Автор бестселлеров, обладатель международных наград и кумир украинской молодежи Сергей Жадан в сентябре презентовал свой новый роман «Интернат», в котором рассказал о войне глазами учителя Паши. Главный герой оказался в эпицентре событий, которые происходили в Дебальцево в январе 2015-го. Паша похож на донбасскую интеллигенцию: он преподает украинский, но говорит на русском, и не любит свою работу. Политика была безразлична Паше, он считал, что эта война - не его война. Но настал момент, когда приходится пересечь линию фронта, чтобы забрать из оккупированного города племянника, и наконец определиться - кто ему «наши», кто чужие. Цитата: «Одного разу, прокинувшись, ти бачиш за вікном вогонь. Ти його не розпалював. Але гасити його доведеться й тобі…». Сергей Жадан родился в Старобельске, а живет в Харькове, куда, по замыслу агрессора, «русский мир» должен был прийти синхронно с Луганщиной и Донетчиной. Но харьковским майдановцам, среди которых был и Сергей Жадан, удалось отстоять свой город. Все годы войны Сергей Жадан помогает землякам, и часто бывает вблизи линии фронта. Мы поговорили с поэтом о событиях, которые происходят в нашей стране последние четыре года, о Донбассе и деоккупации. - Помните ли вы 1 марта 2014-го? Что тогда произошло? -Відбулася велика провокація, одним із ініціаторів якої, переконаний, була харківська влада. Після Майдану центр боротьби змістився саме до Харкова. Саме до нас втік Янукович, саме в нас активісти не дали йому провести зібрання й він вимушений був тікати далі. - Как это было? - Вони спробували провести з’їзд депутатів з півдня та сходу, прилетів Янукович. Це все мало відбуватись у Палаці спорту, а ми зібрали величезний майданівський мітинг 23 лютого, з найбільшою кількістю людей за всю зиму. Десь за 10 тисяч чоловік… Цей мітинг, думаю, налякав «депутатов юго-востока», тоді й Кернес полетів із Харкова. А далі був тиждень дуже жорсткого протистояння в місті, і все це завершилося великою бійкою 1 березня. - Вы находились внутри ОГА - на видео вы с разбитой головой..? - Коли з площі проросійські й російські мітингувальники прорвалися в ОДА, почалися сутички, бійки, і мені дісталось кілька разів битою по голові. Мене підняли з асфальту, вивели на площу… А далі працівники міліції просто вивели з натовпу, посадили в «швидку»… - Милиция узнала вас? - Ні, вони просто намагалися рятувати, кого могли. - А как Вы объясняете такое огромное количество людей, которые требовали «русский мир»? - Я встиг помітити, що там було досить багато росіян. Коли людина дістає твій паспорт, бачить твою прописку (а там - Київський район м. Харкова), та кричить: «Ой, смотрите, он киевский!» - це ж зрозуміло, що вона не розуміє, що це наш адміністративний поділ. Себто, там справді були гастролери. Всі бачили автобуси з белгородськими номерами, всі бачили багато облич, котрі потім ідентифікували. Той же Моторола був серед них, який потім з'явився в Слов'янську. -Позиция мэра Геннадия Кернеса какой была? - Він доклав багато зусиль, щоб мобілізувати таку кількість. Потім, коли Кернес зайняв позицію очікування, антимайданівцям жодного разу не вдалося зібрати навіть приблизно таку кількість людей. Тоді адмінресурс допоміг. До 1 березня тиждень були такі качелі. Антимайданівці збиралися біля пам’ятника Леніну, наші збиралися коло ОДА, між сторонами були якісь дискусії, і раптом все місто виявляється завішаним листівками з закликами прийти 1 березня та дати відсіч фашистам. Припускаю, Кернесу було важливо продемонструвати Києву, наскільки він керує ситуацією, наскільки в нього багато можливостей. Треба 10-20 тис зібрати? Зберу. Треба зачистити? Зачищу. Треба зберегти Україну тут, я її для вас збережу. Треба буде пустити сюди росіян, я їх пущу. - Почему Харьков не отдали, а