Про територіальну оборону останнім часом, на відміну від попередніх років, багато говорять. Одна з причин підвищеної уваги – те, що діяльність сил тероборони нарешті «вписали» в законодавчі рамки: влітку 2021 року Верховна Рада України прийняла Закон «Про основи національного спротиву» та – у зв’язку з цим – Закон «Про внесення зміни до статті 1 Закону України «Про чисельність Збройних Сил України» щодо збільшення чисельності Збройних Сил України. До червня 2022 року, через кілька етапів реформування, підрозділи територіальної оборони (ТрО) мають стати окремим видом сил ЗСУ. - Армія – це величезна надпотужна машина. Але забюрократизована й дуже неповоротка. Щоб вона діяла на повну силу, її треба завести, прогріти, розігнати… І тоді вона буде виконувати свою функцію, як найпотужніший танк, — вважає прес-офіцер оперативно-тактичного угрупування «Північ» Олена Мокренчук. Пароль «Штани» Коли у 2014-му році Україна опинилась перед необхідністю створювати армію (навіть не просто армію, а всю систему оборони держави), довелося розпочинати практично з нуля. Наразі важко сказати, що було найслабшим місцем в українській армії станом на початок російської агресії, бо армія була суцільним слабким місцем. – Навесні 2014 року, по суті, більш-менш боєздатними були лише п’ять бригад, – згадує лейтенант Олена Мокренчук, яка з 2014-го року активно «волонтерила». – Ми як суспільство не відразу зрозуміли, що це справжня війна… Проблемою тоді було буквально все. Одяг, який знаходили на складах, «розлазився» в руках; боєприпаси часто були непридатними через тривале неналежне зберігання; логістика для забезпечення військових харчами та всім необхідним не встигала за переміщенням військ; мобілізовані не мали досвіду та були психологічно не готові до того, що відбувалось. – До того ж, на той час у багатьох жінок-волонтерів було таке собі «мамське» ставлення до військових, – розповідає пані Олена. – Навіть до вояків, які за віком годились нам в батьки, при всій їхній сміливості й силі, ми ставились, як до розгублених, психологічно дезорієнтованих дітей. Нам хотілося їх пожаліти, приголубити, допомогти чим тільки можна. Основні слова, які вживалися тоді щодо військових: «синочки», «наші хлопчики», «сонечки». Згодом, коли військові відчули справжню підтримку – і моральну, і матеріальну, наша армія стала поступово ставати схожою на справжнє військо, а військові вже не соромились виявляти себе як Захисників. – Вже навесні 2015-го це були справжні воїни, яких ми почали сприймати не як розгублених хлопчиків, що потребували допомоги, а як сильних досвідчених вояків, здатних нас захистити. Отже, армію довелось реформувати й приводити до ладу так швидко, як жодну іншу систему – інакше країна могла просто зникнути з карти. І, за словами військовослужбовців, з якими спілкувався «ОстроВ», це вдалось. У 2014 році, на переконання Олени Мокренчук, саме добровольчі батальйони й волонтери дали Збройним Силам України час на те, щоб, так би мовити, оговтатись. Волонтери в той період повністю взяли на себе функції «снабженців». І одягали військових, і годували, і бензопилами забезпечували (а без них ані дрова не запасеш, ані бліндаж не збудуєш), і психологічно підтримували… – Пам’ятаю, як у багатьох підрозділах люди не мали нормальних штанів, і просили їх у волонтерів, – розповідає Олена. – Це слово було буквально нашим паролем. Часто водій, з яким я приїжджала до хлопців на далекі позиції, віддавав комусь із хлопців власні штани, буквально знявши їх з себе. Наш командир батальйону, якому ми привезли в шпиталь три комплекти форми, віддав їх всі три своїм солдатам, як тільки повернувся на позиції після операції. Що ж стосується добровольчих батальйонів, які в той час формувались спонтанно, «знизу», – вони не просто виступали відкрито проти ворога, поки Збройні Сили змушені були діяти приховано, бо така на той час