Звільнений з полону оборонець Маріуполя Андрій Третьяков: "Азовсталь", тортури та обмін

18 жовтня 2024 року відбувся черговий обмін полоненими. Додому повернулися 95 українців. Серед них – оборонець Маріуполя Андрій Третьяков, якого російські окупанти захопили в полон у травні 2022 року.

Зараз він проходить курс реабілітації, але навіть після 2,5 років у російській катівні Андрій Третьяков хоче повернутись до лав Збройних сил України.

В інтерв'ю "ОстроВу" він розказав про те, як потрапив у полон, які тортури росіяни застосовують до українців та чому після повернення додому він дізнався про відкрите судове провадження та заблоковані рахунки.

- Розкажіть, будь ласка, чим ви займались у цивільному житті та як стали військовим?

- До 2015 року я працював у Чорнобилі як фізична особа-підприємець. Ми займалися будівництвом нового захисного купола, котрий потім накрив четвертий енергоблок ЧАЕС. Я відповідав за монтажні роботи. Коли у мене закінчився контракт, то я вирішив приєднатись до лав полку "Азов", це був вересень 2015 року.

- Як доброволець?

- Звичайно. Після місячного навчання я вже приїхав в Урзуф Донецької області, там був наш пункт тимчасової дислокації. Три роки я присвятив службі в цій структурі. Звільнився  у травні 2018 року, після чого займався власною справою. Зокрема, у мене зі знайомим був цех з металообробки, ми робили вироби з металу (сходи і таке інше). 

- Де ви зустріли повномасштабну війну?

- Коли почалось повномасштабне вторгнення, я одразу приєднався до лав ТРО "Азов Київ". Ми базувалися у Святошинському районі столиці. Цілий місяць ми виконували завдання в межах Києва та області.

- Яка у вас була посада?

- Командир піхотного відділення.

- Як ви опинилися в Маріуполі?

- Після Києва почалася розробка операції щодо деблокаді Маріуполя. Це відбувалося на добровільній основі. Наказу як такого не було, але була пропозиція для тих, хто хоче взяти участь у деблокаді міста. Я погодився, але пізніше стало зрозуміло, що така операція потребує узгодження не тільки наших підрозділів, а ще й Збройних сил України. Крім того, на розробку такої операції потрібно було більше часу. Тому мені було запропоновано прийняти участь в іншій операції: у десанті в Маріуполь. 20 березня 2022 року я і ще 29 хлопців вилетіли в місто двома гелікоптерами з Дніпра. Ми десантувалися на "Азовсталі".

- Яка була мета цієї операції?

- У першу чергу, вона полягала в доставці засобів зв'язку, протитанкової боротьби та поповненні особового складу маріупольського контингенту. Крім того, ми мали виграти час для розробки плану деблокади міста.

Але все склалося, як склалося. Деблокада Маріуполя не відбулася, а я вже брав участь у боях у самому місті, після чого нас переправили на "Азовсталь", а потім наказ здатися в полон.

- Можете пригадати момент, коли ви почули наказ про полон?

- Нас всіх зібрав "Редис" (командир "Азову" Денис Прокопенко – ред.) у так званому бункері "Джерело" на "Азовсталі" та озвучив наказ президента України: щоб зберегти життя і здоров'я контингенту ми маємо здатися в полон. Нам обіцяли 3-4 місяці полону, але як показує практика та історія, будь-яка домовленість з росіянами не варта навіть того паперу, на якому вона підписана. У підсумку я 2,5 роки провів у полоні.

- Як в цілому всі сприйняли наказ про те, що треба здатися в полон?

- З одного боку, було відчуття прикрості, з іншого – навіть трохи полегшення, адже було зрозуміло, що іншим чином з "Азовсталі" нам не вийти.  У більшості людей, що там перебували, вже було розуміння, що ми тут скоріш за все і залишимось назавжди. Вийти з боєм було майже неможливо, такий план реалізувати було просто фізично неможливо. Крім того, на "Азовсталі" була велика кількість поранених, яких ми не могли залишити.

- Куди вас доправили?

- Спочатку ми опинилися в колонії, яка знаходилась в Оленівці Донецької області. 27 вересня 2022 року нас етапували в Таганрог РФ, це вже було СІЗО. Після Таганрогу мене забрали в колонію у місто Кіровське – туди перевезли всіх, на кого не було кримінальних справ. У Таганрозі всім намагались "пришити" кримінальні справи, якісь військові злочини. На мене "повісити" нічого не вдалося, і я був етапований в місто Кіровське Донецької області, де я перебував до жовтня 2024 року.

