Однією з найбільших “українських” тем у західних медіа була боротьба з корупцією – її надихнуло звільнення міністра оборони Олексія Резнікова – але нічого нового там не написали. Більш цікавий той факт, що стало менше текстів про “повільний” український контрнаступ – замість них з’явилося дещо інше. “Кожні декілька днів російська окупаційна влада на українському Кримському півострові демонструє перед камерами нових спійманих “зрадників”, – починався текст The Wall Street Journal. – Злочин деяких полягав у публічному програванні українських пісень, веденні проукраїнського акаунту в соціальних мережах або пов’язуванні жовтих стрічок – знака спротиву російському правлінню – на паркани і дерева. Серед інших ув’язнених – власники магазинів і працівники заправок, які відмовлялися обслуговувати російських солдат. В той же час інших звинувачують у більш серйозних актах спротиву: підриві залізничних шляхів або зборі розвідувальних даних для українських ракетних і дронових ударів. Хоча ці утиски скеровані на примушення проукраїнських жителів Крима до покори, вони також вказують на тривожний факт для російської окупаційної влади: попри її заяви, яким вірять багато хто за межами Росії, що люди Криму твердо стоять на боці Москви, багато кримчан відкрито бажають повернення під владу України”. Як зазначив його автор, “враховуючи силу репресій, оцінити рівень такої підтримки Києва неможливо. Більше того, багато громадян України втекли з Криму після того, як Росія анексувала його у 2014 році, і сотні тисяч поселенців з усієї Росії перебралися на півострів, приваблені його пляжами і субтропічною погодою. Але ясно одне: рішення Кремля розпочати повтомасштабне вторгнення в Україну у лютому 2022 року повернуло у порядок денний питання про майбутнє Криму, де правління Росії більше не бачиться фактично всім жителям півострова як імовірно постійне”. “Серед тих, кого спіймали у серпні, – чоловік, який просить вибачення за пост “Слава Україні” в соціальних мережах, ще один – за публічне виконання пісні про російський танк, що горить, і три молоді офіціантки з алуштинського аквапарку, які танцювали під іншу українську поп-пісню. Трьох жінок примусили співати на камеру про велич президента Росії Владіміра Путіна. Російська розвідувальна служба ФСБ, між тим, показала чоловіка, який нібито підірвав газопровід у Криму – одне з кількох такого роду затримань за звинуваченнями у диверсіях. Більшість затриманих за такі акти спротиву – не члени традиційно проукраїнської кримськотатарської спільноти, яка складає приблизно 12 відсотків від населення півострова. Серед них є багато етнічних росіян, яких відштовхує мілітаристська автократія Росії і які віддають перевагу поверненню до демократії під українською владою”, – стверджували у WSJ. Велика дронова війна Ситуація на фронтах, між тим, залишається непередбачуваною і мінливою, а новини звідти – далеко не завжди позитивні для України. Але стає все більше новин з-поза лінії фронту. Західні медіа вже кілька тижнів як пильно стежать за збільшенням ударів українських безпілотників по об’єктах на території Росії. “Рано вранці 25 серпня група розробників безпілотників вирушила на пусковий майданчик на півдні України для однієї з найбільш зухвалих на сьогодні повітряних місій над територією під контролем Росії: атаки на військову базу глибоко в Криму, – написали у The Economist. – Її описали як пробний запуск з багатьма експериментальними прототипами безпілотників. Деякі з них таки впоралися з завданням. На базі були вибухи і кілька вбитих, у місцевій лікарні спостерігали потік поранених солдат, повідомили місцеві джерела. Це стало завершенням жалюгідного тижня для Кремля, якому вже стало важко пояснювати десятки ударів безпілотників по центру Москви, повторювані закриття найбільших аеропортів і непояснювані вибухи на заводах з виробництва озброєння, аеродромах, складах палива і залізничних шляхах. А 30 серпня Україна запустила, імовірно, свою найбільшу на сьогодні атаку безпілотників на російську територію, шість регіонів. У місті Пскові на заході безпілотники, як повідомлялося, вдарили по аеропорту, пошкодивши чотири транспортні літаки”. “Великі спроможності Росії у протиповітряній оброні і радіоелектронній боротьбі означають, що будь-яка українська атака