Минулого тижня західні медіа публікували на рідкість різноманітні історії про Україну. Багато з них стосувалися бойових дій, інші – впливу війни на українське суспільство. В тому числі, такого, про який ми навряд чи колись думали. Писали, звичайно, також про нові обстріли житлових будинків. “Дмитро підбіг до кімнати, де спали двоє його дітей, після того, як російська ракета гримнула в його багатоквартирний будинок в Умані, Україні, перед світанком у п’ятницю, – розповів кореспондент The New York Times. – Він силою розкрив двері і витріщився у нестямі. “За дверима не було кімнати. Тільки хмара вогню і пилу”, – сказав він. До кінця дня він і його дружина Інна не знайшли слідів 17-річного Кирила і 11-річної Софії”. “В п’ятницю Росія вчинила першу за понад місяць – і найбільш смертоносну з січня – широку повітряну атаку проти цивільних цілей, вбивши щонайменше 25 осіб, сказали чиновники, – пояснили в американському виданні. – Щонайменше 20 осіб загинули у багатоквартирному будинку в Умані, його фасад зрізало вибухом ракети. Ця атака відзначила повернення сценарію, який Росія прийняла минулого року, коли її вторгнення не змогло вразити Україну військовим шляхом: запускати масштабні обстріли реактивними снарядами, ракетами і безпілотниками міст і містечок далеко від місць боїв на сході і півдні. Ця кампанія була чатково скерована на руйнування цивільної інфраструктури, але вона також, схоже, націлена на тероризування і деморалізацію населення, зі смертоносними нагадуваннями, що жоден куток в країні не перебуває за межами російсьської досяжності”. У NYT зазначили, що “обстріл підкреслив важливість української протиповітряної оборони, високоефективної, але не досконалої. Навіть невелика кількість ракет, які її пробивають, можуть спричинити великі збитки. У масі документів Пентагону, пов’язаних з війною в Україні, які потрапили у відкритий доступ, розвідувальні служби США припускали, що без крупного вливання західних боєприпасів вся мережа протиповітряної оборони України, послаблена повторюваними російськими обстрілами, може розбитися. Схоже, що Росія також знову пристосовує свою тактику використання власного скороченого арсеналу снарядів, щоб запобігти відстеженням. Південне командування української армії повідомило, що в недавніх ударах сили Москви здійснили численні зміни траєкторій ракет і місць запуску, щоб ускладнити здатність України їх відстежити”. “Українська оборонна промисловість переживає відродження” Власне про одне, малопомічене, джерело поповнення українських складів боєприпасів – і не тільки – написали у The Wall Street Journal. “Здатність України виробляти власні снаряди і безпілотники, незважаючи на бомбардування, що продовжуються, і труднощі у придбанні західних комплектуючих, грає ключову роль на полі бою, – йшлося в тексті. – Боєприпаси від місцевих компаній, наприклад, продовжують живити українське обладнання радянського часу, переважно отримане до війни, яке, за оцінками аналітиків, складає до 70 відсотків артилерії країни. Місцеві компанії також здатні ремонтувати радянську зброю, в той час як маса компаній-новачків почали ставити на потік виробництво безпілотників і іншого обладнання”. У WJS нагадали, що зброя і боєприпаси місцевого виробництва принесли Україні декілька воєнних успіхів. Так, розроблена і вироблема в Україні протикорабельна ракета “Нептун” потопила крейсер “Москва” – флагман російського військово-морського флоту, а самохідна гаубиця “Богдана” била по позиціях росіян на острові Змеїний, змусивши їх у підсумку залишити острів. За словами Юрія Гусєва, генерального директора “Укроборонпрому”, попри все, Україна виробляє сьогодні більше воєнного обладнання і боєприпасів, ніж до війни. В американському виданні зазначили, що, “враховуючи, що державні заводи компанії є очевидною метою російських ракет, компанія по можливості перемістила операції у безпечні місця і почала просити підтримки за кордоном. На сьогодні в заводи компанії влучило понад 150 російських ракет, декілька заводів