Сьогоднішня економічна криза може позитивно вплинути на місцевий туризм. Про це говорять Івано-Франківські туроператори. Раніше громадяни України обирали для відпочинку закордонні мандрівки, а тепер, за скрутних умов, виявляється все більше бажаючих відпочити у Карпатах та відвідати міста західної України. Місцева влада Івано-Франківська з великою надією очікує потоку туристів саме до нас, і сподівається за рахунок них поповнити дірявий міський бюджет. Тільки за минулий рік до казни міста, надійшло близько 1 мільйона гривень від локально орієнтованих туристичних фірм та готелів. Але щоб турист справді потягнувся до нас - нам в Івано-Франківську ще треба влаштувати якусь привабливу туристичну інфраструктуру, або бодай легенду. Звичайний турист усіма способами добирається до нас, щоб потрапити подалі в гори, дихнути карпатського цілющого повітря; в місті ж він перебуває дуже коротко - головним чином на вокзалі. Отже, гори притягують туриста і він вперто їде в Карпати. Нам же, івано-франківцям, залишається полювати на мандрівника, пропонуючи йому якийсь інший вид туризму. Як відомо, є різні види туризму, наприклад: гірський, водний, парусний, кінний, зелений, бізнесовий, ігровий, нарешті секстуризм. Все це нам не підходить з причини нашого географічного розташування та ментального складу, а на останній — явно не дотягуємо. Хоча можна в місті спробувати ще екстремальний вид: коли, наприклад, турист застряне в ліфті у типовому 9-ти поверховому панельному будинку і спробує вибиратись звідти самотужки. Та відкинувши жарти, розуміємо, що для міста поки залишається тільки один вид туризму — класичний, тобто знайомство з історією, культурою та архітектурою нашого міста. І тут, оцінивши наші потенційні можливості (особливо в порівнняні з класичними європейськми містами), ми розуміємо, що після недавньої інтенсивної забудови всіх скверів та майданчиків - історичне середовище міста остаточно було зруйновано, а нам залишили тільки окремі пам’ятки, що можуть привернути увагу дуже специфічних туристичних груп, переважно осіб похилого віку з Польщі та Ізраїлю. Так, в польських туристичних довідниках в Івано-Франківську згадують переважно дві споруди: Колегіату та Палац Потоцьких. Відвідати сьогодні ці пам’ятки можна хіба номінально, бо ні одна, ні друга не відповідають історичному призначенню: в Колегіаті вже немає того легендарного і величного римо-католицького храму з унікальним органом і з різаними та золоченими дерев’яними скульптурами, що описані в романах Г.Секевича, а в Палаці Потоцького після 300-річного перебування військового шпиталю та пятирічної судової тяганини нових бізнесових власників – окрім стін вже нічого історичного не залишилось. Єврейські туристи можуть нашвидку оглянути єдину наполовину уцілілу в місті синагогу на вул.Страчених (колись її прикрашали чотири унікальні мавританські вежі) і то тільки на другому поверсі, оскільки на першому влаштовано магазин будівельних матеріалів. Ще можна водити нашого вітчизняного туриста і розповідати про «старовинну» площу біля Ратуші, хоча ми добре пам’ятаємо, що її відбудували в радянські часи й далеко не за автентичними ескізами, а сама ратуша відбудована в стилі конструктивізму в 30-роках ХХ сторіччя. Що ще у нас є на показ туристові: греко-католицька церква у пристосованому для неї приміщенні колишнього першого єзуїтського собору, православна автокефальна церква в пристосованих приміщеннях вірменського собору, православна церква КП у пристосованій споруді другого єзуїтського собору на Грюндвальдській. Всі перелічені святині пристосовані для нашого власного побуту, перемальовані нашими доморощеними богомазами на угоду недоученим єпископам та батюшкам. Наші «дихаючі на ладан» музеї не варто показувати туристові, а новітній музей Степана Бандери, окрім вчора намальованих портретів великих українських націоналістів, немає жодного автентичного експонату. Тепер згадаймо щось з культурних заходів — жодного постійного фестивалю в місті немає - не приживаються, спортивні арени представляє недобудований стадіон «Рух», на якому, ледве рухаючись, грає другорядна команда другорядної ліги; єдиний уцілілий від тотальної вирубки парк може похизуватися кількома недобитими лебедями та качками; міське озеро – більше відоме тим, що в ньому небезпечно купатися. Залишається нашій владі тільки що й розвивати один доступний і знайомий для нас вид туризму - застільний. А це у нас вміють: за столом, за гощенням дорогому нашому туристові якраз і розповідатимуть про нашу національну й містечкову «унікальність» та грандіозні плани нашої влади щодо перспективного розвитку туризму. Хоча, насправді, кожен турист для нас дійсно дуже дорогий, особливо коли він приїхав не власним транспортом. Адже вибір у нього невеликий - радянський зачумлений поїзд «Прикарпаття», який об’їзними шляхами через Коростень і Львів везе нам туристів з цілої України; «московський» потяг, що тягнеться з Івано-Франківська до Тернополя 10 годин (при тому, що відстань між містами 120 км); рейсові автобуси, що завше «на кожному слупі» підбирають сільських вуйків, котрі їдуть до кума в сусіднє село, і часом прихоплюють з собою кілька поросят. Ще може турист спробувати повітряний екстрім - дістатися до нас авіарейсом з Києва на літачку класу «Зімбабве-Занзібар», який до речі протягом останнього року вже тричі не міг приземлитися. Після такої «унікальної» і вже точно незабутньої подорожі до Івано-Франківська пересічному туристові хочеться вже не так тих архітектурних шедеврів, а швидше б за стіл, щоб по келішку-другому вихилити і проголосити тост за наш найкращий в світі застільний туризм. І як казав колись один американський Джон, після подібного туру в столицю Прикарпаття: «я не знаю, хто такий БУДЬМО, але більше за нього я пити не можу». Тож за туризм, будьмо! Андрій Микитин, «ОстроВ»
