НАТО: успіхи і невдачі Північноатлантичного альянсу

НАТО 75 років. Україна декларує своє бажання стати членом цього воєнно-політичного блоку. Тож, розглянемо докладніше що таке НАТО і чим воно займалося ці роки.

Дітище «холодної війни»

Виникнення НАТО стало закономірним результатом завершення Другої світової і початком «холодної війни». Світ став біполярним, що означало неминучий глобальний конфлікт двох соціально-економічних систем. Розширення геополітичного впливу з боку СРСР у країнах Центральної і Східної Європи, перетворення їх на сателітів-маріонеток Кремля, викликали бурхливу реакцію на Заході. Окрім країн, «визволених» від нацистів, Радянський Союз захопив частину північного Ірану, активно підтримував китайських комуністів у боротьбі з Гомінданом і спробував здійснити державні перевороти в Греції та Туреччині. Оливи у вогонь підлила перша Берлінська криза 1948 – 1949 рр. Це викликало неабияке занепокоєння у капіталістичному світі.

Попри існування ООН, світовий порядок потребував більш потужної воєнно-політичної організації для підтримання стабільності на планеті. Як відомо, 4 квітня 1949 р. десять європейських (Бельгія, Велика Британія, Данія, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія і Франція) і дві північноамериканські держави (Канада і США) підписали у Вашингтоні договір про створення військово-політичного союзу – НАТО (North Atlantic Treaty Organization або Організація Північноатлантичного договору).

Головними цілями НАТО було проголошено: забезпечення безпеки всіх держав-членів, захист демократичних принципів і свобод, протидія комуністичній експансії, сприяння розвитку мирних і дружніх відносин між усіма країнами. Фактично НАТО створили для протистояння СРСР, комуністичній загрозі в Європі та світі, а також контролю за можливим німецьким реваншизмом. До речі, формально СРСР теж «виявляв бажання» бути членом НАТО і навіть двічі (у 1954 і 1983 році) подавав заявки. Але Кремлю делікатно відмовили.

Слід зазначити, що НАТО було не єдиним воєнно-політичним альянсом, що постав в умовах «холодної війни». Військово-політичні блоки під егідою США і Великої Британії були утворені і в Азії: АНЗЮС (з 1951 р.), СЕНТО (1955 – 1979 рр.), СЕАТО (1955 – 1977 рр.), АНЗЮК (1971–1975 рр.). Таким чином, СРСР з усіх боків був оточений військовими блоками і нагадував «обложену фортецю». З вищезгаданих світових клонів НАТО, нині існує лише АНЗЮС. Це така собі «новітня Антанта» у складі США, Австралії і Нової Зеландії.

Реагуючи на створення НАТО з багаторічним запізненням 14 травня 1955 р., за ініціативи СРСР, у столиці Польщі була створена Організація Варшавського договору (ОВД). Цю антагоністичну копію НАТО, сформували країни, де за участі Кремля були встановлені прорадянські режими: Албанія (до 1968 р.), Болгарія, Угорщина, Німецька демократична республіка (НДР), Польща, Румунія, СРСР, Чехословаччина. Зі створенням ОВД, протистояння двох систем набуло блокового характеру.

Цілями Варшавського договору проголошувалися: забезпечення безпеки держав-учасниць Договору і підтримка миру в Європі. Головна загроза миру, на думку керівництва цих держав, виходила від «агресивного блоку НАТО». Впродовж «холодної війни» склад ОВД залишався майже незмінним. Лише у 1963 р. долучитись до союзу захотіла Монголія. Однак їй відмовили.

Натомість лави НАТО періодично розширювались. У 1952 р. членами альянсу стали Греція та Туреччина, у 1955 р. – Західна Німеччина (ФРН). Останньою 16 країною що приєдналась до НАТО під час «холодної війни» була Іспанія (1982).

Варшавський договір проіснував до початку 90-х років. У жовтні 1990 р., після об’єднання з ФРН з ОВД вийшла Східна Німеччина (НДР). У зв'язку з руйнуванням комуністичних режимів, 1 липня 1991 р. Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, СРСР і Чехословаччина підписали у Празі протокол про припинення дії Варшавського договору. Тобто «соціалістичне НАТО» припинило своє існування ще до розпаду Радянського Союзу і завершення «холодної війни».

