Рубіжне: місто, яке зобов’язане воскреснути. Хроніки війни

Рубіжне перестало існувати», – так, ридаючи, останніми днями починаю я свої телефонні розмови з тими друзями, хто любив Рубіжне так само, як я. І зі знайомими військовими – якщо вони живі, якщо беруть трубку. Нарешті є можливість кричати про це на весь світ: я виїхала, дісталась до електропостачання, зарядила мобільний телефон, наявний зв’язку…

Це один із небагатьох журналістських матеріалів, написаних мною від першої особи. І, напевно, один із найнелогічніших. Бо тут я – і авторка, і джерело інформації, і свідок подій, і учасник подій. Подій абсолютно сюрреалістичних – від зникнення керівництва міста до пошуків їжі у розмародерених розбомблених магазинах. На фоні запеклих боїв за місто. На фоні українських прапорів, до яких руки окупантів і досі не дотяглись.

МІСТО

Наразі це руїни. Сюрреалістичні декорації, в яких існують напівголодні люди й покинуті тварини… Це якщо вести мову про щасливчиків. Крім згаданих істот, завдання яких – вижити, є ще ніким не лічені й не поховані загиблі. Є важко поранені, до яких так і не змогли дістатись медики. Поранені, які в муках чекають на смерть.

А до 24 лютого 2022 року це був центр Рубіжанської міської територіальної громади. Кількість населення (разом із селами п’яти старостатів) – близько 60 тисяч мешканців. Тобто, приблизно десята частина Маріуполя.

Як для промислового Донбасу, що має репутацію депресивного, Рубіжне було містом цілком самодостатнім, з розвиненою інфраструктурою. Кілька потужних заводів давали населенню роботу, у селах громади працювали успішні агрофірми.

Місцеве дорожньо-експлуатаційне підприємство мало новітню «наворочену» техніку (дякувати Богові, нею зараз користуються наші військові). Внутрішньоквартальні дороги тільки-но встигли заасфальтувати за «президентським» проєктом. Бюджет стабільно наповнювали місцеві підприємства. І планів було – безліч…

Я

У Рубіжному я, будучи людиною зі статусом ВПО, прожила останні півтора роки. Насолоджувалась улюбленою журналістською роботою, можливістю дістатись до редакції у лічені хвилини, зручним асфальтом під ногами, комфортом на зручній кухні в квартирі, прекрасними людьми поруч, походеньками в ліс за грибами, кав’ярнями, волонтерством в колі друзів, особистим життям…

Усе це росіяни знищили значно швидше, ніж звичний уклад у моїй рідній Кадіївці в 2014-му році.

Але все-таки це місто, вмираючи, боронило від смерті мене і моїх близьких. І жодне інше місто, село чи селище я вже не любитиму так, як Рубіжне.

МІСТО

…У день, коли війна прийшла в країну – 24 лютого – чи то через наївність, чи через бажання вірити в краще – я прийшла на роботу, в редакцію газети «Рубіжанські новини». Пішла до виконкому – брати інтерв’ю в заступниці міського голови. З керівництва міста вона була на роботі єдина: міський голова десь подівся, перший заступник пішов на лікарняний і, виїхавши до рідної Кіровоградщини, вступив до територіальної оборони. Решта співробітників виконкому та депутатів міськради один за одним кудись дівались… Інтерв’ю, яке я тоді взяла, лишилось ненаписаним, назавжди втративши актуальність.

Усі свої зусилля в останні дні лютого та на початку березня ми з друзями із місцевого волонтерського об’єднання зосередили на тому, щоб допомогти українським військовим, які потребували всього. Зауважу: не через погане фінансування, а саме через зруйновану логістику та специфіку ситуації. Поки в Рубіжному працювали магазини, ми в буквальному сенсі згрібали з полиць не лише їжу тривалого зберігання, але й найелементарніші речі: білизну, шкарпетки, робочі рукавиці, зубні пасти та щітки, павербанки, батарейки…

Найкритичнішою потребою військових із перших же днів були медикаменти. Усе, що мала у власній аптечці, я першого ж дня відвезла у військову частину. Зрозуміло, що наші домашні запаси медикаментів були краплиною в морі потреб військових. Рубіжанські аптеки після відвідувань волонтерів лишались практично порожніми, і при цьому місцеві мешканці завжди пропускали нас без черги.

