андрій винайшов і тактику поводження з ВЛК. “У мене яка тактика? Я коли бачу якогось бюрократа-лікаря, я до нього підходжу і кажу: ‘Шановний, а як зробити, щоб мене не списали?’ І вони зависають відразу: ‘Що за фігня?’ Він в тиловому обласному центрі вважає, що він дуже великий воїн, а ти хочеш втекти. А ти просто міняєш йому парадигму. Так само на комісії: я намагався пояснити, що я цією рукою можу робити все, що треба, а що ні, то я роблю лівою, і в принципі, я лівша від народження”. Андрій отримав другу групу інвалідності, але продовжує служити.