На відміну від ОВД, по завершенню протистояння двох систем, НАТО не тільки не зникло: воно почало розширюватись. Курс на друге розширення НАТО (яке так непокоїть в. путіна) було ухвалено на мадридському саміті у 1997 р. Як результат: у 1999 р. членами альянсу стали Польща, Чехія, Угорщина. Найбільш врожайним роком розширення НАТО став 2004 р., коли в НАТО вступили колишні країни народної демократії: Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, а також донедавна радянські республіки: Естонія, Латвія і Литва. Через 5 років блок поповнили Албанія та Хорватія, в 2017 р. – Чорногорія, а у 2020 р. – Північна Македонія. До речі, останній (у зв’язку з непоступливістю Греції) довелося навіть змінити назву власної країни.

На тлі подій російсько-української війни доєднались до альянсу сусідка росії – Фінляндія (2023) і «вічно нейтральна» з 1815 р. – Швеція (2024). Станом на сьогодні чисельний склад НАТО налічує 32 країни, три з яких: США, Великобританія і Франція володіють ядерною зброєю.

 Індивідуалізм і єдність країн НАТО

На перший погляд НАТО виглядає як цілісна і монолітна організація, девізом якої є вислів: «Animus in consulendo liber» («У раді дух вільний»): втім, так було не завжди. Кризовими стали 1960-ті роки. За ініціативи імпульсивного президента Шарля де Голля французи почали реалізовувати власну ядерну програму. Точилася боротьба алжирців за незалежність. Не отримавши належної підтримки від країн-союзників 21 лютого 1966 р. Франція вийшла з НАТО. Двадцять дві бази НАТО ліквідовувались на території Франції, а штаб-квартира альянсу переїхала з Парижа до Брюсселя. Примітно, що повернення Франції відбулося лише у 2009 р. за часів правління Н. Саркозі.

У 1974 р. загострилась релігійно-етнічна ситуація навколо острова Кіпр. Розпочалися воєнні дії між греками-кіпріотами і турками-кіпріотами. Протиборчі сторони підтримували Греція і Туреччина – обидві члени НАТО. Остання навіть ввела на острів свої війська. Кіпрська криза мало не призвела до греко-турецької війни. Урешті-решт, Кіпр було поділено на грецьку і турецьку частини. Не отримавши допомоги у вирішенні кіпрського питання з боку членів альянсу, Греція у 1974 р. вийшла зі складу об’єднаного командування НАТО. Повернення Еллади до НАТО відбулось у 1980 р.

Радянська пропаганда наголошувала, що НАТО – це агресивний воєнно-політичний блок, який втілює політику американського імперіалізму на світовій арені. Однак парадокс полягає в тому, що під час «холодної війни» об’єднана коаліція жодного разу відкрито не втручалась у внутрішні справи держав і офіційно не брала участь у жодному міжнародному конфлікті. Заворушення у країнах Східної Європи, пов’язані з подіями в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р., Польщі 1980 р.; довготривалі радянсько-югославські суперечки розглядались як внутрішні проблеми всередині соціалістичного табору. Стосовно цих подій НАТО дотримувалося нейтралітету.

Водночас, при реалізації власних стратегічних інтересів, окремі країни-члени НАТО діяли самостійно. Прикладом чого є: перша індокитайська війна 1946 – 1954 рр., корейська війна 1950 – 1953 рр., франко-алжирська війна 1954 – 1962 рр., Суецька криза 1956 р., американо-в’єтнамська війна 1955 – 1975, арабо-ізраїльські війни 1967, 1973, афганська війна 1979 – 1989, конфлікт навколо Фолклендських островів 1982 р. і навіть війна в Перській затоці 1990 – 1991 рр.

Узгодження позицій досягалось лише в умовах загрози для когось з членів НАТО, або усього альянсу. Для цього існувала знаменита п’ята стаття Статуту Північноатлантичного блоку. Тоді об’єднана коаліція гуртувала свої зусилля. Так в умовах другої Берлінської 1958 – 1963 рр. та Карибської кризи 1962 р. НАТО виступило єдиним фронтом оголосивши повну бойову готовність, включно з можливим використанням ядерної зброї. При цьому 5 стаття НАТО жодного разу не була застосована, а прямого безпосереднього зіткнення з державами ОВД так і не відбулося. У боротьбі за країни «третього світу» НАТО використовувало проксі-сили, а країни-члени традиційно діяли «під чужим прапором».