Донетчину и Луганщину – да, и было ли это сдачей? - Ну, я особисто вважаю, що Донецьк і Луганськ саме здали. Чому? Чесно кажучи, чіткої відповіді не маю, а конспірологічні теорії не люблю. Можу припустити, що просто були люди, зацікавлені в тому, аби Харків не віддавати, і їхній вплив та можливості виявилися достатніми, аби Харків захистити. Чому цього не сталося на Донбасі – варто запитати представників так званих «місцевих еліт». Відповідь має дати суд. Сподіваюсь, це станеться і всі, хто грав навесні 14-го на руку агресору, буде відповідати за законом України. -Путин - агрессор? Россия – оккупировала Донбасс? - Ви в мене ще запитайте, чий Крим. Це, мабуть, найточніший маркер. Ми тут виступали якось із музикантами з Росії на одному фестивалі – то в нас першим запитанням до них було саме питання про Крим. Коли відповіли: «Ваш», тоді почалася розмова. - Какой день майдановской зимы 2013-2014 для вас был особенно памятным? - Запам'яталось, як ми в січні в Харкові проводили з'їзд Євромайданів. Міська влада кинула всі свої адміністративні зусилля проти нас. Приїхало близько 200 делегатів з усієї країни, я пам'ятаю, як за нами 2 дні ганялися тітушки, ганявся Жилін (Евгений Жилин – убитый в Москве год назад лидер «Оплота» - прим.ред), якого я тоді вперше побачив. В нас була реєстрація депутатів на вул. Чернишевській в клубі «Інді», і він туди приїхав з групою. Провокував, намагався зірвати захід, але до силових дій не дійшло. Пізніше вони почали атакувати наші установчі збори в автокефальній церкві. Таке середньовіччя: на церкву нападають люди з палицями, в церкві ховаються інші люди.... Далі хлопцю, що охороняв нашу дискусію в книгарні «Є» на вулиці Сумський, око вибили… Увірвалася група «молодих людей спортивної статури», він намагався їх зупинити, вони розпилили газ і втекли. За нами ганяли колони бюджетників, які не розуміли, що відбувається: ми робимо мітинг, нас оточують бюджетниками, підганяють машини, з гучномовця починають глушити радянською музикою. Ми переходимо з однієї площі на іншу, а вони - за нами. Димові шашки, тітушки. Все це мало б сьогодні цікавити правоохоронців, якщо серйозно, але чомусь не цікавить. - Не утратили ли вы своих читателей в РФ - из-за своей гражданской позиции? - Читачі лишаються. Минулого року в РФ мою поетичну книжку «Все зависит от нас», яка вийшла в Латвії російською мовою (книги Жадана переведены на 15 языков – прим.ред), визнали другою за популярністю серед читачів. Видав її Діма Кузьмін, поет, перекладач і видавець, який із початком війни виїхав з Росії і зараз живе біля Риги. Там вибрані вірші близько десяти перекладачів. - Можно ли прощать людей, которые были вынуждены пойти против Украины? Даже, может быть - воевать, под давленим каких-то обстоятельств? У кого-то война разрушила дом, у кого-то погибла семья и он обозлился... Вот даже в СБУ есть специальная программа, по которой когут вернуться на территорию Украины «Л-ДНРовцы»... - Хто я такий, щоб вирішувати – кого можна прощати, кого не можна? Все це дуже індивідуально, й має вирішуватися за законом, а не з морально-етичного боку. Хто порушував Конституцію, той має відповідати. Хто закликав до повалення державного устрою, той має відповідати не за законом крові, не за законом гір, а саме за законом України. Навіть якщо є каяття. Одна річ - якщо ти усвідомлюєш, що недостатньо любив цю країну, інша – коли виправдовуєш себе за те, що вбивав її громадян. -А вот ваша колега писательница Елена Стяжкина говорит, что деоккупация нужна не только израненому войной Донбассу, но всей стране… - Абсолютно згоден. Говорячи про Донбас, ми часто забуваємо одну просту річ: на Донбасі сьогодні війна, і зараз там особливо важко, але за великим рахунком області навколо Донбасу мало чим від