Коли у 2014 році почалася війна, моєму синові було вісім. Після «референдуму» у травні стало зрозуміло, що треба виїздити з Донецька. І як тільки закінчився навчальний рік, ми закрили свою квартиру і виїхали у Житомир, де і жили три роки. У 2017-му дуже захворіла мама — і ми повернулися у Донецьку область, в невелике містечко неподалік від прифронтової Мар’їнки, де живуть мої батьки, на підконтрольну уряду територію. Тоді вона здавалася безпечною. Зараз моєму синові 16 років, війна продовжується, і ми знов стали вимушеними переселенцями… Донецьк – це Україна, про це всі знають у моєму місті Тиша, яка лякає Коли Путін заявив про визнання псевдоореспублік, стало зрозуміло, що військові дії посиляться, як тоді здавалось, саме на сході країни. Російська верхівка ще визначалася, у яких межах вона визнала "ДНР" та "ЛНР", а я вже зібрала речі і попередила рідних, що у випадку загострення поїду подалі від війни. Мені здавалось, що бойові дії будуть саме по лінії розмежування, тож залишитися за 18 км від «нуля» було небезпечно. Тим більш, у мене дистанційна робота, можу працювати де завгодно… Але 24 лютого, десь о шостій ранку, мені зателефонувала родичка, яка буквально прокричала у слухавку: «Нікуди не їдь! Бомблять всю країну!». Спочатку я не зрозуміла, про що вона. Але потім подивилась відео обстрілів Києва, Харкова, Чернігова, колони російських танків, які пруться в Україну, і у мене вперше з'явилася думка, що все буде страшніше, ніж у 2014 році. Того ж дня разом з татом та сином ми набрали кілька великих бідонів води про запас, облаштували погріб: занесли туди запас ліків і необхідних продуктів, теплі ковдри. Відтоді я щоденно телефонувала сімдесятирічному дяді, який разом з дружиною залишались у Києві. Розмовляли ми не довго, на фоні були чутні вибухи, і кожний наш діалог закінчувався його фразою: «Якщо що, не згадуйте лихом». Вони два тижні ночували у метро. Шли бої у Ірпені та Бучі, обстрілювали Лівий берег Маріуполя, неспокійно було у Волновасі, а у нас було тихо, навіть занадто. Але ця тиша лякала гірше вибухів. Чотири дні я була у заціпенінні і мене не покидало відчуття нереальності того, що відбувається. Здавалось такого не може бути у Європі у ХХІ столітті. До війни ми були не готові Я цілими днями гортала новини і майже перестала спати. Потім виникло бажання щось робити. В місті почав працювати гуманітарний штаб. Я ходила туди сортувати одяг та продукти, які приносили люди для перших біженців з Волновахи. Там я почула розповіді тих, хто вирвався з міста на власних автомобілях під свист куль. У тих людей були сірі обличчя від довгого сидіння під землею, подряпані руки, і вони дуже тихо говорили. Від розповідей про завалених у погребах людей ставало моторошно, а власне імпровізоване сховище вже не здавалось надійним. Один чоловік показав фото розвалин свого будинку, і стало зрозуміло чому у них подерті руки – люди намагалися витягти із завалів бодай щось, документи чи теплу куртку. Ніхто з нас не готовий до війни, навіть ті, хто жив з нею поруч. На початку березня до міста почали привозити поранених військових і цивільних. З'ясувалося, що за кілька десятків кілометрів від лінії розмежування в лікарні не вистачає перев’язувальних матеріалів, ниток. Стару постільну білизну для перев'язок і медичні бікси приносили медикам волонтери та небайдужі містяни. Люди, які фактично вісім років жили поруч з війною, не знали, для чого потрібне світломаскування, комендантська година, де треба ховатись під час обстрілів, що потрібно покласти у тривожний чемоданчик. Купа питань з цього приводу посипалась від жителів міста у місцевих пабліках, телеграм-каналах. Мені подумалось: ось мій «фронт» – і я почала відшукувати і публікувати інструкції про те, як поводитись під час бойових дій, як встановити додаток на телефон, який сповіщає про повітряну тривогу, чому і як варто евакуйовуватися, роз'яснення стосовно надання першої допомоги. Підвали під багатоповерхівками