Український режисер Станіслав Мойсеєв після смерті Богдана Ступки очолював Національний театр ім.Франка, а після закінчення контракту вирішив піти, як то кажуть, у вільне плавання. І згодом поставив у Старому театрі у польскому Кракові виставу, що пов'язана з подіями на окупованому Донбасі у 2014 році. Зокрема, за п’єсою «Масара» литовського драматурга Маріуса Івашкевічуса, в якій згадується катастрофа малайзійського "Боїнгу". У Польщі схвально сприйняли цю виставу. Станіслав Мойсеєв розповів "ОстроВу", чому власне цю виставу поки що не вдалося втілити на рідній сцені, чого бракує українському театру і до чого тут російська культура. -Читання п’єси «Масара» проходило у Києві на сцені театру імені Франка, проте поставити виставу не вдалося. Чому? - Справді, у 2016 році ми робили читання, приїздив до Києва і сам автор. Тоді в театрі ім. Франка було читання за участі Богдана Бенюка і інших акторів. Серед запрошених гостей були переселенці з Донбасу, тому в мене були деякі побоювання щодо їх сприйняття цього матеріалу, бо він дуже жорсткий. Але всі глядачі сприйняли дуже позитивно. - Про що йдеться у п'єсі? - Починається з того, що десь на Донбасі за столом обідає сім'я - батьки і двоє дітей. І раптом провалюється стеля і в їх помешкання падає крісло з мертвою жінкою з літака. Одразу ж заходять двоє чоловіків - сепаратистів, які починають швидко виселяти сім'ю звідти. Потім йде мова про події у Амстердамі, що більш пов'язані з політикою. Вже у другій частині п'єси - з'являється постать Масари. Це реальний персонаж - назвисько одного з відомих акторів, народного артиста за радянських часів, який не поділяє цінності європейської демократії. І він, сидячи у залі, втручається у виставу і починає брутально поводити себе. Потім дія переміщається в уявний фантасмагоричний брейгелівський світ - пекло, де Масара виконує функцію головного диявола. Таке велике нашарування подій, у колі якого Масара втілює образ диктаторів всіх народів. Безперечно, він має багато путінських ознак і алюзій з Росією. -Так, а чому все ж таки вистава з'явилась саме у Кракові, а не в Києві? - По-перше, після читання п'єси у театрі Франка, ми з актором Богданом Бенюком обговорювали, що можна поставити виставу, але на іншому сценічному майданчику. На мій погляд, глядач франківців, не готовий сприймати її, бо це зовсім інша естетика. Це світ сучасного театру, що не притаманний для цього театру. Якщо б вистава вийшла то можливо її сприйняли б як якусь провокацію, а не як мистецький продукт. І по-друге, це все відбувалося напередодні того, як я вже прийняв рішення не продовжувати свою співпрацю з театром Франка. Згодом Старий театр у Кракові запропонував мені співпрацю: з того, що я хотів на той час поставити, вони обрали "Масара", на яку я не дуже розраховував, що вона зацікавить польських колег. Робота розпочалася над виставою у грудні 2017 року, і вже в лютому цього року відбулась прем'єра. Не можу сказати, що це був безхмарний і легкий процес, але точно - цікавий і корисний. -Чим відрізняються польський актор від українського? - Звичайно, є різниця, але це суто професійні нюанси. Перш за все, акторською школою. Польська школа має більш довгий і цікавий шлях у світовій і європейській культурі, на відміну від української. У Польщі й в Україні є достатньо талановитих. Старий театр у Кракові - це дуже відомий театр не тільки в Польщі, але й в Європі. Цей театр став іконою нескореності і свободи польської інтелігенції , в ньому працювали найвидатніші польські актори й режисери свого часу. Це перша польська сцена. -Чи планує Старий театр гастролі з цією виставою до України? -Не планують. Для цього потрібно, щоб їх запросили до нас. -Власне, коли Ви прочитали цю п'єсу, чим вона вас зацікавила як режисера і як громадянина ? - П'єса про витоки і природу зла, про розквіт популізму і експансію російської пропаганди, про небезпеку байдужості у світі і в нашому суспільстві