Пам'ятаєте сучасний фільм "Війна світів"? Той, що з Томом Крузом. Не суттєво про що він, але відчуття того, що твій світ став чужим, дуже схоже на те, що відбувається зараз. Наче вулиця та сама, місто те саме, а загалом - все інше, належить інопланетним загарбникам. У мене зараз схоже відчуття. Моя роками пустельна вулиця стала схожа на стоянку фур, і дві смуги відразу перетворилися на одну. Ми пропускаємо один одного на цій одній смузі, ми чекаємо і з острахом розглядаємо дивну картинку незвичного та чужого світу на своїй звичній вулиці. За якісь лічені дні засклили десятилітні недобудови, і тепер вранці мене зустрічає життєствердна картинка чоловіків, що вмиваються в освітлених вікнах, а вечорами я бачу вогники сигарет у віконних отворах. Життя вирує і кипить у якомусь паралельному світі. І виїжджаючи з цієї загадкової бази, машина з російськими номерами не пригальмовує ні на секунду - мчить впевнено, тому що тут і зараз він - господар життя, а мій пасажир бурчить зло: їдь вже у свою Московію, дуже ти тут потрібний...». І таких от реплік у півголоса я чую багато і часто. Хоча саме завдяки росіянам будується і лагодиться те, що стояло роками у розкраденому та покинутому стані. Як бджоли вони снують вдень і вночі, дзижчить невідома нам техніка, і ми схожі на дикі племена, яких колонізують чужинці. «Мені все це не потрібно, - каже мені знайомий, - я не користуватимуся ні обіцяним стадіоном, ні школами». Я розумію його - він той приватник, хто все життя працював на себе, і конкуренція у вигляді російських будівельників із зарплатою 7000 рублів на день йому не потрібна. Вони забирають його хліб, вони грають на його полі. І йому від всієї цієї суєти зовсім нічого – він не може пересуватися сміливо містом, тому що його можуть мобілізувати. І якщо провести з ним день, ти потрапляєш у якийсь дивний вимір життя – вони з дружиною не відчиняють ворота без дзвінка, клієнти забирають його від порога будинку і таким же чином привозять назад. Він не виходить надвір і не працює на відкритій місцевості. Та що там, - він навіть не ходить до магазину та перукарні. І з тієї ж причини - страху мобілізації. "Я не починав цю війну, тому і продовжувати її не мені", - розмірковує він. І від такої надмірної обережності здається дивним, як вулицями пересуваються інші чоловіки, як доставляють товар, як водять машини та автобуси та працюють на очах. Це якісь паралельні виміри – в одному ховаються і не беруть трубки з незнайомих номерів, а в іншому п'ють пиво вечорами та гудуть у місцевих шинках. І не зрозуміло, для кого йде мобілізація, кого вона стосується і чому в одному випадку надмірний страх, а в іншому надмірна впевненість у власній безпеці. «Мого чоловіка вбили у лютому під Рубіжним, – розповідає мені знайома, – він був офіцером, не пив і не курив, і всі його дуже любили». Вона говорить важко, сльози підступають, їй ще довго звикати до свого раннього вдівства. Двоє дітей, молода дружина, зруйнована війною родина. Ми обережно питаємо – його мобілізували? І не відчуваючи каверзи, моя знайома каже, що чоловік пішов воювати сам, а в його смерті винен його командир, який віддав йому невірний наказ. Гвинтик у цій війні. Для чого? І навіть у тому, як усі слухають її розповідь, видно, що трактують усі її слова по-різному. Однозначно із співчуттям і водночас із нерозумінням: кому потрібні були ідеали її чоловіка, який віддав життя за когось, залишивши сиротами своїх дітей? І таких от нестиковок безліч навколо. "Патріотизм" та бронь, яку можна виклопотати чи купити. Радість від входження до Росії і водночас небажання воювати в її війні з Україною. У висловлюваннях зараз потрібно бути максимально обережним, боячись бути незрозумілим. З'являються дивні крилаті висловлювання про те, що для щасливого життя в ЛНР потрібно безперервно бухати, або про те, що ремонт робити зараз безглуздо, бо ще стрілятимуть. А ще в повітрі дивний страх новизни від бюрократичної машини, що входить сюди, з її дивними і незвичними вимогами і законами, до яких нам доведеться звикати. Страх змін та страх невизначеності. І ще нав'язливим лейтмотивом всього звучать слова про те, що тікати нам нема куди. І це найістотніша відмінність від 2014-го року. Тоді ми могли виїхати, кордони були відкриті, а зараз це як мишоловка, яка закрилася разом із нами. У Росію їхати немає сенсу – Росія вже тут, а щоб виїхати в Україну, потрібні незліченні гроші, і не зробивши цього свого часу, дивно бігти звідси зараз. І ще тебе перестали розуміти ті, хто намагався зрозуміти усі ці роки. Ти став для них на бік ворога, помінявши паспорт, перейшовши на російський номер телефону. Повідомлень все менше, спілкування все більш епізодичне, а сам тон спілкування став дивним – так спілкуються з божевільними. Тебе перестали розуміти, на тебе причаїли образу, і саме тобі намагаються висловити те, що хочеться сказати всій Росії у твоєму обличчі. І на тлі впевнених людей у формі, які затарюють у свої бронемашини пакети з провіантом із місцевих супермаркетів, ти здаєшься гостем у власному будинку. Поки наші чоловіки ховаються, вони воюють. Поки ми придивляємось і обережничаємо, вони – живуть. Вони обганяють мене на дорозі, я поступаюся танкам і БТРам, я тиснуся до узбіччя у своєму місті та на своїй вулиці. Я поступаюся невідомому мені світу. І разом з тим я розумію, що пройдуть день-два і заповзятливі жінки почнуть снувати між фурами з російськими номерами, торгуючи пиріжками та чаєм, міняючи місцевий колорит на заморські гроші. Ольга Кучер, Луганськ, для «ОстроВа»
