Я стою у черзі під місцевим держбанком. Хто не в курсі – він тут єдиний має статус банку. Все інше - комерційні центри, що спеціалізуються на зніманні українських пенсій у бабусь, із жорсткою конкуренцією та масою підстав. Так от - я стою під банком. Я прийшла за двадцять хвилин до закінчення обідньої перерви, і вже Бог знає яка у черзі. Чекаємо на вулиці, незважаючи на холод. Дисципліна тут залізна - пускають по кілька осіб, і, навіть, якщо вдасться обдурити чергу зовні, то є ще охоронець усередині, який накшалт цербера - вигукує команди і припиняє бійки, яких вистачає сповна. Власне, черги виходить три: до операціоністів нагору з приводу карток; на оплату до касирів; і до банкомату, куди запускають також за строгою чергою і всього по дві людини. Чекати на вулиці - дуже холодно, зима пробирає до кінчиків пальців, і від цього стояти не хочеться зовсім. До перукарні поряд під'їжджає машина і мама допомагає вибратися з неї одноногому хлопцю. Вона допомагає в усьому: з милицями, подає руку, підтримує. Мама метушиться навколо хлопця, а йому, судячи з усього, ніяково в новому статусі - вийти важко, призвичаїтися до милиць не виходить, стрибати на них - ще складніше. А іронія у тому, що на його матері яскраві гумові чоботи із символікою англійського прапора. Нам тут так часто розповідають ро НАТОвську зброю… Після стрижки він довго стоїть на порозі перукарні, і вони з мамою говорять про життя зі знайомою перукаркою. Він, спираючись на перила, а мати підтримуючи його збоку. І таких навколо безліч - трохи здивованих, спантеличених, які намагаються прийняти своє нове становище і наслідувати таких же - лікарні переповнені. А тим часом намагається пройти без черги жінка. Спритно, між трьома чергами у вузьку проріху дверей, що завзято охороняється зовні чергою. Її помічають, і двері зачиняють разом із нею – притискаючи її в отворі. Їй би пірнути всередину, але черга тисне щосили, і жінка несподівано вискакує і б'є кривдників, розмахуючи кулаками та сумкою. "Я інвалід". І відповідь усієї черги в унісон: «Ми всі тут інваліди». Психічних навколо безліч. Тих, хто заводиться з півоберту. Хто готовий кулаками відстоювати свої інтереси та зганяти злобу на інших. Це якийсь тотальний психоз, що зашкалює. Агресія, що висить у повітрі і виплескується в таких ось сутичках. Черга відступає: «От дурепа, ще покалічить». А «інвалід» довго не може заспокоїтись і махає сумкою, перш ніж зайти без жодних перешкод до банку – її вже ніхто не намагається зупиняти. До натовпу підходять російські військові. Національність видно у всьому – у говірці, у круглих обличчях. Вони ледве стоять на ногах від випитого та чіпляються до бабусь у черзі. Беруть інтерв'ю щодо їхнього ставлення до цієї війни. Хтось відвертається, хтось намагається стояти, опустивши голову, а хтось показово дякує від усіх. І росіяни дістають телефони, щоб комусь на тому кінці дроту дати послухати, що тут говорять про їхню роль у цій війні. Вони заходять до банку без черги – це зрозуміло. Але один із них п'яний і брудний настільки, що не може стояти, і охоронець їх не пускає, тоді товариші спільно намагаються йому допомогти – довго шукають його картку, потім запам'ятовують пінкод, а паралельно чіпляються до бабусь: «Бабця, вам гроші потрібні?». Люди сахаються, бояться, намагаються відповідати так, щоб не потрапити в халепу: «Синочку, нам платять пенсію, дякувати вашому президенту». І бочком відходять, побоюючись провокації. Одна із стареньких не витримує і плаче: «А мого сина вбили». Хто і коли незрозуміло, але вона ні до кого не звертається, відвертається зі своїм горем і відмовляється від грошей «За сина». А потім військові довго шукають тисячу, щоб дати тій бабусі за її вбитого сина... Брудні, втомлені, п'яні. "Ми у вас тут гроші заробляємо, ми за контрактом", - не приховують вони. І дивлячись на них, з обмороженими пальцями та обвітреними обличчями кожен думає, як добре, що власний чоловік чи син не поруч із ними, а вдома, хай і без роботи. Вже в банку сидить візочник із такою ж свіжою ампутацією ноги. Каже навмисне голосно, ніби для черги: «Я тепер інвалід», а потім довго гавкає, вміло наслідуючи собак. Жартує, мабуть, але ніхто не вимовляє жодного слова. Він сидить у своєму новому візку, у новій військовій формі і гавкає, а дівчина поряд не зводить з нього закоханих очей, ще не розуміючи, що все це назавжди – інвалідність, жарти, бравада, історії, ці спроби епатувати натовп бабусь у банку… Жінка поряд декламує: "Ми - біженці, я ще нічого не знаю, допоможіть заплатити". І касир каже комусь, що таких багато зараз, від цього до піднебесся злетіла оренда квартир, від цього пробки на дорогах і класи переповнені. І всі разом наче алегорія – бабусі платять комуналку, щоб не заборгувати, а молоді хлопці без ніг йдуть без черги. А вже ввечері мій знайомий каже, що поїде завтра за своїми путінськими десятьма тисячами – зараз перестали ловити і стали випускати на кордоні чоловіків. Тільки росіяни питають, чому не пішов воювати, але навіть так випускають, від цього давки та кілометрові черги на прикордонних пунктах пропуску. Після години стояння в черзі я йду - розпатлана, змерзла, здивована. Картинки, до яких не звикнути. Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»