зокрема, розквітом тенденцій авторитарного режиму. Саме тому і у Польщі з зацікавленістю сприйняли її, бо у них відбувається подібна ситуація - польська політична система стає дедалі більш авторитарна, починає нагадувати радянській союз, відходячи від європейських принципів демократії. - І там також панує загроза з боку Росії? -Звичайно. Польща завжди була солідарна з Україною - з початку подій на Майдані. Вони там це відчувають, але зараз це вже стало якоюсь рутиною, все менш говорять про військові дії на Донбасі. І про це треба нагадувати і пам'ятати. Власне вистава "Масара" певною мірою виконує цю функцію. Для поляків важливо відчувати це з точки зору їхнього життя, а не тільки, озираючись на ситуацію у нас на сході країни. До речі, вперше вистава за цією п'єсою була поставлена у Вільнюсі. Фото з сайту Старого театру Кракова. Вистава "Масара". -Наразі не всі державні театри в Україні вважають за потрібне ставити вистави, пов'язані з темою війни. Більш активно у цьому руслі рефлексують незалежні театральні майданчики, намагаючись говорити про це з глядачами. Як вважаєте? - Безумовно, це так. Я думаю, що це пов'язано з загальною проблемою українського державного театру, що перебуває в стані закритості та ізольованості від суспільного життя. Здебільшого у театрі вважають своє функцією розважати глядача. Тому певною мірою зараз альтернативний театр компенсує ці прогалини. -Ви багато років очолювали державні театри - спочатку Молодий театр, потім театр Франка. На Вашу думку, що саме знищує державний театр? -Я все життя працював у державному театрі, але це не означає що я є якимось апологетом цієї системи. Навпаки, я намагався провести реформи, змінити підходи і уявлення щодо того яким має бути сучасний театр. Шлях до самоізоляціі, небажання включатися і ставати частиною європейської театральної культури - це хуторянська філософія, що й є головною проблемою нашого театру. Це породжує інші проблеми - естетичні, мистецькі. Саме архаїчне і консервативне мислення багатьох керівників губить державний театр України. - Через це Ви і пішли з посади худкерівника театру? - Мистецтво - це процес, де постійно має щось народжуватися нове, інакше воно не може бути здоровим і справжнім. А в нас основна форма існування українських театрів має відсталу архаїчну структуру репертуарного театру радянського зразка. Я втратив сенс перебування у цій системі, зрозумів що не можу достатньо серйозно змінити ці обставини. -З вами не було однодумців у театрі? - Звичайно були - це актори, які сприймають спосіб існування в театрі по іншому, ніж це прийнято у театрі Франка. Вони і зараз там працюють. У зав'язку з цим виникає питання щодо державної політики в сфері культури, зокрема в театральній політиці. Театри такого рівня, як національний, тобто перша сцена України, потребує не просто уваги і підтримки з боку держави, а дуже чіткої ясної політики, що залежить від влади. Такої політики наразі немає. Це говорить про те, що влада незацікавлена в цьому сегменті. Мовляв, є там театр, глядачі ходять, усе тихо і спокійно, хай все так і залишається. Але про те - яким має бути театр у світовій культурі, за якими естетичними критеріями оцінювати його діяльність, якість вистав - над цим ніхто не замислюється. - Український театр вже давно потребує реформ. Багато хто покладає надії на контрактну систему. На Вашу думку, вона може вплинути на позитивні зміни у театрі? -Контрактна система є інструментом, який може вплинути на зміни. Але я маю сумніви щодо саме позитивного впливу, хоча я все життя був прихильником контрактної системи. Виникає питання - в чиїх руках цей інструмент? Хто буде їм користуватися? Ті ж самі керівники театрів, які багато років сидять на своїх місцях, сповідуючи естетичні цінності позаминулого сторіччя? Цей інструмент в їхніх руках не спрацює. Для позитивних змін потрібні нові керівники, які мають інший погляд на розвиток сучасного