- Як із вами поводилися?

- Коли я потрапив в Оленівку, ставлення було більш-менш прийнятним. Так, нас нормально не годували, була проблема з санітарією, гігієною та водопостачанням. Але, в принципі, я не можу сказати, що ставлення було зовсім поганим. А от вже у Таганрозі були дуже ініціативні співробітники. Були тортури і знущання. Щоб ви зрозуміли, на поверсі, де була моя камера, один з наших хлопців загинув від виснаження. В камерах було дуже холодно, особливо взимку.

- Скільки вас було в одній камері?

- У нашій камері нас було шестеро. Прогулянка – раз на тиждень і тривала приблизно півтори-дві хвилини. Раз на тиждень нам давали воду, щоб помитися – також лише півтори хвилини, і не завжди була гаряча вода. Часто вона була просто холодною.

- Як вас годували?

- Годування було дуже поганим: порції мізерні, а якість їжі настільки нижча за середню, наскільки це можливо. Протягом півроку основними стравами були гнила картопля та капуста, могло бути приблизно 3-4 картоплини на порцію.

- Якісь медичні послуги надавались?

- Якщо говорити про медичні послуги, то ситуація була також складною. Були випадки, коли, наприклад, гнили ноги. Якщо хтось хворів на, умовно кажучи, ГРВІ, інколи могли дати антибіотики, але це відбувалося нерегулярно.

Був момент на самому початку, коли я перев'язував рану одному з наших побратимів. І у нас було настільки мало бинтів, що доводилося одним  перев'язувати, а інший прати та сушити, щоб зробити наступну перев'язку.

Потім я потрапив до Кіровського (окупована Донецька область – ред.), де ставлення було більш-менш прийнятним. Допити також були, але вони проходили без особливо ініціативних представників.

- Там працювали місцеві чи росіяни?

- Важко сказати, я паспорт ні в кого не запитував. Але я так розумію, що там здебільшого працювали місцеві. Можливо, саме тому ставлення було трохи кращим.

Я для себе зробив такий висновок, що навіть чеченці краще за росіян в плані поводження з військовополоненими. Коли заїжджали чеченці, то ставлення було більш-менш прийнятним. Найгірше ставлення до нас було саме з боку росіян у Таганрозі.

- Які тортури застосовують росіяни до українців у полоні?

- Били ногами, руками, кийками, використовували шокер та "тапік" (польовий телефон з індуктивною котушкою – ред.). При цьому "тапік" не стидалися під’єднати до геніталій та до вуха. Це робилося з певною періодичністю, в середньому раз на тиждень під час допитів. Нас по одному забирали з камери і десь раз на тиждень допитували.

- Що вони намагалися з'ясувати під час цих допитів?

- Вони старалися "пришити" військові злочини, такі, як розстріли цивільних та знищення інфраструктури міста. Росіяни дуже намагалися сфабрикувати свідчення.

- Від українських військових, які пройшли полон, доводилося чути, що їх змушували співати російський гімн, це правда?

- Це було регулярно. Я би сказав, що це було улюбленою практикою росіян. На початку перебування в колонії ми займалися цим мінімум двічі на день – зранку і ввечері.

- Тобто вас змушували двічі на день виконувати гімн росії?

- Так, нас змушували хором виконувати російський гімн. Нас могли змусити стояти, наприклад, с 10 до 12 і співати російські пісні. І так само ввечері. Це було важко. До речі співали не тільки гімн росії, а ще "Дєнь побєди" і таке інше.

- А якщо відмовитись?

- Краще просто проспівати ці чотири години, аніж попасти в оперативний відділ і там отримати покарання.

- За всі 2,5 роки у полоні хтось з міжнародних організацій вас відвідував, наприклад, "Червоний хрест"?

- Наскільки я знаю, ніхто ніколи не приїжджав. Росіяни нікого не допускали.

- Якась комунікація з зовнішнім світом була?

- Ні. Не було ні новин, ні можливості повідомити родину, що ти живий, де ти є та як себе почуваєш. Був створений інформаційний вакуум.

- Як ви дізнавались новини?

- Нам ніхто нічого не повідомляв. Якісь новини ми дізнавалися на рівні чуток. Новини могли принести ті, хто потрапляв у полон нещодавно.

- Як ви довідались, що вас повезуть на обмін?