У ці ж дні, поки була фізична можливість, разом з представниками місцевої самооборони ми демонтували дорожні знаки, які вказували саме не в’їзди до населених пунктів і виїзди з них. Те, що не виходило розхитати й витягти з землі вручну, зачіпляли тросом й буквально «викорчовували». Наївно вірили, що це допоможе дезорієнтувати ворога, якщо він дійде до нашого міста.

Все куплене в магазинах та аптеках, все, що привозили люди з власних домівок (овочі, крупи, макарони, консервацію, теплі речі…) везли до волонтерського штабу. Доставляли сюди також і тосол, мастила, бензин. Потім відвозили військовим. Ми продовжували навіть плести маскувальні сітки, хоча було вже очевидно, що закінчити їх та тим більше відправити військовим навряд чи можливо. До того ж – бойові дії в регіоні були вже в тій стадії, коли маскувальні сітки не потрібні … Це плетіння швидше заспокоювало нас самих, аніж допомагало військовим.

Колись у волонтерському штабі в Рубіжному плели маскувальні сітки. З 24 лютого довелось переключитись на іншу діяльність.

Знаковим для мене особисто стало 8 березня.

Місто вже обстрілювали, але ще не настільки інтенсивно, як у наступні дні. Я була у волонтерському центрі, коли зателефонувала моя роботодавиця. Досить спокійно розповіла, що її квартиру (7 поверх) та квартиру сина (6 поверх) на так званому Сьомому мікрорайоні зруйновано внаслідок обстрілу.

– Зараз ми в друкарні, – розповіла начальниця. – Нас тут багатенько... Якщо є потреба – приходьте й ви. Правда, тут холодно, але стіни товсті…

Це був останній раз, коли я чула її голос. Згодом пропав зв'язок. Потім я дізналась, що вона з родиною, включаючи п’ятирічну онуку, перебувала в бомбосховищі. А нашу друкарню, кажуть, також зруйнували…

Отже 8 березня після цієї звістки ми з подругою вийшли на поріг, щоб вивантажити з автівки одного з волонтерів мішки з картоплею та цибулею. Занесли мішки до штабу…

– У мене там ще банка варення, – сказав хлопець та пішов до кабіни.

У цей момент нас буквально фізично внесло в коридор – чи то ударною хвилею, чи то інстинктом самозбереження. Важко сказати, коли почули звук саме того пострілу – до того, як полетіли в коридор, чи пізніше.

Кілька хвилин, слухаючи наступні постріли, лежали на підлозі в штабі, обсипані штукатуркою. Перечекавши стрілянину, вийшли на поріг, побачили скло, яке вилетіло з автівки, й почали гукати хлопця, який пішов за варенням. Ми не знали його імені й кричали: «Хлопче! Водій! Ти де? Ти живий?».

Він був живий. Сподіваюсь, що живий і зараз. А звали його, як з’ясувалось, Санею…

Наступний день став останнім у роботі нашого штабу. Все, включаючи українську символіку та подарунки військових, керівниця нашої організації вивезла й сховала в надійному місці.

Відверте активне волонтерство стало неможливим. Мета наступних днів нашого рубіжанського періоду життя звелась до просто «вижити».

Я

У ті дні я назавжди зненавиділа слова: «прильот», «прилетіло», «бахкає»… Спілкуючись на теми, пов’язані з війною, з обстрілами, намагаюсь їх уникати. Вони здаються мені дешевими й примітивними.

МІСТО

У другій половині дня 9 березня в нашій частині міста «закінчились» вода та електрика (в інших районах це сталось раніше). Відповідно, зникла можливість заряджати телефони, і ми лишились без зв’язку. Газ у нашому будинку був, але через те, що електричний насос перестав «ганяти» по батареях теплу воду, у квартирі стало холодно.

Було повне враження, що по місту стріляють постійно, без упину, без перестанку… Відносно тихо бувало лише глибоко вночі.

Я

Щоб не заплутатись у днях, кожного ранку я фіксувала в блокноті дату й день тижня… А потім дописувала якісь ключові події. Попри обстріли, регулярно виходила на вулицю, вигадуючи якісь приводи. Наприклад, подивитись, чи на місці українські прапори (і вони були на місці, дякувати нашим військовим і Богові). Або глянути, чи можна десь щось купити (а на певному етапі це стало неможливо). Чи набрати котам піску в туалет або снігу, щоб змити унітаз. І чи не найсуттєвіша потреба – провідати друзів-волонтерів (вони до нас приходили так само).

Іноді навіть тягла з собою сина. Мені здавалось (та і зараз так думаю), що ці виходи на вулицю були для нас свого роду профілактикою божевілля.