було зруйновано. Українська внутрішня розвідувальна служба, СБУ, минулого року арештувала співробітника “Укроборонпрому”, який, імовірно, передав російським силам локацію заводу з виробництва броньованих машин, який був обстріляний, повідомила компанія. Декілька співробітників “Укроборонпрому” були арештовані за звинуваченнями в російському втручанні, додала вона”. “На початку квітня, як повідомив “Укроборонпром”, він домовився про виробництво танків у Польщі, – продовжувався текст. – Українська компанія надасть технологію і персонал для проєкту з Polska Grupa Zbrojeniowa SA – оборонною кампанією на сході Польщі. “Укроборонпром” також виробляє артилерійські снаряди і мінометні міни в іншій сусідній країні, яку Гусєв відмовився назвати. Це боєприпаси радянського калібру, відмінні від тих, які використовують західні армії. Україна швидко витратила свої запаси, спонукаючи США і інших союзників шукати для неї склади деінде ще”. У The Wall Street Journal також зазначили, що “Україна не виробляє або не може виробляти на належному рівні більшу частину того, що США і їх союзники відправляють Києву, в тому числі реактивні системи залпового вогню на зразок Himars, протитанкову зброю і власне танки… Деяка продукція українського виробництва, на зразок безпілотників, залежить від іноземних комплектуючих, які стало складніше здобувати через підвищений попит. І все ж таки українська оборонна промисловість останніми роками переживає відродження, яке спонукала анексія Росією Криму і підтримуване Москвою повстання на сході України у 2014 році”. “Вадим Юник, інженер без військового досвіду, вирішив будувати безпілотники після того, як став свідком вуличних протестів на Майдані 2014 року, які скинули тодішнього проросійського президента України. Його компанія ISR Defense зараз виробляє безпілотники, які використовуються для скидання вибухівки на ворожі цілі на зразок танків. Незважаючи на труднощі в придбанні комплектуючих, за словами Юника, ISR виробляє зараз до 70 безпілотників на місяць у порівнянні з чотирма раніше. Хоча перебування у зоні бойових дій несе виклики виробництву, за словами Юника, конфлікт приніс йому користь з точки зору частих відгуків, які ISR отримує від солдатів, про те, як безпілотники працюють у польових умовах. Наприклад, безпілотники швидко перевели з навігації за Глобальною локаційною системою (Global Positioning System) після того, як користувачі сказали, що Росія глушить американську систему”. “UkrSpecSystems, ще один місцевий виробник безпілотників, розробили новий розвідувальний безпілотник, який назвали Shark, за запитами солдатів. Завод компанії бомбили і зараз вона виробляє безпілотники по всій країні і в Польщі. Скоро після того, як Росія вторглася, снаряди впали у заводу AeroDrone у Києві, спонукнувши Дмитра Шимківа, одного з партнерів компанії, евакуювати незавершену продукцію вантажівкою. Через кілька тижнів AeroDrone переніс виробництво і почав адаптувати свої безпілотники з сільськогосподарського на воєнне використання”, – написали у WSJ. “Тут усюди кров. У неї є запах. Особливо у свіжої крові” Знову про ціну, яку Україна платить, щоб встояти. Дві дуже людських історії опублікував The New York Times. “Звук артилерійських снарядів, коли їх випущено і коли вони падають вздовж лінії фронту, пробиває тишу лісу на віддалі всього кількох миль, де бойові медики очікують, щоб отримати поранених, – йшлося в одній з них. – Бойова машина на горизонті рухається курним шляхом і різко зупиняється, доїхавши до дерев. Солдат на ім’я Валентин паркує її там для природного камуфлювання від російських безпілотників, які ведуть розвідку українських бойових позицій. Група солдатів, напевно вражених, швидко вантажить три тіла, які щойно винесли з лінії фронту, поміщуючи кожне в пластиковий патологоанатомічний мішок і закриваючи їх на застібку. Їх позиції обстріляли, а потім атакували безпілотником, сказали вони. “В тебе стріляють з усіх боків. Ти завертаєш, біжиш, по тобі б'ють, і неможливо вирватися, – сказав