 Північноатлантичний альянс після завершення «холодної війни»

По закінченню «холодної війни» функції альянсу дещо розширились. З 1991 р. НАТО взялось за виконання завдань з підтримання миру в зонах конфліктів поза межами дії альянсу, чим забезпечила собі провідну роль у багатонаціональних операціях з врегулювання кризових ситуацій та відкрила шлях для широких домовленостей про співпрацю з іншими організаціями. Саме з цього часу НАТО, (головним чином в особі США) періодично виступає в ролі арбітра політичних процесів, приймаючи безпосередню участь у врегулюванні окремих міжнародних конфліктів.

Першою, за понад 40 років існування військовою операцію за участю НАТО, стало авіаційне і морське блокування узбережжя Адріатичного моря і бомбардування сербських військових об’єктів навколо Сараєво. Ці дії були викликані Боснійською війною 1992 – 1995 рр. що спалахнула на тлі розпаду Югославії. Втручаючись у конфлікт на Балканах (під впливом етнічних чисток у Сребрениці), НАТО діяло з санкції ООН.  Військова операція отримала назву «Обдумана сила».

Черговий балканський конфлікт 1999 р. пов'язаний з геноцидом албанського населення Косово, змусив НАТО вдруге втрутитись у його вирішення. Цього разу санкції ООН отримати не вдалося, адже росія ветувала усі резолюції пов’язані з врегулюванням сербсько-албанських протиріч. У березні-червні 1999 року НАТО провело повітряну операцію в Югославії, завдаючи точкові удари високоточною зброєю по військових об’єктах сербської армії. Відповідно резолюції Радбезу ООН № 1244, 12 серпня 1999 р. НАТО ввело в регіон міжнародні сили KFOR (Kosovo Force) відповідальні за забезпечення стабільності в Косово. Як наслідок, Сербія була змушена вивести війська з Косова, край перейшов під  управління ООН. У 2008 р. Косово проголосило незалежність.

Першою об’єднаною операцією НАТО у XXI ст. стало санкціоноване ООН (резолюція №1386), введення військ до Афганістану. Ці дії були викликані терористичною атакою 11 вересня 2001 р. на США міжнародною терористичною організацією Аль-Каїда, на чолі з Усамою Бен Ладеном.

Входженню до Афганістану передувала операція «Ігл есіст» 2001 – 2002 рр. з патрулювання радіолокаційними літаками НАТО території США. Саме тоді вперше було застосовано фундаментальну оборонну статтю № 5. Після «подій 9/11», НАТО фактично оголосило хрестовий похід проти світового тероризму. Вторгнення коаліції до Афганістану отримало назву операція «Нескорена свобода».

Спеціальна військова операція переросла у війну, що розтяглася на довгі 20 років. Вона вважається найдовшим воєнним конфліктом за участі армії США. Витративши трильйони доларів і не досягши стратегічної мети, 31 серпня 2021 р. НАТО вивело свої війська з Афганістану. Країну знову захопив Талібан. Авторитет НАТО і передусім США на міжнародній арені суттєво впав. Авторитарні країни сприйняли цей крок як прояв слабкості і навіть занепаду США.

На 2001 р. припала участь НАТО у врегулюванні політичної ситуації на запрошення уряду Македонії. Країни альянсу провели три операції «Есеншал гарвест» у боротьбі проти албанських повстанців та операції «Конкордія», «Ембер Фокс» і «Елайд хармоні». Три останні передбачали захист спостерігачів від ОБСЄ на теренах Македонії. Завдяки втручанню країн НАТО вдалося досягти стабільності в регіоні, запобігши черговій можливій війні на Балканах.

У 2003 р. НАТО розпочинає агресивну воєнну кампанію проти Іраку (операція «Свобода Іраку»). Інтервенція альянсу відбувалась без санкції ООН. Формальним приводом до вторгнення в Ірак стали звинувачення президента країни Саддама Хусейна у виробництві зброї масового ураження і співпраця його режиму з міжнародним тероризмом, зокрема з Аль-Каїдою.

За короткий проміжок часу коаліції вдалося повалити іракський режим. Війська США та їхніх союзників перебували в країні до 2012 р. Під контролем американців були проведені вибори та сформовано уряд та інші органи влади. Станом на сьогодні Ірак являє собою неконтрольовану, нестабільну і економічно нерозвинену країну. Негативним наслідком Іракської війни стала активізація національно-визвольних рухів/терористичних, які вдаються до методів бандитизму і ескалації насилля. Варто нагадати що сучасна Ісламська держава Іраку і Леванту (ІДІЛ), є правонаступницею «Ісламської держави Ірак», утвореної 2006 р. шляхом злиття радикальних ісламістських угруповань на чолі з місцевим підрозділом «Аль-Каїди». Ліквідувавши одне зло, НАТО породило інше.