була політична ситуація. Вони ще й ризикували тим, що фактично перебували поза законом, у статусі незаконних збройних формувань – тобто, у будь-який час могли бути піддані найжорсткішим репресіям окупантів у випадку нашої поразки. Говорячи про це, Олена Мокренчук не уникає слова «партизанщина» й не боїться його. На щастя, незабаром добровольчі батальйони «узаконили», знайшовши спосіб включити їх до структури ЗСУ. Ще одним варіантом партизанщини (чи напівпартизанщини) донедавна були й сили територіальної оборони – і механізм їх «узаконення» шляхом прийняття Закону про територіальну оборону та розвиту у масштабах країни був знайдений відносно недавно. Захист «зсередини» Якщо говорити буденною, не юридичною мовою, підрозділи територіальної оборони створені для того, щоб кожен регіон міг максимально ефективно захистити самих себе від будь-яких проявів сепаратизму, тероризму та інших видів збройної агресії. Адже події 2014-го року довели: ми повсякчас повинні бути готовими зробити усе, щоб наші села й міста не отримали статус «непідконтрольних територій», який старанням ворога дуже швидко переходить у статус «тимчасово окупованих». Територіальна оборона, яка є структурною частиною Збройних Сил України, відрізняється тим, що до її складу входять люди з дуже різним досвідом, різного віку та професій, різного рівня фізичної й військової підготовки. Це можуть бути як професійні військові з бойовим досвідом, так і ті, хто навіть не проходив строкову службу в армії; як затребувані професіонали у якійсь вузькій галузі, так і ті, що мають статус безробітних. Ці люди перебувають на обліку у певній військовій частині, але не ведуть повсякчас казармений спосіб життя, проживають вдома і працюють на своїй цивільній роботі. Єдине – за армійським принципом, вони перебувають у складі підрозділів (рота, взвод, бригада), на рівні яких знайомі і «спрацьовані» між собою, мають контакти один одного, отримують належну підготовку і знають, як поводитись у випадку, якщо над рідним містом, селом чи районом нависне збройна загроза. Тоді їхнім завданням буде організувати захист органів влади і критично важливих об’єктів інфраструктури, та протриматись до того моменту, поки на місце подій підтягнуться основні сили військових підрозділів – потужні, але не настільки мобільні, як хотілося б. До того, як вступили в силу згадані вище закони, діяльність ТрО здебільшого зводилась до періодичних навчань та – зокрема у 2014 році – участі в бойових діях окремих підрозділів. Чергові навчання з територіальної оборони на Луганщині відбулись наприкінці вересня 2021-го року. Тоді в Кремінських лісах впродовж десяти днів більше двохсот чоловіків з Сєвєродонецького району Луганської області під керівництвом досвідчених інструкторів проходили базовий курс з тактики, готуючись до виконання завдань за призначенням. Підполковник Ростислав Регінський, командир окремого батальйону територіальної оборони, спілкується з журналістами В останній день навчань, як розказав командир батальйону територіальної оборони полковник Ростислав Регінський, учасники тренувального табору провели ротне тактичне навчання без бойової стрільби, і відпрацювали три етапи: підйом по тривозі, здійснення маршу та виконання завдань за призначенням (взяття під охорону будівлі Кремінської міськради, мосту через річку Красна тощо). Під час навчань у Кремінній Крім того, відпрацювали досмотр транспортного засобу (легкового автомобіля), в якому, згідно легенди навчань, перевозилась зброя. Як підкреслив Ростислав Регінський, робити це військовослужбовці ТрО можуть лише разом із представниками поліції, і під час навчань вони відпрацювали ці дії разом. Під час навчань разом із представниками поліції відпрацьовують огляд авто Зважаючи на те, що бійці тероборони мають різну фізичну підготовку, дехто під час навчань по-справжньому втомлювався та навіть худнув, інші