Триматись у більш-менш нормальному психологічному стані (наскільки це взагалі можливо в такій ситуації) допомагало й те, що ми жодного разу не спускались в укриття, у підвал чи бомбосховище. Зробили висновок, що нас більш-менш захищає наш перший поверх, а також те, що ми живемо не на окраїні (тоді здавалось, що окраїни страждали найбільше).

МІСТО

З 8 по 10 березня в місті припинили роботу магазини.

Ми з чоловіком, навчені досвідом як 90-х, так і 2014-го року, встигли зробити певний запас харчів. Три літри олії, сім кілограмів картоплі, деякі крупи, два кілограми борошна (поки мала пару – тройку яєць, робила локшину)… Подруга в останній день роботи супермаркету «Сім’я» встигла купити для нас курку, і я закрила з неї чотири банки тушонки. З’їли ми, до речі, лише одну. Три, покидаючи житло, я лишила сусідам – разом із деякими іншими харчами.


Тушонка з останньої курки

Друзі купили в магазині останню шоколадку та принесли її нам

Практично щодня я казала чоловікові й синові: «Харчів у нас ще днів на десять» (і тепер це наш родинний мем)… Але сама при цьому знала, що зможу годувати родину значно довше.

При цьому більшість мешканців міста стикнулась із тим, що називають «гуманітарною катастрофою» (це словосполучення я тепер теж ненавиджу). Місто було повністю відрізаним від сусідніх сіл, з яких донедавна завозилась сільгосппродукція. У селах «розквартирувались» росіяни. Про те, щоб возити щось звідти, не могло бути й мови (особливо на фоні історії про розстріляне авто, в якому з села везли продавати молоко).

Буквально за кілька днів усі магазини міста були розграбовані. Мародери починали з тих крамниць, які «повідкривало» пострілами, але поступово почали грабувати й інші. Враження від мародерства – напевно, одне з найстрашніших. Коли беруть хліб – це одне… Але коли несуть цілі мішки з прилавків магазину «Єва»… Син казав: не хочу жити серед людей, які на це здатні.

…Рубіжани, які не встигли запастись водою, стояли в чергах під Палацом спорту – в тамтешніх душових була вода, поки насос качав її зі свердловини. Насос працював від генератора, й коли в ньому закінчувалось пальне, закінчувалась і вода…

Вид від воріт на будівлю, де рубіжани в душових набирали питну воду

Поки на вулицях лежав сніг, його нагрібали і розтоплювали. Після того, як влучили у картонно-тарний комбінат, від величезної пожежі над містом летіли чорні шматки сажі й падали на білий сніг. Але люди продовжували той сніг збирати й поповнювати запаси води…

Палає картонно-тарний комбінат. Люди несуть воду…

Я

З якогось моменту я була ніби в зміненому стані. Перебуваючи в квартирі, більшу частину часу (коли не поралась на кухні) сиділа на підлозі в одвірку між коридором та залом так, щоб одночасно бачити вікно кухні й вікно залу. Тішило, коли бачила під вікном авто патруля або нашу техніку. Лякало, коли бачила колони автобусів та автівок, які їхали в напрямку Кремінної, Лиману – евакуюватись.

На ніч пила снодійне – взяла собі одну упаковку в той день, коли «затарювались» в аптеці для військових. Поки воно не починало діяти, молилась, молилась, молилась… Якщо дізнавалась про загибель знайомих, думала: це через те, що я мало молилась…

Часто дивилась на сплячого сина й уявляла всі можливі «страшилки», які можуть його спіткати, від каліцтва до призову в «армію ЛНР». Подумки благала: «Виживи, будь ласка, виживи…».

Вдень ми із друзями-волонтерами говорили, говорили, говорили про можливий від’їзд. Говорили до божевілля.

МІСТО

На «інтернетні» новини ці дні були скупими, адже гаджети в усіх були розрядженими. Щоправда, чоловік із другом іноді підзаряджались на сонячних батареях, і зрештою це нас врятувало: дочка, яка була в іншому регіоні України, знайшла для нас перевізника (абсолютно божевільну людину, яка єдина в ці дні їздила до окраїн Рубіжного) й змогла додзвонитись нам, щоб відправити до нього…

Тим часом, місцеві новини просто розчавлювали. Так, в один день ми дізнались, що в бою з диверсантами загинув Андрій Трощій – для нас не просто місцевий військовий, але й чоловік класної керівниці мого сина… Тільки-но усвідомили це – і тут новина, що в селі під Сєвєродонецьком розстріляли відомого волонтера Олександра Кононова. Звістка про загибель цих людей буквально деморалізувала моїх близьких. Тим більше що історію із Сан Саничем Кононовим було дуже легко «приміряти» на рубіжанських волонтерів, включаючи нас самих.