нього відрізняються. На Харківщині ті ж самі проблеми, за великим рахунком. І я б сказав, що деокупація, а якщо говорити ширше – деколонізація, дійсно потрібна нам усім. Щоб вирватися з пострадянського безчасся. З вакууму. Я народився в Радянському Союзі. Був у піонерський організації. І радянське минуле так чи інакше і в мені присутнє. Воно мене формувало. І, мабуть, я не звільнився від цього, мабуть, це теж частина моєї свідомості. - Надо все-таки освобождаться? Выдавливать из себя совка по капле? - Бажано. Мені особисто радянська система завжди була чужа й ворожа. Ми з друзями ще в 1989-90 роках вивішували синьо-жовті прапори над сільрадами на Луганщині, розповсюджували український самвидав. І поява незалежності для мене була чимось природнім. - То есть, вы антикоммунист? - Ну, «антирадянщик» – безперечно. - Вы спорили когда-нибудь с вашим другом писателем Юрием Адруховичем, который говорил в 2010 году: «Крим і Донбас політично є частиною російської нації, тому потрібно дати можливість цим регіонам відокремитися від України»? - На фестивалі «Дорога на Схід» (Сергей Жадан является организатором этого фестиваля - прим.ред) в серпні 2017 р. ми саме говорили з ним про суперечності між Сходом та Заходом. Він висловлював думку про те, що ось оця розділеність України на Схід і Захід - вона часто перебільшується нами самими. В багатьох випадках взаємне непорозуміння є штучним, насправді ми одне суспільство. - Вы часто ездите в Станицу Луганскую. Поддерживаете там людей? - Там у мене з’явилися за час війни справжні друзі. Ми підтримуємо там з друзями-волонтерами школи, садочки, зараз хочемо купити для будинку культури нормальне освітлення. Там є дитячий хор, тож ми хочемо звозити дітей зі Станиці у Львів, щоб вони разом поспівали на Різдво. - О чем говорят в Станице простые люди? - Ті, з ким я спілкувався, бояться, що згідно з Мінськими угодами українські військові будуть змушені відступити, і сіра зона пошириться на їхнє місто… Бояться, що вони опиняться віч-на-віч з бойовиками. Там є люди, які не відступилися від України та четвертий рік працюють на країну. -«Люди, которые закрываются от войны, они теряют право потом обвинять военных, политиков, и тд..» – ваши слова. И еще: «Я - украинский гражданин времени войны» - тоже ваши слова. А, как вы чувствуете - война эта, она насколько? На 5 лет, на 15, на 50…? - Навіть приблизно не можу відповісти. Не знаю. В бажанні, щоб війна скоріше завершилася, всі подібні. І проукраїнськи налаштовані громадяни, і антиукраїнськи налаштовані. Але є така річ: навіть якщо припустити, що війна завтра закінчиться, війна в середині нас все одно буде тривати ще довго. З цим доведеться жити, доведеться мати справу з людьми, які в цій війні мали інші погляди. Очевидно це буде тривалий процес. І цей процес буде вимагати надзвичайно великих наших душевних та сердечних ресурсів. Навіть не знаю, наскільки ми до цього готові. Це якраз стосується того, про що ви говорили – кого можна пробачити, кого не можна, кого можна амністувати, кого не можна. -А что вы думаете о т.н. языке вражды? Сейчас модно говорить о стандартах ВВС, и, так сказать, прикрываясь ими, легитимизировать «Л-ДНРовцев» в качестве «повстанцев». Чтобы не нагнетать. Как вы относитесь к толерантности во время войны? -Я ж не журналіст, у мене зовсім інша суспільна функція. У письменників усе таки інша міра об’єктивності. - Cлучается на Западе во время встреч с читателями возражать людям, которые говорят: «А у вас там гражданская война»? - Постійно. Позавчора мав виступ у Берні, говорили про війну. Відповідаю зазвичай, що війна бурятів та чеченців із українцями не може бути громадянською. - А как же семьи, которых война разорвала на пополам: один за «ДНР» а другой – за Украину воюет? - Безперечно, є