Максим, який пережив атаку. – Для нас це велика трагедія”. “Одне тіло залишилося у російських солдатів”, – додав він”. “Хоча найбільше світової уваги зосереджено на кровавому міському бої у Бахмуті, російська кампанія на сході України лютує також в лісах і полях приблизно за 50 миль північніше, поблизу Кремінної. Там солдати займають позиції в окопах, оточених високими, тонкими деревами, припавши до землі, щоб уникнути прямої видимості з боку їх російських ворогів. “Кажуть, що у Бахмуті жорстко, – сказав Валентин, який приєднався до армії сім місяців тому. – Але тут теж жорстко”. “Для Валентина робота з реагування на бойові втрати – страшна і безперервна. “Тут усюди кров, – сказав він, очищуючи від неї свою машину. – У неї є запах. Особливо у свіжої крові”. Яскраво-червона рідина просочувалася крізь його пальці, коли він промивав скривавлений шматок тканини. Він викрутив тканину і використав її знову для протирання заднього сидіння. “Важко бачити, як помирають молоді хлопці, – сказав Валентин. – Інколи я тихо плачу”. У більш спокійні моменти, коли немає, кого евакуювати, Валентин їде глибоко в ліс, щоб перевозити солдатів до і з контактної лінії, де українські і російські солдати інколи розміщені всього у декількох сотнях метрів одні від одних. Він сказав, що як мінімум одна група солдатів не змогла повернутися на свої позиції, тому що їх вже зайняли російські війська. “Тут кожного дня страшно, – сказав Віктор, солдат, який повернувся з Валентином. – Я відчуваю постійну тривогу, за нашу країну і за наші життя”. Його мужнє обличчя відбивало страх і жах, знайомий тільки тим, хто бачив бій у лісі. “Ті, хто там не були, ніколи не зрозуміють”, – процитували в NYT. “44-річний (Артем) Мороз бігав з дитинства, – починалася друга історія. – Він і його сім’я живуть в Ірпені, трохи на захід від Києва, і “було неможливо не бігати” там, сказав він. До того, як Росія вторглася в Україну минулого року, Мороз починав свій день з бігу: на світанку, через найближчий ліс, перед тим, як піти на роботу на великих будівництвах, де він був начальником будівництва. Потім прийшла війна. Мороз приєднався до армії наприкінці березня 2022 року, після того, як побачив атаки російських солдатів на Ірпінь, і став командиром взводу. 14 вересня у його частину в Херсонській області вдарила ракета. Якби не польські лікарі і парамедики, він би помер, сказав він, але обидві його ноги ампутували нижче коліна. Спочатку він не міг уявити, що зможе знову стояти, сказав він. У лікарні в Миколаєві він подивився на YouTube документальний фільм про теракт на Бостонському амарфоні у 2013 році і про те, як місто і спільнота бігунів відновилися і стали сильнішими у 2014. Фільм дав йому мету: пробігти Бостонський марафон, до якого тоді залишалося шість місяців”. Як розповіли у The New York Times, про історію Артема дізналася Надія Османкіна – українка, яка прибула до США, щоб пробігти Бостонський марафон, у 2022 році і залишилася там через російське вторгнення. Вона зв’язалася з Артемом у соціальних мережах і звела його з Клубом українських бігунів у Нью-Йорку і главою благодійного фонду Revived Soldiers Ukraine, який допомагає пораненим українським військовослужбовцям, – теж бігункою і теж з Ірпеня. Від фонду Артем отримав дві пари протезів: для повсякденного життя і для бігу. Виготовлення протезів, звичайно, потребувало часу, тому у Артема не було достатньо часу, щоб навчитися ними послуговуватися. Тим не менш, він був рішуче налаштований бігти у Бостоні – поки не марафон, але пробіг. “Мороз отримав, нарешті, свої бігові протези за кілька днів до бостонського пробігу, але він не був готовий на них бігти, тому для пробігу з п’ятьма тисячами учасників послуговувався протезами для ходіння, – пояснили у NYT. – Після пробігу він вдягнув бігові протези дял фотографування на фініші з Османкіною. Він не міг стояти, тим більше – йти, без того, щоб спиратися на когось для балансу. Коли Османкіна відступила, Мороз ледь не впав. І все ж, через сім місяців