…І одного дня чоловік просто силою потягнув нас п’ятьох (із молодим подружжям, теж волонтерами, ми в ці дні стали однією родиною) до виконкому – він вірив у те, що туди приїдуть евакуаційні автобуси.

Подвір’я біля будівлі виконкому Рубіжанської міськради

По місту стріляли так, що я була переконана: жодних автобусів не буде. Але одна не змогла довести це чотирьом… Зрештою з котами, з абияк у спішці зібраними речами ми, як у дурному сні, йшли під обстрілами понівеченим містом до виконкому. Там нам і десяткам таких як ми повідомили, що автобусів не буде, бо перед тим такі саме автобуси, які їхали з Сєвєроднецька, обстріляли…

В район виконкому продовжували летіти снаряди, і разом із натовпом мене змусили зайти в підвал цієї будівлі. Вхід до підвалу являв собою справжнісіньку ковзанку з битого скла, на яку хтось кинув фанерні двері. Тут я побачила начальницю місцевої служби у справах дітей Олену Нічупієнко – єдину чиновницю, яка до останнього лишалась на робочому місці, організовуючи евакуацію родин з дітьми, або розселяючи тих, хто лишився без житла. У напівбожевільному натовпі людей, які просто лізли в тісний темний підвал, вона була справжнім острівцем адекватності. З усієї сили вірю, що вона жива.

Потім на нас чекала не менш жахлива дорога додому. Потім я ридала і благала мою компанію більше не тягти мою дитину знову в це жахіття…

Наступного дня чоловік все-таки знов «прогулявся» до виконкому в надії, що побачить евакуаційні автобуси. Замість них побачив ще більше понівечених будівель, кілька разів упав на землю під час обстрілів, і після одного з таких обстрілів побачив жінку, яка так і лишилась лежати на землі… Як з’ясувалось, вона не піднялась не через поранення, а через те, що в неї просто зупинилось серце…

Я

Наступного ранку ми вп’ятьох пішли на найбільшу авантюру в нашому житті: ще по комендантській годині пішки подолали відстань від центру Рубіжного до залізничного вокзалу. В чому були, з трьома котами на п’ятьох… І перевізник – єдина людина на всю Луганщину, яка була готова на це піти – підхопив нас і вивіз.

Місцевий палац культури. Снаряд влучив у ліву стіну

Обласний експертно-криміналістичний центр. Таким ми його побачили, прямуючи ранком 17 березня до залізничного вокзалу

Пожежі в напрямку Лисичанська, вид з вікна 5 поверху

Готуючи цей матеріал я відчула: нас дійсно захистило й врятувало місто. Своїми прапорами, своїми стінами, своєю землею, на яку ми стільки разів за ці дні падали… А ось наших скромних зусиль виявилось замало, щоб належним чином захистити його. І все ж я вірю, що воно воскресне.

Юлія Сабаєва, Рубіжне – Україна, спеціально для «ОстроВ»

Фото Ігоря Сабаєва та Андрія Королевського

Статьи

Мир
21.11.2024
19:00

Политолог Константин Матвиенко: У РФ нет стратегического запаса, чтобы долго продолжать войну. Они выкладывают последние козыри

Ближе к ядерной войне мы не стали, это совершенно однозначно. Я уверен, что РФ не решится на ядерную эскалацию, что бы мы ни делали с дальнобойными ракетами США и других стран.
Страна
21.11.2024
18:00

«Рубеж» или последний рубеж?

«Рубеж» - это действительно рубеж возможностей Москвы в конвенциональном оружии.  Поэтому, ему лучше чтоб все думали, что у РФ есть такое оружие и боялись, чем знали это наверняка. Тем более, что количество  "Рубежей" может быть чисто...
Страна
20.11.2024
13:55

Освобожденный из плена защитник Мариуполя Андрей Третьяков: "Азовсталь", пытки и обмен

Даже чеченцы лучше россиян в плане обращения с военнопленными. Когда заезжали чеченцы, то отношение было более или менее приемлемым. Худшее отношение к нам было именно со стороны россиян в Таганроге.
Все статьи