й громадянська складова, але це війна України з Росією. Адже без ініціативи, підтримки, та присутності Росії цієї війни не було б. Не знаю, по-моєму, це очевидно. - На днях говорила с адвокатом семей Небесной сотни, который сказал, что окно возможностей , которое мы получили в 2014м, ценой жертв мирных людей на Институтской, оно захлопнулось, и теперь нужно группироваться, собирать силы того гражданского общества, которое есть, и как-то двигаться к новому окну возможностей. Вы согласны? - Ні, не згоден. Мені здається, що воно й надалі відчинене, і з нього йде протяг. Доволі сильний протяг. І мені здається, що зачинити це вікно буде не просто. Виглядає це не так райдужно, як три роки тому, але, мені здається, що українська революція не завершилася, і в Україні вже ніколи не буде так, як в 2013-му році. А як саме буде – залежить від нас. - О своем участии в Майдане, как я понимаю, не сожалеете. А ощущаете ответственность? Бывает, что вам говорят: «Ну вот, ты там майданил, и что? И где перемены к лучшему?» -Звичайно відчуваю. Є багато питань, відповіді на які доволі не однозначні. Поведінка сьогоднішньої влади, результати розслідування того, що відбулося на Майдані, ситуація на Донбасі. Є багато питань, відповіді на які нам не завжди приємні. Але важливо відчувати особисту відповідальність і не перекладати її автоматично на президента Порошенка чи на президента Путіна. - Ваши выступления с группой «Собаки в космосе» всегда наполнены остротой. Вот, например, – о тех, кого мы выбираем. Вы признавались, что выбирали Порошенко. А еще раз за него проголосуете? - Залежно від того, який буде вибір. Я ж голосував за Порошенка не тому, що він мені дуже симпатичний. В тій ситуації мені здавалося, що його кандидатура найбільш адекватна ситуації. - У меня есть вопрос от читателей на более приятную тему – о творчестве. Вы ощущаете влияние поэзии Бродского? - Ні, Бродський мені не близький. Хто на мене вплинув та впливає – це тема для окремої та досить довгої розмови. Я дуже люблю поезію, я філолог, поезію постійно читаю і на мене вплинули й продовжують впливати десятки різних поетів. - И еще от поклонников: что вы думаете о ситуации, когда известные украинские поэты и прозаики высказываются на актуальыне темы, «разжигая огонь», а общество ссылается на их мысли, как на аргумент? Это можно сопоставить с известным: «Поэт в России больше, чем поэт»? Или же корректнее выглядит позиция Лины Костенко: «Народе мій, дозволь мені мовчати»? - Тут питання мали би бути не тільки до поетів, які «роздмухують», але й до загалу, який дозволяє себе роздмухувати. Загал же сам дозволяє створювати для себе масмедійних ідолів. Я особисто завжди підкреслюю, що з великою обережністю ставився б до всього того, про що говорять письменники та прозаїки. Бо ви мене питаєте про політику, я вам відповідаю, оскільки не відповідати – не чемно. Проте говорю не як фахівець, говорю як «пересічний» українець. Що ж до вислову Ліни Василівни, то мені подобається, що Ліна Василівна просить дозволу мовчати. Мені здається, що це правильна позиція, коли поет все-таки питається про те, можна йому мовчати, чи не можна. Хоча, мабуть, є такі моменти в житті країни, коли промовчати неправильно. Є багато питань, які потребують нашої співучасті, загальної уваги. Уваги не лише поетів, а всього громадянського суспільства. - За последние 3,5 года ваше отношение к войне поменялось? - Менш емоційно, менш загострено все почало сприйматися, мабуть. Та й не лише в мене. Хтось звикся з війною, хтось навчився на ній заробляти, хтось перегорів і відійшов. Але якийсь кістяк із тих, хто піднявся в 2014 році - він і досі тягне на собі багато важливих справ, які забезпечать нашу майбутню перемогу. Беседовала Татьяна Заровная, для "ОстроВа"
