Жах і здивування – ось два основні стани, які я перманентно відчуваю зараз. Постійно. З цим лягаю і з цим встаю. І в мене не виходить звикнути до того, що жах може стати нормальним станом на кожен день – такою собі буденною емоцією. Історії про те, що дитячий одяг у Донецьку дешевший і що комусь відірвало ногу, перемежовуються самі собою. Природно, як ніби йдеться про найбуденніші речі. «Я лише шкодую про те, що моя дитина не знає іншого життя, – розповідає при мені знайома, – мені є з чим порівнювати, але все, що відбувається тут, норма для моєї дитини. І, може, це навіть краще, що він не бачив іншого життя». І знову про куртки, шкільний пресинг, обов'язкові листи на фронт, вироби руками батьків, збір допомоги дитячим будинкам (куди йде гуманітарка?!). І так по колу – буденно, з новими реальностями. Російські лікарі проводять медогляд наших дітей… - Навіщо? Для чого? Чому ми підписуємо на це дозвіл? Чому не можна відмовитись? Для чого їм це потрібно? У слух ніхто не питає – ми звикаємо до всього. І ті ж перевізники, хто возив у Мєлове та проводив позачергово до Станиці, возять зараз до Росії за 10 тисячами рублів допомоги. В обхід довгих черг, з електронним записом в російських СОБЄСах, з сотнями бажаючих, хто готовий віддати 3-4 тисячі рублів, щоб заробити 6 або 7, що залишилися від «путінських» 10 000 рублів допомоги. З брехнею в СОБЄСах, що стало звичним. Життя йде кругом. Людина звикає до всього. До цього життя також. До відомостей про загиблих, до ранкових новин про нічні обстріли. До роликів про людей під завалами, до похорону немовлят. Хтось говорить про те, що нам теж було погано, нехай тепер погано будемо їм, а хтось показово зітхає – співчуває. І кожен обрав свій варіант психологічного захисту від того, що відбувається. У кожного своя броня – міцна, непробивна. Моя подруга з лютого ховає своїх чоловіків удома. Ховає міцно, надійно, з побудованою системою захисту. Їх життя потрібні сім'ї. Але при цьому моя подруга регулярно здає кров для поранених, збирає одяг та гроші для тих, хто перебуває у шпиталях. Хіба це не подвійні стандарти? Але тут зараз так живуть дуже багато людей, - дивуватися безглуздо. Слова та справи розходяться кардинально. І така ситуація зараз у всьому. Друзі, які всі вісім років підтримували відносини знаходячись в Україні, опинилися в якомусь недосяжному вимірі. І питати про те, як вони, - схоже на знущання. Будь-яка відповідь буде сповнена ненависті, а будь-які твої слова повисають у повітрі – щось говорити безглуздо. Та й про що? Про те, що все налагодиться? Але як має налагодитись життя, щоб обидві сторони погодилися з тим, що відбувається? Та й як не крути, ми зараз зі світлом, водою та теплом, а вони – ні. Наші діти ходять до школи, ми готуємося до Нового року, а цією розкішшю може похвалитися мало хто. Ось тільки, дивлячись на те, що у них, розумієш, що таке колись прийде і сюди. Не хочеш у це вірити, думати про це, але розумієш неминучість. Історії про те, як чудово налагодилося життя тих, хто виїхав, нова тема. Історії біженців з усього світу. Біженців по ту й цю лінію фронту. Зі Швейцарії, Німеччини, Канади. Історії про те, що ті, хто виїхав сюди, не повернуться вже ніколи, і взагалі нікуди вже не повернуться, - нормальні. Родичі тих, хто виїхав, хваляться історіями про те, як добре їх дітям, що виїхали. І це теж свого роду пресинг – ти поїхати не зміг, а вони знайшли ту кролячу нору, через яку змогли вибратися звідси. Хоча – про що це я? Дзвонити в Україну неможливо. Немає прямого зв'язку, лише месенджери. Немає банків, щоб отримувати чи переказувати гроші. України не залишилося зовсім ні в чому, начебто її тут ніколи не було. І моя дитина здивовано питає, невже я розумію українську мову і навіть говорю? Бути не може. Для нього це така ж дивина, як для когось китайська. Йде масована атака всім російським. Концерти «Про Росію з любов'ю», подарунки з Пітера, концерти з російськими піснями. Ремонт доріг та будинків, російська техніка, російські будівельники, допомога, яка ніби йде сюди тонами, нові автобуси, охоронці шкіл та дитячих садків із східною зовнішністю. Про Росію не можна говорити погано. І це також нова реальність. У машину моєї приятельки влетів броньовик. Це не дивно – машини без номерів їздять без правил, не орієнтуючись на світло світлофора та дорожні знаки. Дивно, що з броньовика вийшли люди, дали води потерпілому і навіть дали грошей на ремонт легкової машини. Це несподівано. Сума не покриває ремонту, але військові зупинилися, вийшли та допомогли – це дивно. Часто буває інакше, що також стало новою реальністю. Нова реальність – подвійні стандарти. Ті, хто отримував заслужених артистів України, почали співати місцевий гімн і легко співають про любов до Росії. Вони наразі заслужені артисти ЛНР. І якби я не бачила їхніх звітних концертів при Україні, я прийняла б їхню нову позицію. Але що з цього справжнє, а що – пристосуванство та кон'юнктура ? Жах і подив від усього – зведення новин, позицій твоїх вчорашніх друзів, невизначеності та страху завтрашнього дня. У порівнянні з тим, що відбувається зараз, ці вісім років коли «нас бомбили» здаються не такими і поганими. Хоча, хто знає, що чекає на нас попереду. Знаю тільки, що звикнемо і до цього. До поїздок за російською допомогою, до очікування змін, до постійних надій на краще, на радість від нового указу про допомогу нам, до того, що стріляють не тут. До вузького кола друзів, які, як і ти, не поїхали звідси, а тому опинилися з тобою в одному човні і розмовляють з тобою однією мовою. До того, що друзів стає менше з кожним новим життєвим витком, а ти не стаєш мудрішим, а тільки сильніше боїшся завтра, не чекаючи від нього нічого доброго особисто для себе. Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»