виявились не готові для того, аби в них можна було сховатися, у деяких була вода. Люди об’єднувались, наводили в них порядок, пристосовували під сховища. Але чи вбережуть вони під час атаки з повітря, ніхто не розумів. Ознаки наближення «руського миру» У перший тиждень війни у місті з'явилось багато тих, хто втік з Волновахи, чи боявся залишатися у Мар'їнці і Красногорівці. Це позначило життя ще однією ознакою наближення «руського миру» - дефіцитом. Вже 26 лютого у магазинах було важко знайти цигарки, а на ринках бабусі почали торгували самосадом та махоркою. Десь за тиждень підприємливі містяни почали торгувати куревом через соціальну мережу: те, що до війни можна було купити за 50 гривень, «з рук» коштувало вже 100. В місті швидко зникали крупи, цукор, мука, консерви, сірники, бензин, газ, бинти, медичний спирт, ліки від тиску, знеболювальні та заспокійливі. Прифронтове містечко, куди «руський мир» намагався прорватися ще у 2014-му… Деякі невеликі магазини закрились, інші лякали напівпустими полицями. Продавці розводили руками, мовляв, постачальники з Дніпра, Харкова, Запоріжжя або не можуть доїхати через військові дії, або бояться. Продукти почали «діставати». Особливо важко було знайти ковбасу, куряче м'ясо, молочку. Пам'ятаю, як раділа, коли після двох годин у черзі купила півкілограма ковбаси та два кілограми курячих крилець. А жінка років 60 переді мною запасливо придбала 8 кілограмів «варьонки» і була щаслива. Майже з першого дня у місті неможливо було зняти готівку в банкоматах: черги займали з вечора, а щоб потрапити у неї, треба було записатись у спеціальний список. Мені повезло, я не втратила роботу і вчасно отримала зарплату на картку, але розрахуватися нею за ковбасу чи шампунь стало складно. У невеликих магазинах з'явилися таблички з написом «Термінал не працює!!!». Насправді підприємливі господарі крамниць просто ховали пристрої, бо потрібна готівка. Щоправда, зняти гроші з картки можна було у відділенні «Нової пошти» чи у деяких аптеках, але цей варіант для готових відстояти у черзі 3 - 4 години. «Вечірні слухання» Після початку боїв у Волновасі ми з сином заклеїли вікна скотчем, деякі заклали книгами, яких в нашому домі завжди дуже багато, і завісили вікна щільними простирадлами для кращого світломаскування. З 24 лютого до 5 березня пройшов місяць, так мені здавалось. Всі дні сплелись в один нескінченний. Ночами стало все гучніше, бахали десь поруч, ми почали спати одягненими і з записками у карманах, в яких я написала прізвище, ім'я та телефони тих, кому можна зателефонувати, якщо нас знайдуть пораненими або неживими. Тато виходив щовечора, як він казав, слухати небо. Більше 40 років тому, під час строкової служби в армії, він був артилеристом і вважає, що розбирається за звуком, звідки і чим стріляють. Після таких «вечірніх слухань» він повідомляв нам, що поки ми можемо спати спокійно, мовляв, це десь біля Волновахи або Сухих Ялів, або Красногорівки, або Вугледару… Ми зібрали два рюкзака з найнеобхіднішими теплими речами, ліками, документами, мінімальним набором засобів гігієни, які б ми могли схопити і швидко покинути будинок. З початком облоги Маріуполя і шквалу фото волновахців, яких розшукували рідні у соціальних мережах, з'явилася думка, що все ж таки виїжджати точно доведеться. Тривожні рюкзаки-валізи Залишилось вирішити, коли і куди. З початку березня міська рада почала закликати жінок з дітьми і літніх людей виїжджати. З Краматорська і Покровська вже курсували безкоштовні евакуаційні поїзди на захід країни. Міська влада організувала навіть безоплатний проїзд для тих, хто їхав на залізничні вокзали. Але у першій половині березня люди їхали неохоче. Одні зволікали, бо, мовляв, поки відносно тихо, інші вважали, що у будь якому регіоні країни зараз небезпечно, тож тікати нікуди. Були й ті, хто не хотів покидати будинок через побоювання можливого мародерства. Хоча на той час таких випадків у нашому місті не було Поїхати