потребує ретельного планування, – зазначили у британському виданні. – Україна розробила алгоритми, які, як виявилося, працюють Оператори роблять запуск рано вранці (коли концентрація у захисту може ослабнути) і атакують в такому порядку, щоб тримати протиповітряну оборону завантаженою. Вони збирають розвідувальні дані (часто від західних партнерів) про радари, засоби радіоелектронної боротьби і протиповітряної оборони. Росія не може закрити повністю всю територію. “Якщо ви можете ухилитися від станцій радіоперешкод на кордоні, ви у російському тилу і гра починається”, – каже джерело з розробників “Мороку”. Приблизно 35-40 відсотків безпілотників дістаються місця розташування мішені. Звіти про успішність удару складаються з даних супутників, засобів відстежування, постів у соціальних мережах і місцевих агентів”. Там, однак, також наголосили, що “українська дронова програма не має єдиної командної і закупівельної структури, що нетипово. Кілька державних організацій, в тому числі всі розвідувальні служби, мають власні ініціативи. До цього додаються розробники-фрілансери. Ці складові організовані в осередки, які не комунікують одні з одними. Це допомагає безпеці і змаганню, але ускладнює оптимізацію і масове виробництво. Центральний уряд, особливо Міністерство цифрової трансформації, намагався спростити фінансування і адміністративну тяганину. Але бюрократія, корупція і привілейовані групи в українській збройній промисловості продовжують стримувати розвиток. Деякі операції, націлені на Москву, виглядають радше як піар-проєкти для привернення уваги начальників закупівель до певного прототипу, аніж як щось, що має військову цінність”. “Фінансування – не єдиний бар’єр для масштабування, – говорилося також у тексті The Economist. – Дешеві компоненти і електроніку важко знайти. Так само як спеціалістів з авіації. У Росії справи в цьому сенсі кращі: хоч і повільно, вона налагодила масове виробництво. Російські державні підприємства пріоритезували найбільш ефективну у цій війні зброю. Це, зокрема, універсальні крилаті ракети Х-101, крила для перетворення бомб вільного падіння на планерні, ударні безпілотники “Ланцет”, здатні знищувати українську бронетехніку і засоби протиповітряної оборони, і іранські “Шахеди”, які зараз, як повідомляють, виробляють на новому заводі у Татарстані. Джерело в українській розвідці повідомило, що Росія, імовірно, накопичує запаси напередодні поновлення кампанії проти енергетичної інфраструктури взимку. На фронті Росія нівелювала українську перевагу в тактичних безпілотниках три до одного, яка була на початку. Зараз дві сторони мають паритет, повідомило джерело, близьке до українського головнокомандувача. Тим часом нові засоби радіоелектронної боротьби, які встановлюються на танки і іншу техніку, зменшують здатність українських FPV-безпілотників скеровувати бомбовий вантаж на найбільш вразливу частину мішені”. Врешті решт, йшлося також про нові удари російських безпілотників по об’єктах в Україні. “Протягом п’яти тижнів майже все, здавалося, пішло не так для одного комерційного судна, яке чекало в дунайському порту на завантаження зерна і відправку в Іспанію через Чорне море. По-перше, російські безпілотники вибухали за кілька миль до місця, де стояло на якорі судно. Потім великі затори на річці призводили до тижнів затримки, що коштувало оператору судна додаткових $8 тисяч на день операційних витрат. Нарешті, близько півночі після того як його вантаж – понад 12 тисяч метричних тон пшениці – було завантажено, російські безпілотники вдарили по складах пешниці: це була годинної тривалості атака на порт, який щойно залишило це судно”, – розповіли у The New York Times. “Окрім загрози з боку російських безпілотників, є проблема старіння портової інфраструктури на Дунаї, сказав (аналітик у компанії Kpler, яка надає дані і аналітичну інформацію про товарні ринки, Алексіс) Еллендер. Бракує лоцманів, особливо важдливих для проведення суден рікою. Є суттєвий ризик, що ці великі суда, які більше пасують до великих портів, застрягнуть або будуть пошкоджені в одному з вузьких водних шляхів, що заблокує рух. Посуха, як та, що вдарила по Європі минулого літа, може призвести до такого зміління ріки, що судам доведеться зменшити обсяги вантажів, щоб спромогтися