«Не згадувати та не порівнювати». Луганський щоденник

10 років. Великий шматок життя, погодьтеся. Для моєї дитини – все її життя цілком, для мене період якогось «змужніння», якщо я собі, звичайно, не лещу.

На початку здавалося, що це все тимчасово, як сон, негода чи висока температура. Потім ми болісно порівнювали між було і стало. Довго, тягуче, як жуйку, всі пережовували. Було добре, було чудово, було так, як не може бути ніколи. Вражаюче, але до 2014 року так не здавалося. Звичайне просте життя було, з труднощами, надіями. Це потім стало здаватися, що ми втратили якусь найкращу частину всього.

А далі посипалися смерті друзів, спроби знайти роботу, себе, очікування, життя з оглядом, боротьба за пенсії, багатство, що раптово звалилося у вигляді української пенсії мами. Довгий та дивний період життя у руїнах. Ми звикли до розрухи, тліну, декорацій у вигляді розбитих та покинутих будинків.

І ще був дуже довгий період, коли нам співчували і нас жаліли. Навіть ті, хто за всіма канонами не мав цього робити. Нам везли та передавали ліки, нам знімали гроші, купували запчастини, нам співчували.

Ми були на різних берегах, але з нами за старою звичкою дружили. І ми їздили, і до нас їздили. Діти друзів вступали до українських вишів, благополучні люди похилого віку подорожували між дітьми по всьому світу.

Життя йшло, і ми змінювалися разом із ним. Змінювалися непомітно і по-різному. Хтось ставав буркітливим воркотуном, не в змозі переступити і йти далі, хтось багатів і наживався на слабших, хтось ловив вітер у свої вітрила, мандруючи та заробляючи тут і зараз. Найправильнішим було не говорити про політику ніколи і за жодних обставин і жити, керуючись правилом – нічого не відкладай на потім.

Чи шкодую я про щось? Так, але зовсім не про те, що пішла та частина життя, яка була до 2014 року. Шкода, що стала старшою на 10 років і багато з цих 10 років прожила не так, як могла б. Щемке почуття, що я не змогла дати дитині те, що дала б за інших обставин. Прогулянки у руїнах. Зруйновані дитячі майданчики та згорілі будинки. Кріплення гойдалки, яке обірвалося прямо над нею. Купа того, через що треба переступити та йти вперед. Від чого треба відштовхнутися, як від берега, щоби випливти.

І тут знову були втрати – друзі та колеги, хто не зміг переступити, не зміг відірватися та застряг у минулому. Вічні теми та вічні порівняння. І після найдивніше відкриття – порівнювати, шкодувати, згадувати вже неможливо, просто до нудоти. Відкривалися очевидні речі: треба жити далі та радіти звичайним речам. Що також змогли не всі. "Дожити б", "поживемо – побачимо" стало бронею у дуже багатьох. Виправдання своєї інертності, лінощів, небажання змінюватися, небажання брати відповідальність і заводити сім'ю та дітей. "Раніше хотів, а потім війна".  

За відрізок життя у 10 років наша вулиця вимерла. Йшли епічно: недбалість до власного здоров'я, смерть на «звільненій» території за нез'ясованих обставин, війна.

За 10 років відбулася настільки сильна міграція, що колективи змінилися більш ніж на 90%. Але цікаво навіть не це, посилання на те, що хтось відкривав цей підрозділ або працював у ньому з самого першого дня, викликали роздратування у тих, хто прийшов пізніше. Історія почала ділитися на український та новий період життя.

Порвалися ті зв'язки, які здавалися міцнішими за найміцніший бетон. Розлом у сім'ях, розкол із друзями. Привітання до свят та тиша – не найгірше з того, що могло бути.

Досвід літа 2014 став предметом гордості. "Не виїжджали". "Працювали під обстрілами". Для посилення ефекту та «красного слівця» завжди розповідали про своє літо 2014 року, в якому неодмінно все було гірше, ніж у інших.

Напевно, це був своєрідний зріз, як іспит. Хтось помер, хтось засуджений, хтось не зміг знайти себе, а хтось неймовірно розбагатів. Є й такі, хто придивляється досі, хто чекає на щось.

За ці десять років ми жили по-різному. Напевно, добре, бо з часом мені здається, що ми були щасливі більше, ніж нещасні. Не маючи грошей, ми варили картоплю, маючи проблеми, ми шукали підтримки одне в одного. Сумнівалися, боялися, але більше одне за одного.

На сьогодні мій досвід – не озиратися. Не витрачати час на рефлексії та порівняння, не жити у минулому. Так, було, але, як і все, пройшло. За метушливістю справ, за поспіхом не до спогадів. А це теж змогли не всі.

Спочатку ми відвикали від того, що ми частина великого світу, а зараз знову звикаємо до банків, комунікацій, зв'язку. Як дикуни, котрі вперше побачили кораблі. Вчитися жити наново і наново вчитися користуватися тим, чим користувався світ усі ці 10 років. Іпотеки, нове житло, інтернет-магазини, оплата карткою, прив'язка до телефону. Обережно, з огляду, не вірячи, що таке можливо.

Що далі? Не знаю. Знаю лише те, що будинок там, де сім'я, та щастя там, де сім'я. Що можна пройти і терпіти багато, знаючи, заради кого це робиш.

Досвід друзів, що виїхали, був різним. Не встигли на похорон батьків, не змогли приїхати і прямо кажуть, що не приїдуть. По-різному у всіх, але чи потрібно так: сльози та надії старих і відірване від них, інше життя їхніх дітей? Я не знаю. Мій досвід цих 10 років – не розлучатись, щоб не боятися не встигнути. І жити, не забуваючи, що цей день не повернеться ніколи. І ще: не згадувати та не порівнювати. Не витрачати себе на це. Іти вперед, спромігшись відштовхнутися від біди, як від берега.

Статті

Світ
21.11.2024
19:00

Політолог Костянтин Матвієнко: У РФ немає стратегічного запасу, щоб довго продовжувати війну. Вони викладають останні козирі

Ближче до ядерної війни ми не стали, це абсолютно однозначно. Я впевнений, що РФ не наважиться на ядерну ескалацію, що б ми не робили з далекобійними ракетами США та інших країн.
Країна
21.11.2024
18:00

«Рубіж» чи останній рубіж?

«Рубіж» - це справді межа можливостей Москви у конвенційній зброї. Тому йому краще щоб усі думали, що в РФ є така зброя і боялися, ніж знали це напевно. Тим більше, що кількість "Рубежів" може бути суто демонстраційною.
Країна
20.11.2024
13:55

Звільнений з полону оборонець Маріуполя Андрій Третьяков: "Азовсталь", тортури та обмін

Навіть чеченці краще за росіян в плані поводження з військовополоненими. Коли заїжджали чеченці, то ставлення було більш-менш прийнятним. Найгірше ставлення до нас було саме з боку росіян у Таганрозі.
Всі статті