і один день з тих пір, як Мороза на межі смерті винесли з поля бою польські медики, він вперше біг, у Бостоні. Це не був марафон, як він собі уявляв, але це не мало значення. Він біг”. В американському виданні зазначили, що “скоро у України буде більше власних можливостей для допомоги людям, пораненим на війні, замість покладання на європейські і американські медичні центри. “Незламні” – організація, зосереджена на допомозі українцям відновитися після травматичних поранень, пережитих в результаті війни, модернізує старий радянського часу військовий госпіталь у Львові, сказав Девід Кренделл, директор з медицини в центрі ампутантів реабілітаційної лікарні в Бостоні, який також є учасником технічної робочої групи з реабілітації в Україні Всесвітньої організації охорони здоров’я. Наступного місяця “Незламні” планують відкрити колишній госпіталь як центр допомоги тим, хто пережили ампутації і хто страждають від посттравматичного стресу. Попит високий. До Першого медоб’єднання Львова щодня надходять від 25 до 100 нових травмованих пацієнтів, сказав Кренделл. За його оцінками, через війну країні потрібно буде забезпечити від п’яти до шести тисяч ампутантів”. “Цей пробіг, ідеєю якого Мороз надихнувся всього кількома місяцями раніше зі свого лікартяного ліжка, почався з того, що Мороз штовхав інвалідний візок з Османкіною, яка тримала прапор, – розповіла кореспондентка NYT. – Трохи далі, коли на слизькій ділянці дороги він почав ковзати, вони помінялися місцями. Османкіна штовхала Мороза: його ноги були підняті, щоб п’яти його щоденних протезів не торкалися грунту. Він підняв руки, заохочуючи глядачів, які вишикувалися вздовж дороги, вітати гучніше. …Мороз пізніше сказав, що під час пробігу чув багато людей, які вболівали за нього і Україну, він на це не очікував. Коли вони наблизилися до кінця пробігу, Мороз і Османкіна знову помінялися місцями. Мороз біг, штовхаючи свою провідницю до фінішної прямої. …Коли він говорив, через добрі 20 хвилин після того, як перетнув фінішну пряму, його руки все же тремтіли від адреналіну. “Мені, може бути, не захочеться спати цієї ночі”, – сказав він”. “Є шанс, що Україна припинить, нарешті, бути бандитським раєм” Між тим, у Le Monde звернули увагу на комерціалізацію пов’язаної з війною символіки в Україні. Деякі з випадків її використання комерційними компаніями змушують посміхнутися, проте інші викликають обурення, йшлося в тексті французького видання. В якості прикладу там навели брендування напою комбуча однією з українських компаній з використанням посилання на Бучу – місто, яке стало загальною назвою російських звірств на окупованих територіях. Депутати парламенту України, з якими спілкувалися кореспонденти видання у зв’язку з їх ініціативою заборонити комерційне використання патріотичної символіки, також підкреслили, що склалося так, що “Слава Україні” – це для одних напис на пляшці горілки, а для інших – останні слова перед смертю. В коментарях Le Monde українські спікери до того ж засудили приваблення деякими компаніями покупців обіцянками передати частину прибутку Збройним силам України: багато українських компаній роблять регулярні відрахування, приймаючи це за належне, не роблячи собі на цьому реклами. “Для філософа Володимира Єрмоленка реклама приватних компаній з використанням військової тематики ілюструє факт, що в Україні є різний досвід війни, – йшлося далі в текcті. – Для декого це тільки картинка в телевізорі, де на перший план висувається героїзм. Але для інших це зовсім інше – наприклад, для тих, хто втратили члена сім’ї. З одного боку, війна створює спільний для всіх простір, з іншого – нездоланні відмінності, пов’язані з різним досвідом. Чутливість (до такої реклами) різниться від людини до людини”. А The Economist зробив рекламу одеському Музею контрабанди – між іншим (який, втім, на жаль, не працює з 2020 року). Текст був, в основному, про інше. Про контрабанду. И дещо про Одесу. “Олександр Отдєльнов володіє незвичною пам’яткою: музеєм контрабанди, – починався