зізнавались, що встигли за 10 днів скучити за родиною та «неказарменим» побутом. Втім, для більшості учасників навчання стали цікавою пригодою, нагодою продемонструвати свою вправність та отримати нові потрібні навички. Дмитро Рижко, двадцятидев’ятирічний рубіжанин – один із тих, хто до фізичного навантаження звик: він кілька років прослужив в АТО/ООС. Дмитро Рижко Наразі Дмитро – командир стрілецького відділення. Він переконаний, що подібні навчання дуже важливі й корисні, і це стосується багатьох аспектів: «Ми маємо змогу отримати тут додаткову спеціальність, корисні навички». Крім того, за його словами, перебування в тренувальному таборі сприяє колективізму. До речі, як розповідає Олена Мокренчук, перші навчання учасників ТрО, які проходили кілька років тому, продемонстрували, що саме це – командна згуртованість – є слабким місцем в територіальній обороні. Бо в її учасників немає навичок «армійськості». – Якщо людина приходить у діючий армійській підрозділ, вона мимоволі приймає певні стандарти взаємодії, співіснування, – каже Олена. – Вона сприймає існуючу ієрархію, необхідність підпорядковуватись командиру і довіряти тим, хто з тобою поруч. На початку війни у підрозділах ТрО подібних навичок не мав майже ніхто: злагодженості досягали в боях, довірі до командира і побратимів вчилися під вогнем противника. Навчання відбулись на базі колишнього дитячого табору «Мрія» Новий вид нової армії Сорокап’ятирічний Олег Голод, мешканець Рубіжного Луганської області – морський піхотинець, який, починаючи з 2015-го року пройшов шість ротацій в АТО/ООС. – Територіальна оборона – вид військ, що активно розвивається, і я планую піти туди служити за контрактом, – каже Олег, в якого не так давно закінчився контракт з військовою частиною ЗСУ. Олег Голод Не в останню чергу чоловіка приваблює саме «узаконеність», унормованість діяльності ТрО, закріплена нарешті на законодавчому рівні. «Партизанщина» чи навіть напівпартизанщина його завжди насторожували. Тому й не служив ніколи в добровольчих батальйонах – лише в підрозділах Збройних Сил України. Щодо реформування ЗСУ – Олег переконаний, що воно конче потрібне. – Все-таки головним принципом армії радянських часів було «воювати не умінням, а числом», а це неправильно. Один із моїх командирів, відправляючи нас на завдання, казав: «Головне – щоб ви всі повернулись живими». І це правильно. ЗСУ воює не «м’ясом», а навченістю кожного військовослужбовця. На думку Олега, рух у напрямку стандартів НАТО йде не так швидко, як хотілося б, і одна з причин цього – спротив певних чиновників від ЗСУ. Адже стандарти НАТО передбачають певні речі, до яких важко звикнути людям, що мислять стандартами радянських часів, і стосується це всіх аспектів, включаючи побут, забезпечення, харчування. Нових принципів дотримуються, приміром, на Яворівському полігоні у Львівській області – найбільшому об’єкті для військових навчань не лише в Україні, але й у Європі.Тут з українськими військовими та курсантами працюють інструктори НАТО. І навіть харчування відбувається за стандартами НАТО – за принципом «шведського столу». В їдальні вояки беруть на підноси те, що вважають за потрібне (із двох запропонованих варіантів). Курсанти, офіцери, рядові – всі стоять у спільній черзі. Окремих столів та окремого харчування для офіцерів не передбачено. Однією з основних причин спротиву деяких чиновників впровадженню «натівських» норм Олег Голод вважає принцип визначення розміру заробітної плати: «У нас він залежить від посади, а за стандартами НАТО – від звання», – каже Олег. Тому столичний чиновник в українській системі й отримує значно вищу зарплату, ніж солдат або сержант на передовій. І це один із стереотипів, подолання яких для нас ще попереду – на шляху реформування ЗСУ. Юлія Сабаєва, Луганська область, спеціально для «ОстроВа» Фото автора, Олени Мокренчук та Олега Голода