У 2005 – 2007 рр. члени Північноатлантичного альянсу надавали логістичну та військову допомогу Африканському союзу (AMISOM) в ході врегулювання Дарфурського конфлікту, що спалахнув у Судані. НАТО забезпечувала транспортування повітрям близько 37 тисяч військовослужбовців у складі AMISOM, а також підготувала понад 250 представників AMISOM. Цього ж року НАТО надало фінансову підтримку США у зв’язку із шкодою, завданою ураганом «Катріна» та Пакистану для подолання наслідків землетрусу, що залишив без даху над головою 4 млн людей.

На 2008 – 2009 р. припала боротьба флоту НАТО проти сомалійських піратів (операції «Союзницький постачальник», «Союзницький захисник», «Океанський щит») в Аденській затоці. Сили НАТО виконували завдання зі спостереження та забезпечення стримування й придушення піратства і озброєного грабежу, що загрожують морським шляхам сполучення і економічним інтересам.

Без регулюючої ролі НАТО не обійшовся і лівійський конфлікт 2011 р. Громадянська війна, що спалахнула в Лівії під впливом «арабської весни», була спрямована на повалення диктатури Муаммара Каддафі. Втручання країн НАТО відбулося з санкцій ООН №1970 і 1973. Формально такий крок був викликаний захистом цивільного населення та задля унеможливлення перекидання озброєнь та військових сил з боку лівійського диктатора.

Запровадження безпольотної зони, означало втягування НАТО у війну проти Лівії. Почалися ракетні обстріли і бомбардування військових об’єктів та об’єктів критичної інфраструктури. Північна Корея, росія і Ліга Арабських держав виступили проти таких дій. Однак було вже пізно. Врешті-решт лівійську армію було розгромлено, а Каддафі жорстоко стратили повстанці. Роль НАТО у «примусі до миру» була ключовою.

Громадянська війна в Лівії вдруге спалахне у 2014 – 2020 рр. Для врегулювання конфлікту переконливим стане епізодичне втручання з боку США та Великобританії. Ймовірно, розуміючи можливості НАТО, конфліктуючі сторони владнали усе шляхом переговорів.

НАТО й Україна на сучасному етапі

З початком російсько-української війни вступ нашої країни до НАТО набув неабиякої актуальності. 30 вересня 2022 року президент В. Зеленський подав заявку на вступ до НАТО у пришвидшеному порядку. Однак на Вільнюському саміті НАТО 11 – 12 липня 2023 р. запрошення Україна так і не отримала. Натомість нашій країні було обіцяно вступ без ПДЧ – плану дій щодо членства.

Виникла парадоксальна ситуація: з одного боку регулярні зустрічі країн альянсу у форматі «Рамштайн» ухвалюють пакети військової допомоги. З іншого – президент США Джозеф Байден офіційно заявив, що Україна обов’язково стане членом НАТО, але після перемоги у війні.

Роль НАТО в умовах збройної агресії росії проти України носить переважно декларативний характер. Низка експертів стверджують, що Північноатлантичний альянс, так само як і ООН, повністю себе дискредитували. Системи світової безпеки, що склалася після Другої світової і «холодної війни» більше не існує.

Вочевидь, на тлі кризи і недієздатності ООН і ОБСЄ, НАТО потребує глобального переформатування військово-політичної тактики і стратегії. Передвиборчі гасла Д. Трампа, щодо майбутнього альянсу, більшість членів альянсу сприйняли з тривогою. Посилюється роль Франції, яка, відповідно до заяв президента Е. Макрона претендує на роль європейського лідера НАТО. Не виключена безпосередня участь деяких країн НАТО в російсько-українській війні.

Чи призведе це до початку Третьої світової війни – сказати важко. Залишається сподіватись, що свій 80-річний ювілей НАТО зустріне як реальна, впливова міжнародна коаліція, що здатна ефективно вирішувати завдання з врегулювання світових конфліктів і підтримання миру. Створене задля гарантій безпеки, НАТО має пройти глобальний мілітарний іспит, склавши який, воно або стане сильнішим, або зникне як архаїчний військово-політичний рудимент «холодної війни».

 Олександр Салтан, кандидат історичних наук, для "ОстроВа"