- Прийшов один з полонених, який співпрацював з адміністрацією колонії, та сказав, що мене викликали у штаб. Потім, коли мене відвели у медпункт, там робили фіксацію стану мого здоров'я, що руки та ноги на місці. Робили різні фото, щоб зафіксувати, що на мені немає побоїв. Тоді я вже більш-менш здогадався, що мене будуть міняти, але адміністрація мені нічого не повідомила.

-  Скількох людей з вашої колонії повезли на цей обмін?

- З усієї колонії в Кіровському на обмін потрапило 5 людей. З мого бараку я був один.

- Хтось з колонії просив передати звістку рідним, що вони живі?

- Так, звичайно. Хлопці просили, щоб я запам'ятав номери телефонів їхніх родичів, адже не можна було брати ані записники, ані жодних особистих речей. Тому я намагався знайти родичів хлопців у соцмережах, щоб просто повідомити, що з ними все нормально, що вони живі і здорові. Я це зробив ще в перші дні, як тільки потрапив в Україну.

- Куди вас далі повезли?

- Нас вивезли з Кіровського до Ростова. Дорогою було багато зупинок, ми пересаджувалися з одного транспорту на інший, збирали всіх полонених, котрі їхали на обмін. У Ростові нам зав'язали очі, зв'язали руки, і ми сіли на літак, який доставив нас до Білорусі. Там нас пересадили на автобуси, і вивезли вже на кордон України.

- Ваші близькі знали, що вас везуть на обмін?

- Коли я зателефонував дружині, вона сказала, що вже дві години знає, що я на свободі.

- Де ви опинились після повернення з полону?

- Нас одразу відвезли у центральний шпиталь в Києві. Всі медсестри, які нас там зустріли, прийняли, як рідних. У мене було враження, що мені 8 років і я потрапив до бабусі в село. Я провів місяць у цьому київському шпиталі. Це були обстеження, аналізи. Паралельно з нами працювали співробітники Служби безпеки України. Вони приїжджали, з'ясовували, що відбувалося в полоні. Ми також з ними працювали стосовно громадян, яких вважають безвісти зниклими, але ми пересікалися з ними в колоніях. За допомогою цих заходів статус двох зниклих було змінено на "полонені".

- Що сталося після шпиталю?

- Після шпиталю мене перевели до реабілітаційного центру в Білій Церкві. Зараз я проходжу обстеження та лікування, в тому числі з психологами.

- Чи зіштовхнулись ви з якимись бюрократичними складнощами після повернення?

- Так. Наприклад, за час перебування в полоні мені нарахували борги щодо комунальних послуг. Через це було відкрито провадження і зараз у мене заблоковані всі банківські рахунки.

- Проти вас відкрили провадження за те, що ви не платили комуналку під час знаходження в полоні?

-  Так, на мене було подано до суду, і виконавча служба наклала арешт на рахунки. Це звичайна практика. Вчора я відпросився з реабілітаційного центру і зараз бігаю цими конторами у Чернігові. Служби йдуть назустріч, я написав кілька заяв, вони обіцяли деякі борги списати, а деякі переглянути, і в підсумку закрити провадження.

- Якась матеріальна допомога від держави була після повернення?

- Міністерство реінтеграції, яке опікувалося нами, допомогло зробити паспорти та відкрити карткові рахунки. У моєму випадку зарахувань ще не було, але один хлопець, який повернувся зі мною, вже отримав платіж – компенсацію за полон.

- Які ваші плани після реабілітації?

- Я планую повернутися до Збройних сил України. У мене є декілька пропозицій від товаришів по службі, буду дивитись на те, які будуть вакансії. Але зараз мій головний пріоритет – закінчити всі питання щодо реабілітації, а потім вже буду вирішувати.

- Чи багато людей після полону повертаються до війська?

- Я можу відповісти тільки про ті випадки, про які я чув. Наприклад, офіцери, з якими я спілкуюсь та які були зі мною в Оленівці, всі вони повернулися на свої посади після полону.

- Ви вже місяць знаходитесь вдома, читаєте новини, спілкуєтесь з побратимами на фронті, як ви можете оцінити ситуацію?

- Положення скрутне, але потрібно боротися. Глухих кутів не існує, є лише небажання вирішувати проблеми. Як мені здається, зараз робиться все можливе для перемоги. Я більше цікавлюся тим, що відбувається на фронті, ніж загальною ситуацією. Я спілкуюсь зі своїми побратимами, які тепер знаходяться у зоні бойових дій – у них ситуація важка, будемо відверті. Але які є варіанти? Скласти руки і нічого не робити? Це не вихід. Треба продовжувати боротися.