Вісім із половиною років життя в окупованому Донецьку наклали відбиток на психіку кожної людини, яка тут живе. Особливо травматичними стали останні шість місяців. Адже, як виявилось, у місті вже немає безпечних районів. Якщо з 2014 року під обстріл потрапляли лише околиці, то зараз немає жодної вулиці, де у будинках не були б вибитi вікна. Реально страшно виходити надвір. Сьогоднi донеччан можна порівняти з наляканими тваринами, які забилися в нірку і без особливої потреби не залишають своє лігво. Хоча, як виявляється, і в будинку перебувати також небезпечно. Співвідношення смертей на вулиці та в будинках чи квартирах приблизно однакове. З літа в Донецьку не видно перехожих, що неспішно прогулюються парком або бульваром. А в останні тижні співвідношення людей у камуфляжі та мирних мешканців на вулицях міста говорить явно на користь військових. Нерви здають, здавалося б, у найстійкіших. Все частіше у соціальних мережах з'являються побажання миру та виправдання за те, що поїхали. Це ті, хто в 2014 році залишився, "бо люблю своє місто і його не кину". Але, мабуть, настав час змінити принципи. І що характерно - чимало "руськомирівців" виїжджають не в Ростов чи Москву, а в країни Євросоюзу. І десь у Німеччині чи Франції отримують тимчасовий захист та усі належні соціальні виплати. Без докорів сумління. Через європейський кордон вони продовжують любити «руський мир» і чекають "нашої перемоги". А після перегляду стрічки новин з Донецька, захоплюються злагодженою роботою комунальних служб, які після кожного обстрілу швидко усувають пошкодження та прибирають прилеглу територiю. Окремі хвалебні оди вони присвячують фахівцям із РФ, які приїхали допомагати відновлювати місто після руйнувань. Мовляв, це приклад справжнiх братських відносин. Донеччани, що залишилися в місті, також підхоплюють цю тему. Бо бачать у своїх дворах ремонтну техніку та машини-водовози з російськими номерами. Цій події передувала організована у квітні піар-компанія, в ході якої народу багатостраждального Донбасу вливали у вуха інформацію про те, що російські брати їх не залишать без підтримки і взагалі "тут будет город-сад". У дусі старих радянських традицій Росія заявила, що взяла шефство над окупованими містами. Зрозуміло, з ініціативи вождя "наймиролюбного" народу - Путіна. У всіх місцевих і РосЗМІ почали з'являтися статті про те, що за кожним містом і населеним пунктом "ДНР" закріплені регіони РФ, які вважаються успішними з економічної точки зору і мають великий будівельний, промисловий і фінансовий потенціал. Писали також про те, що уряд Росії створив навiть спеціальний штаб, який займається питаннями відновлення "звільнених" територій "ДНР" та "ЛНР". Фахівці мають відбудувати зруйноване житло, дороги, мости, заводи та об'єкти соціальної інфраструктури. Але що цікаво, документ за підписом путіна про порядок відновлення "ДНР" і "ЛНР" російськими регіонами не був опублікований. Перший заступник керівника кремлівської адміністрації Кирієнко, який «опікується» Донбасом, також не уточнив, за рахунок яких коштів йтиме відновлення Донбасу. А невдовзі так і взагалі стався казус, коли прес-секретар президента Дмитро Пєсков повідомив кореспондентові "Вечірньої Москви", що Путін не давав доручень регіонам брати шефство над районами Донбасу. Ось так прямо і сказав: "Жодних документів з цього приводу не було, але за великим рахунком, вони й не потрібні. Регіони на свій розсуд самі, самостійно можуть брати в підшефні інші регіони, у тому числі й регіони Донбасу". Тобто, самі схотіли - і почали допомагати, потім самі схочуть - і припинять це робити… Регіональні ЗМІ повідомляють, що у відновленні інфраструктури Донбасу беруть участь 30 регіонів Росії. Горлівці допомагає Кузбас, Харцизьку - Нижегородська область. На відновлення Маріуполя приїхали спеціалісти із Санкт-Петербурга. А над столицею "ДНР" взяла шефство столиця "великої та могутньої" - Москва. Фахівці, завезені з Росії, ремонтують дитячі садки, школи та житлові будинки. Навіть фонтан біля цирку почали реставрувати незважаючи на холод і крижаний вітер. Донеччани з порушеною обстрілами психікою дивляться на допомогу шефів і розтікаються у благоговінні. Досить часто можна чути: "За 30 років в Україні нам жодного разу не робили ремонт у під'їзді, а москвичі приїхали та зробили" або "Труби нам у підвалі замінили, а скільки ми просили ЖЕК це зробити ще до війни". Про "білі Камази", які з Росії привозили гуманітарку у 2014-2021, гадаю, багато хто чув. А от мало хто знає, що на подяку МНС Росії в Іловайську в 2016-му році було встановлено пам'ятник - білий Камаз поставили на постамент. Тепер донеччани з натхненням дивляться на помаранчеву спецтехніку. Тому що і водовозки, i ремонтні машини з Росії - помаранчевого кольору. Найбільше розмов про нові будинки, які почали будувати в Маріуполі на початку літа і начебто частину з них уже заселено. Відчувається, що в деяких донеччан є навіть легка заздрість щодо цього. Мовляв, знесли старі багатоповерхівки та тепер будують нові, сучасні. От нам би так... Почувши подібне, хочеться кричати: "Ау! Ви що не розумієте, що відбувається? Ви не пам'ятаєте, чому зносять ці будинки? Ви не знаєте, скільки людей загинуло під їх уламками?". Виявляється, вони про це не хочуть згадувати. Як не хочуть думати про те, що до 2014 року Донецьк розвивався культурно та економічно, і тут зводилися нові мікрорайони. Гарні, сучасні, затишні. А не те, що зараз будують у Маріуполі. Не здивуюся, якщо ці будинки за три-п'ять років розсипляться. Тому що російські фахівці - це майстри ліпити з гівна цукерку. Як показали останні події - нове створювати вони не можуть через свою природу, але надати зовнішнього лиску навчилися добре. На старі стіни наліпили пластикове облицювання і чим не Париж? А те, що нутрощі прогнили, то це ми потім теж відремонтуємо. Цих ремонтних бригад, як виявилося, у "рассеи-матушке" велика кiлькiсть. Але чомусь людям не хочеться бачити очевидне та усвідомлювати, що якби не війна, розв'язана Росією, то через якийсь час у Донецьку розпочалося б планове знесення старих будинків. І нехай не так швидко, як хотiлося, але люди мали б можливість переселитися в новобудови. Живі люди. З непорушеною психікою. Які б не мали бажання дякувати за цукерку, після того, як іх побили. На жаль, у багатьох донеччан можна з легкістю діагностувати "стокгольмський синдром". Популярний у психології термін, який означає симпатію жертви до агресора. Тому тут з'являються пам'ятники "білим Камазам" та безмірна подяка помаранчевим машинам, які привозять брудну технічну воду людям, які вже почали забувати, що колись із крана текла не лише холодна, а й гаряча вода. Люся Молчанова, Донецьк, для «ОстроВа»
