Біля мене російські військові. Впевнені і самовдоволені , без тіні сумнівів. Я ловлю себе на думці, що мені б так - не вагатися ні в чому. У одного на шевроні напис "Це буде славне полювання". Мене перекручує. Буквально вчора при мені хлопчик розповідав , що його батько загинув рік тому – повідомили про мішок зі шматками тих, кого зібрали. Не поховати, не розібратися. Говорив бравурно, по-дитячому, з усякими такими слівцями, які тільки підкреслюють жах того, що сталося. Ми так часто говоримо, щоб нівелювати величезну проблему горя, що звалилося на нас, яке неможливо усвідомити ще дуже довго. І я дивлюсь на цей шеврон. Як в американських бойовиках, у яких полювання йшло на людей, коли життя не коштувало нічого. Адже за кожним загиблим із цього «славного полювання» цілий ланцюжок тих , хто його любив, хто чекав його додому живим, будь-яким. Для кого трагедія війни буде луною на все життя. На нашій вулиці лише за цей рік троє загиблих та двоє калік. Одному відірвало ногу, другому травмувало хребет. Той, без ноги, довго був у Москві, чекав на протез, а потім його привезли додому. Мати померла до всього цього, я не знаю, як він сам справлятиметься. Спритно і на ковзанах тільки в новинах, а в житті чомусь все інакше. Він йде як зламаний складаний ножик . Протез ніби чужий. Кожен крок на двох милицях болісно повільний. В магазин йому йти дуже довго, від нас найближчий не близько. Дороги – ґрунтовка. Ями, ритвини. Не для милиць та калік. Він ходить вулицею як докор сумління для всіх нас, живих і неушкоджених. Він сам собою, а протез сам собою. А поруч вирує життя. Сусід миє машину. Він – росіянин. Він займаэться продуктами харчування. Подвійна бронь, що дозволяє не ховатись і не боятися. І він слухає гучну музику та голосно миє машину. Йому ані приховувати, ані ховатися нема чого. Він п'є пиво та слухає на всю вулицю музику. Гучно, яскраво, не про війну. Паралельні реальності. А той, із травмованим хребтом, йде спираючись на милицю. Йде зло, боляче, довго. Повз того, хто , попиваючи пиво , миє машину. І все, що він думає – на обличчі, краще не потрапляти йому на очі. Витримати цей погляд віч-на-віч неможливо. І ще на нашій вулиці весілля. Перше справжнє, з кульками, машинами та стрічкою біля воріт. І це також розрив шаблону. І ніби всі розуміють , що треба йти вперто вперед, жити не дивлячись ні на що. Але ми звикли до поганих новин замість хороших, тому дивуємося такому звичному диву як весілля, а від милиць сором'язливо відводимо очі. З'явилася нова категорія дорослих дітей – благополучні, ті, хто виїхав і чудово влаштувався на новому місці. І майже завжди про це говорять ті, хто стоїть по 4-6 годин у черзі під місцевим держбанком у старому безглуздому одязі. Невідоме їхнє "там" схоже на задзеркалля. "Звідти" повертаються тільки за тим, щоб забрати старих вмираючих і продати їхнє житло. Але саме "там" все має суфікс "пре" - чудове. Кар'єра там складається, гроші течуть рікою, а посади лише керівні. А житло або купили, або купили практично. До цього ніяк не ліпиться вбрання оповідачів - бідність, що давить, на тлі оповідань про блиск і розкіш дітей, що поїхали. Але, мабуть, це в тих оповідях не головне. Літні люди самі не бачать тих ножиць, які виходять із цих оповідань. Як же у таких багатих та успішних дітей такі жебраки батьки? А знаєте, що найбільше вражає? Віра всіх старих у правильність дій Путіна. У безпомилковість обраного шляху. У те, що неприємності у вигляді черг і неможливості оформити російський паспорт без нервів та багатьох годин стресу, це лише тому, що Путін не знає, що відбувається. Все погане тут відбувається через незнання Путіна, а хороше тільки завдяки йому . І чим більше ти живеш у цьому, тим суперечливіше відчуття. Якась дурна незручність перед близькими – за що їм усе це? Черги? Очікування? Хочеться взяти все на себе, щоб вони не стояли та не чекали. І якийсь новий інтерес – що далі? Як Дункан Маклауд я живу вже четверте життя, у четвертій державі, але при цьому не виїжджала зі свого міста. Пам'ятаю зміни при розпаді СРСР, оформлення українських документів, перехід на нову «державу» «ЛНР» , невизнану ніким, з чергами та документами. І тепер новий черговий виток – російський. Черговий? Для чого? Навіщо нам ці уроки? За що мені це все? Я не витримаю, якщо після цього потрібно буде знову міняти документи і стояти в чергах. Чомусь саме у багатогодинних чергах я встигаю зрозуміти, як сильно втомилася від усього.