в нікуди Остаточне рішення я прийняла за кілька хвилин 12 березня. Зателефонував знайомий, який розповів, що у мережі з'явилася офіційна інформація про окупацію майже 70% Луганської області. «Розумієш, що така ж доля може чекати на деякі території нашої області? А залишитися в окупації це наражатися на небезпеку зайвий раз. Треба їхати, поки ще це можна зробити і поки є транспорт», – сухо сказав він. Наступного дня о 6 ранку цей знайомий вивіз нас автомобілем на залізничний вокзал у Краматорськ. Того дня бомбили Святогірськ, і місто зустріло нас гучними сиренами. У приміщенні вокзалу було дуже багато людей, які трималися подалі від вікон і тулились до стін, діти плакали. Потяг довелось чекати більше 6 годин. Нарешті почалась посадка. Біля перону жінка кричала у гучномовець: «Мами з дітьми від 0 до 3, на вихід». Після цього з приміщення швидко виходили жінки з дітьми на руках і майже бігли у супроводі волонтерів до вагонів. Всі боялись атаки з повітря, і посадка відбувалась дуже швидко під завивання сирен. Після жінок з немовлятами у потяг пускали жінок з дітьми від 3 до 10 років, потім – від 10 до 15 років, а наостанок – підлітків та літніх людей. В нашому купе їхали 7 дітей і 5 жінок. Діти спали на полицях, жінки сидячи біля них, а я – на наших рюкзаках у коридорі. Коли поїзд під’їжджав до Харкова, а потім до Києва, провідники просили всіх сісти на підлогу. Фактично ми їхали у Львів, але насправді ми не знали, куди їхати далі. У мене були деякі заощадження, які б дозволили орендувати житло, але виключно у невеликому місті. Люди, з якими була знайома лише у соціальній мережі, пропонували прихисти нас у себе вдома на місяць-другий. Мені писали дівчата з феміністичної спільноти і запрошували до Івано-Франківська, Коломиї, Львова. Але я була не в найгіршій ситуації, у мене є робота, збереження і навіть рюкзак з власними речами. Тож ми вирішили з сином шукати квартиру в оренду. На два дні ми зупинились у колежанки-журналістки у Львові, а потім через знайомих журналістів знайшли житло у Луцьку. І от я живу в орендованій однокімнатній квартирі у затишному старовинному місті. Коли ми в'їхали у квартиру, наші сусіди принесли нам торбу картоплі, буряка, цибулі та моркви. Мовчки поставили її на порозі і пішли. Того дня у дзеркалі я помітила, що в мене геть сиве волосся. В тилу Зараз я знаходжусь у відносно безпечному місті, де по 5-7 разів на день гудуть тривожні сирени. Нещодавно за кілька кілометрів від нашого будинку вночі ракета влучила у промисловий об'єкт, пожежу гасили добу. Кожного разу, коли виє сирена, я з сином вибігаю у коридор або спускаюсь на кілька поверхів нижче. До бомбосховища десь 10 хвилин ходу, тож боюсь, що можемо не встигнути добігти. У кутку коридору орендованої квартира стоїть тривожний чемоданчик. Я купую воду, продукти і ліки, аби був запас на пару тижнів, сплю одягнена і дуже боюся неба, яке може принести смерть. Кожного ранку телефоную батькам, які залишились в Донецькій області і не хочуть покидати власний будинок. Поки у місті, де вони живуть, відносно тихо, але за два десятки кілометрів рашисти добивають Мар’'їнку. Я дуже боюсь, що одного разу вони можуть не відповісти на мій дзвінок. На минулому тижні ракета влучила у багатоповерхівку на Текстильнику в Донецьку, в якій я жила до 2014 року. Будинок не підлягає відновленню, мене «звільнили» від квартири. Але насправді мене це не турбує. Тепер я «переселенка – рецидивістка», другий раз починаю все з нуля, жива, не сиділа у підвалах без води, не задихалася під завалами, не голодувала, по моєму будинку не гатили танки чи гради. У мене є робота, дах над головою і я можу спати в ліжку. У мене все добре, але я вмерла у Маріуполі, Бучі, Гостомелі, Ірпені, Волновасі, Сєвєродонецьку… Я не можу назвати своє справжнє прізвище, бо у місті, яке може бути окуповане, залишились мої батьки, тому… Альона Польова, Донецька область – Луцьк, спеціально для «ОстроВ». Фото зі смартфону авторки
