К сожалению, парламентские слушания "Общество, средства массовой информация, власть: свобода слова и цензура в Украине" прошли не так, как планировал их провести профильный комитет Верховной Рады. Заместитель председателя Верховной Рады Александр Зинченко, внося коррективы в регламент по ходу слушаний, лишил часть депутатов и журналистов возможности свободно высказать свою точку зрения. Тем самым пан Зинченко лишний раз продемонстрировал, как легко рождается цензура - у всех на глазах… В числе приглашенных выступить на слушаниях был и руководитель нашего Центра (ЦИСПД) Сергей Гармаш. Увы, ему также не дали выступить. Приводим текст, подготовленный Сергеем Гармашем для выступления в Верховной Раде. Шановні депутати, щановні колеги! Я донецький журналіст, який не працює в донецьких ЗМІ . В мене є можливість заробляти в Київських мас-медіях, тому, з одгого боку - мені начеб-то нема на що скаржитись як журналісту, - у влади нема важелів тиску на мене, а з іншого, я можу дати більш об'єктивну оцінку ситуації на Донеччині, бо можу говорити за колег, які б не насмілились вийти сюди через ризик бути звільненими. Я не буду казати про свободу слова в Донецькій області. Свобода слова - це поняття виключно суб'єктивне, скоріше морально-етичне, ніж політичне. Але я буду казати про свободу інформації, умови для якої, як основного чинника свободи слова, має створювати держава. Саме відсутність свободи інформації є ознакою цензури. Тож, чи є на Донеччині свобода інформації , якщо звичайний контент-аналіз місцевих ЗМІ показує повну відсутність критики керівництва області, за виключенням хіба що видань меткомбінату Ілліча, який є свого роду внутрішньою опозицією? Чи є на Донеччині свобода нформації , якщо ті кілька опозиційних та просто об'єктивних видань, які поширюються в області, друкуються поза межами Донеччини, бо місцеві типографії відмовляються робити це. Чи є на Донеччині свобода інформації, якщо провідні обласні ЗМІ, я вже не кажу про державні, а навіть недержавні, фактично контролюються донецькою фінансово-промисловою групою на чолі з Рінатом Ахметовим та компанією, в якій керівники обладміністрації. Цитую заступника голови Донецько обладміністрації з питань інформаційної політики Олександра Гурбича з його виступу в січні цього року: "Два года назад я говорил о том, что назрела идея превращения целого ряда СМИ региона в определенное объединение, которое основывается на экономических, на своего рода, идеологических, а главное, на определенных региональных принципах своего существования. Этот вопрос, как вы знаете, на протяжении 2000-2001 года решен..." - кінець цитати. Чи є на Донеччині свобода інформації, якщо той же заступник губернатора заявляє журналістам, цитую: "При желании и город, и область могут создавать свой информационный зонтик от проникновения разного рода ненужных, и в какой-то степени, агрессивных для Донбасса, как это видно в последнее время по публикациям, появляющимся в Интернете, направлений против его курса, против его развития в том режиме, в котором он действует сейчас", кінець цитати. Тобто, з області, навіть не приховуючи цього, зробили інформаційну резервацію, в якій дозується внутрішня і зовнішня нформація. Приклад зникання з ефіру трансляцій радіо "Свобода", саме коли в області відбуваються резонансні події і Свобода їх обговорює. Зникала трансляція засідань Верховної Ради, коли там оголошувались виступи лідерів опозиції . Чи є на Донеччині свобода інформації , якщо всі міські та районні газети, засновниками яких є місцеві ради, підгодовуються з обласного бюджету, а отже, контролюються все тією ж фінансово-промисловою групою, а як відомо - хто платить, той замовляє музику. Тільки в цьому році на це витрачено більше трьох мільйонів гривень. Чим ці видання, які працюють виключно на владу, а не на багатополярне суспільство, краще тих, що виживають за рахунок симпатій читачів, а не влади? Чи є на Донеччині свобода нформації, якщо журналіста Володимира Бойка податкова міліція та свободний донецький суд кинули за грати начеб-то за ухилення від сплати податків, а насправді - за критичні публікації на адресу податківців? Нарешті, чи є на Донеччині свобода інформації, якщо журналіста Ігоря Александрова вбивають після його програм про зв'язок криміналітету місцевих правоохоронців перед тим, як він збирався випустити в ефір програму з новими доказами цього, в тому числі - про прокурора області. Після цього, лише як одну з версій, слідство розглядає вбивство через професійну діяльність. При цьому, як з'ясовується в суді, зі справи зникають протоколи допитів свідків, як свідчили саме на користь цієї версії. Чи є на Донеччині свобода інформації, якщо Ігор Александров був кілька років тому позбавлений судом права займатись професійною діяльністю за поданням нинішнього заступника прокурора області Юрія Ударцова, і тепер Юрій Ударцов є куратором справи про вбивство Александрова? Президент України казав, що відсунув від розслідування цієї справи Донецьку обласну прокуратуру. Ні, президент там не авторитет, справою займались місцев правоохоронці під котролем пана Вінокурова, але місцеві. Володимир Стретович казав в Донецьку, що Генпрокурор двічі підписував відставку прокурора області Пшонки, але двічі могутня донецька група відстоювала свого прокурора. Чому? Для чого? Чому політика керує законом, а не закон політикою? За півтора роки слідство у справі Александрова не просунулось далі. Сумнівні, навіть для суда, версії про помилкове вбивство журналіста також нині вже покійним Юрієм Вередюком, а за цей час прокурор област і начальник міліції отримують нові звання та нагороди. Тож, чи є в Донецьку свобода інформації, якщо журналіста показово, як собаку, забивають палицями, про це пам'ятають, здається, лише закордонні спостерігачі та окремі журналісти? Мені здається, всі ці питання риторичні. А наостанок, я прошу і закликаю шановних депутатів, щоб у підсумкових документах цих слухань містилась вимога передати справу Ігоря Александрова у виробництво Генеральної прокуратури. В області вона ніколи не буде розкрита. Треба, нарешті, змити цю пляму з України! Дякую.
