Вчителі шукають павліков морозових. Донецький щоденник

Як же набридли ці совкові гасла, якими зараз нашпиговують мізки молодих донеччан "асвабадiтєлi".

Чому молодих? Тому що ті, хто народився в Радянському Союзі, вже давно зробив свій вибір - рухатися вперед, або застигнути в часі.

Саме ті, хто був не здатний приймати прогрес, зробили свій неоціненний внесок у руйнування Донбасу. У 2014 році вони шалено кричали на площах, що вони родом із СРСР та їхній дiм – Росія. Саме вони з піонерським блиском в очах чекали на "руський мир" і ковбасу по 2.20. А потім із піною з рота доводили своїм знайомим, які жили в містах, підконтрольних Україні, що тут райське життя, бо комуналка дармова та дві пенсії отримують.

Щоправда, згодом їх кількість помітно зменшилася. Хтось залишив цей світ, а хтось зрозумів, що щось пішло не так з цим "руським миром".

Але минуле не переробити, і тепер за їхні помилки розплачуються їхні сини та онуки, яких масово поставили під рушницю для "боротьби з українськими нацистами".

У лютому, тільки-но Кремль оголосив про початок "спецоперації", по всьому Донецьку розклеїли плакатики, відомі кожному школяру, де жінка-мати з грізним обличчям кличе на захист Батьківщини під час Другої Світової війни.

Однак у 21 столітті спроба звернутися до патріотичних почуттів молоді, яка мала, на їхню думку, стрункими рядами, пліч-о-пліч стати на захист Вітчизни, не спрацювала. Чоловіки воліли сховатися, а ті, кому не пощастило - вирушили на війну без особливого ентузіазму та шукали будь-якого способу повернутися додому. Вони прострілювали собі ногу, імітували непритомність і щиро раділи, якщо починалися справжні симптоми серйозного захворювання. Наприклад, виразки шлунку.

У кого з акторськими навичками було туго або мав гарне здоров'я, той чекав на вiдпустку. І мало хто з них не скористався можливістю "загубитися" за ці 5 днів, які їм надали для вiдвiдування родин та вiдпочинку. Вони просто не поверталися на місце "служби". Родичі знаходили для них орендовані квартири, щоб у разі розшуку їх не знайшли за місцем реєстрації.

На подив, втікачів ніхто не шукав. По квартирах не ходили і не допитували дружин та батьків, де перебувають їхні чоловіки. Можливо, їм дзвонили з військової частини або військкомату, але сімки були заздалегідь вилучені з мобільних телефонів і викинуті.

До "приєднання" "ДНР" до РФ загубитися було, дiйсно, значно легше. Деяких "відпускників" вдавалося переправити навiть через кордон. Найскладніше - перетнути пропускний пункт "ДНР". А далі через Туреччину вони могли опинитися у будь-якій частині світу або залишитися в Росії.

Плата за вивіз дезертирів із "республіки" починалася від 5 тисяч у.о. Але ніхто з "перевізників" не давав стовідсоткової гарантії у позитивному результаті. Проте, бажаючих скористатися цією можливістю було чимало. Хоча у разі упіймання втікача йому загрожувало ув'язнення до 7 років. Однак чоловіки, які побували на війні, воліли відсидітися у в'язниці, ніж повертатися на фронт.

Хто не встиг покинути межі "народної" до 1 жовтня, зараз перебувають у патовій ситуації. У них залишається лише один варіант – ховатися у орендованих квартирах. Скiльки мiсяцiв або рокiв одному Богу вiдомо. А тепер їх ще й почали шукати. Родичі мобілізованих розповідають, що до них приходять представники з військової комендатури і запитують, де перебувають їхні сини або чоловіки, які ще у травні чи червні мали повернутися до місця розташування частини.

Термін увьязнення за ухилення від військової служби чи дезертирство збільшився вже до 10 років. Для нагнітання більшого страху на дошках оголошень розклеюють інформаційні листи, в яких закликають усіх ухилянтів повернутися до своїх військових частин. І що характерно, текст цих оголошень знову написаний у стилі застійних радянських часів: "России с дезертирами не по дороге!", "Дезертир нам не товарищ!"

Найгидкiше в цій ситуації те, що вишукувати дезертирів змушують шкільних вчителів. Класні керівники дзвонять своїм учням і запитують, де зараз знаходиться їхній батько. Впевнена, що павликiв морозових вони не знайдуть, але є ймовірність, що серед першокласників знайдуться ті, кого батьки заздалегідь не попередили про таємність інформації, що "тато зараз живе в іншій квартирі". І якщо тата після цього "відловлять", то як дитині жити далі із цим тягарем провини?

Хочеться вірити, що дитяча психіка витримає весь цей натиск тупості і цинізму та не деформується під «руський мир».

Люся Молчанова, Донецьк, для «ОстроВа»