він. – Потік контрабанди проходив через його рідну Одесу з 18 століття. Поки його не зачинили у зв’язку з covid-19, музей виставляв все від перлин до пістолетів, від таємно прониклого до імперської Росії до більш сучасного добра. Потім, у лютому 2022 року, прийшла війна. “Порт припинив працювати, і все зупинилося”, – каже Отдєльнов. Припинився не тільки потік туристів. Одеса була ключовим вузлом в широкій злочинній мережі, зосередженій в Україні і Росії, яка тягнулася від Афганістану до Анд. Вона стала частиною “найсильнішої кримінальної екосистеми в Європі”, вважають в аналітичному центрі Глобальна ініціатива проти транснаціональної організованої злочинності (GITOC). Російське вторгнення вдарило по злочинному світі з силою землетрусу. Переважна більшість загартованих українських бандитів припинили співпрацю зі своїми російськими колегами. “Ми злодії, ми проти будь-якої держави, але ми вирішили, що ми за Україну”, – сказав один з них. Прибуткові маршрути контрабанди героїну перемістилися, вплинувши на ціни і прибуток кримінальних синдикатів в інших частинах світу. Якщо цей розрив зв’язків виявиться тривалим, він може змінити обличчя всесвітньої злочинності. Він також змінить Україну”. “У злочинному світі на території України під контролем українського уряду за вплив періодично – і жорстоко – боролися кілька різних груп, – стверджував кореспондент британського видання. – Тим не менш, у ньому було три аспекти, які з’єднували Україну зі світовими кримінальними ринками. Перший – це “супермагістраль”, яка пов’язувала Росію і Україну, яка проходила через частини сходу України, окуповані Росією у 2014 році. Другий – світові хаби контрабанди в Одесі і інших чорноморських портах. І, нарешті, заводи в Україні для виробництва незаконних товарів на експорт. Ця інфраструктура підтримувала різні бізнес-моделі для різної продукції. Україна була “побічним” транзитним шляхом, що зростав, для героїну з Афганістану, на додаток до шляхів через Балкани і Кавказ. До війни вона була четвертою в Європі по конфіскаціях героїну. Кокаїн з Латинської Америки йшов потоком через Чорне море. В іншому напрямку бандити експортували зброю в Азію і Африку, в першу чергу, з порту в Миколаєві. У 2020 році Україна обійшла Китай, ставши найбільшим джерелом нелегальних тютюнових виробів, які поступали в Європу. Місцеве виробництво амфетамінів також зростало: в тому ж році було ліквідовано 67 нелегальних лабораторій – більше, ніж в будь-якій іншій країні”. До поточних змін призвів, звичайно, не тільки неочікуваний патріотизм українських бандитів. Підтримувати минулі контрабандні шляхи стало неможливо через непрацюючі порти, розділ України непрохідними фортифікаціями двох сторін військового протистояння, приєднанням до збройних сил частини тих, хто були задіяні в організованій злочинності, введенням комендантської години, написали в The Economist. В той же час, відзначили там, “лояльність до України – це про керування ризиками, а також про патріотизм. “Якщо би нас анексувала Росія, багатьох хлопців, хто в тюрмі, могли б відвезти далеко, – пояснив один бандит. – Російські охоронці безжальні. Нікому з нас цього не треба. Тому ми робимо брудну роботу для України”. “Для тих, хто вивчає організовану злочинність по всьому світі, це прописна істина, що війна і громадський безлад створюють можливості для бандитів і їх поплічників у білих комірцях. В українському досвіді, проте, є незвичні елементи, які можуть допустити інший результат. Війна заморозила фізичні і соціальні артерії між цією країною і злочинними мережами Росії, що існували десятиліттями, можливо, на довгі роки. Вона дала українській державі подальшу публічну легітимність боротися з олігархією і може збільшити західну участь в економіці і її критичне дослідження. Ніхто при розумі не припустить, що контрабанда в Одесі буде здана в музей. Але є шанс, що Україна припинить, нарешті, бути бандитським раєм”, – підсумували в The Economist. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