пройти. Затим, прямо за дельтою Дунаю є морські міни. Коли судно капітана Алана готувалося залишити порт Рені в Україні і прямувати до Туреччини вздовж румунського узбережжя, щоб скоротиити можливість стикнутися з російським військовим кораблем, у румунських водах вибухнули морські міни. Це змусило його обрати інший курс. “Нам довелося обирати між російськими військовими кораблями і морськими мінами”, – сказав він”, – пояснили в американському виданні, де також додали, що деякі капітани і судновласники сумніваються, що повернуться в таких умовах до України за новими партіями зерна. “У них немає іншого шансу знайти сім’ю” Про проблеми для всиновлення українських дітей американцями The Washington Post. “Венді і Лео Ван Астен вперше зустріли “М і М” – брата і сестру зі сходу України – коли діти приїхали погостювали у подружжя вдома біля Медісона, Вісконсін, на чотири тижні наприкінці 2018 року в межах програми знайомства українських сиріт і вихованців дитячих будинків з американськими сім’ями, – починався його текст. – Прихильність до дітей, яким було тоді 12 і 11 років, була миттєвою, сказали Ван Астенси. “За чотири дні після нашого знайомства ми плакали під різдвяною ялинкою, вклавши їх спати, – розповіла в телефонному інтерв’ю 42-річна Венді. – Я просто розплакалася і сказала: “Я люблю їх. Я хочу цих дітей. Я хочу бути їхньою мамою”. Подружжя відразу почало процес всиновлення, підтримуючи контакти з М і М, яких вони називають по перших буквах їхніх імен з любові і заради захисту їх особистих даних. Діти відвідували їх ще чотири рази, 24 тижні в цілому. “Звичайно, було б більше, але ковід завадив багатьом їх подорожам”, – сказав 44-річний Лео. Через майже п’ять років, 18 місяців з яких позначені російським вторгненням в Україну, неясно, чи буде бажання Ван Астенсів здійснене хоч коли-небудь. Всиновлення може бути повільним бюрократичним процесом навіть у найкращих обставинах. Але Ван Астенси і десятки інших американських сімей, які також сподіваються всиновити українських дітей, стикнулися з набагато більшою перепоною: українські посадовці припинили іноземні всиновлення до кінця війни. І ніхто не знає, коли їй настане кінець”. У виданні наголосили, що “М і М вже підлітки і у 18 вони стануть дорослими з точки зору українського законодавства, що зробить неможливим їхнє всиновлення. “У них немає іншого шансу знайти сім’ю, якщо це не ми, і у нас немає іншого шансу мати дітей, якщо це не вони”, – сказала Венді. “М і М – це ті, кого ми вважаємо нашими дітьми, і якщо цього не відбудеться, це стане для нас кінцем, – сказала Венді. – Це або М і М, або ніщо””. В тексті говорилося, що як і багатьох інших дітей з дитячих будінків, “М і М”, які до повномасштабного вторгнення Росії в Україну жили в Святогірську на Донеччині, кілька разів переміщували, в тому числі за кордон і за кордоном. Зараз вони в Італії, потенційні прийомні батьки підтримують зв’язок з ними. “Шанталь і Аарон Циммермани живуть у Ланкастері, Пенсильванії, – продовжували у The Washington Post. – Вони хочуть всиновити п’ятьох українських братів і сестер: 15-річного Сашу, 14-річну Аліну, 11-річного Серьожу, 8-річного Нікіту і 4-річну Настю. Діти походять з Бердянська на південному сході України, нині окупованого російськими військами, але їх евакуювали на північ Італії, де їх сиротинець розділили на три місця в залежності від віку дітей. Настя, наймолодша, залишилася в Україні і Шанталь сказала, що не знає місця її перебування. Саша повернувся в Україну на початку серпня і живе у дитячому притулку біля Запоріжжя. Циммермани підтримують зв’язок з трьома дітьми в Італії через відео і месенджери. Шанталь також їздила туди тричі, і одного разу з Аароном, коли їм вдалося побачитися з усіма чотирьма дітьми. “Ми всі застрягли у невизначеності, але це вони страждають найбільше”, – сказала вона. “Одного разу Аліна сказала мені: “Ми хочемо додому (в Америку)”. І я відповіла: “Аліно, ми ми приготували тобі спальню. Я роблю все, що можу. Ми робимо все, що можемо, щоб привезти вас додому. Тільки не здавайся”, – розповіла Шанталь. “По закону вони не наші діти”, – сказала Шанталь і додала: “Ми побудували стосунки з ними і ми прив’язані до них” і “ми любимо їх, як рідних””. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