українського театру. -А в Україні взагалі можливо створити якісний європейський прибутковий театр? -Світова практика свідчить про те, що будь-який репертуарний театр апріорі буде збитковий. Всі великі театри у світі підтримуються з різного рівня бюджетів. Натомість є комерційні і приватні театри, що ставлять за мету - заробляти гроші. У 2015 році, в Пекіні я був учасником світової конференції з проблем театрального менеджменту, де , зокрема, відбувалася презентація театру з Японії. Це комерційний театр, який має потужний потенціал - більш тисячі працюючих; він використовує затратні декорації. Цей театр націлений на створення театралізованих шоу-програм, з відповідною ціною квитка. І театр існує виключно на принципі самоокупності. Але він має інші задачі, ніж у репертуарного театру, який має апелювати до класичної драматургії. Тому особисто я не вірю, що може бути такий театр прибутковий. - Перебуваючи закордоном і спілкуючись з іншими колегами, чи чули від них бажання попрацювати в українському театрі, з нашими акторами, брати до роботи українську класику та п'єси українських сучасних драматургів? - Справа в тому, що сучасна драматургія скрізь є дуже ментально детермінованою. Відповідно не кожен режисер готовий настільки глибоко зануритися у ментальні проблеми іншої нації. Я думаю, що багато хто з закордонних режисерів хотів би попрацювати в Україні, але треба запрошувати. - А як вони сприймають Україну - в їх свідомості наша країна досі є схожою до культури Росії? - Багато хто й до сих пір вважають, що це частина російської культури. Це правда, на жаль. Для того, щоб розвінчувати цей міф, створений радянською і російською імперіями, українцям треба бути активними, заявляти про себе, але без державної підтримки сам театр не зможе нічого зробити. Відомо, що Росія завжди серйозно підтримувала не тільки військову, але й культурну складову своєї держави. Російські театри гастролюють по світу, тому що мають державну підтримку. Якщо ми цього не будемо робити, то будемо країною третього світу. -Ви часто буваєте на виставах українських колег? -Чесно кажучи, не так часто, як би хотілося. - Не маєте часу чи бажання? - І того, і іншого. Мені цікаво йти до театру, щоб подивитися роботу нового режисера, чи актора, познайомитися з чимось новим для себе. Минулого року був на виставі "Наш клас", яка мене зацікавила. Зрозумійте мене правильно: я бачив багато якісних вистав у Європі, і бачу, що у нас часто намагаються представити якісь банальні речі як сучасне мистецтво, тоді як у Європі це давно пройшли й забули. Тому я намагаюся йти на вистави, де можу щось відкрити для себе. -Отже, що Ви відкрили для себе у виставі "Клас Акт" театру "Актор", у якій грає ваша дружина - відома актриса театру і кіно Рима Зюбіна? - Звичайно, дивлюсь нові вистави за участю своєї дружини. Я досить прискіпливий, і тому не завжди задоволений якістю вистави, де вона грає. Але щодо "Клас Акту", то це багато в чому для нашого простору унікальний проект. Насамперед тим, що діти зі східних та західних регіонів країни самі пишуть п'єси - це живі цікаві мікроісторії з життя. Сам проект мені, чесно кажучи, сподобався. Інше питання - як це поставили на сцені і як зіграли, але негативних відчуттів в мене не було, і це вже добре. - Згодна з вами, що тексти підлітків досить цікаві, але щодо вистави, як на мою думку, забагато примітивного гумору. -Ми говоримо про те, що місію театру часто зводять до суто розважальної функції, на жаль. Є один важливий критерій - момент закінчення вистави. Це як лакмус: глядач підхоплюється і починає кричати "браво", шалено аплодувати. Найстрашніше те, що це відбувається як після хорошої, так і жахливої вистави. І це часто простимульоване самим театром: під час поклону актори ще придумують якісь "сцени" заради овацій. - Тобто наш глядач йде до театру заради розваг? - Так, але сам театр йому пропонує такий продукт. Ми ж п'ємо каву в певному місці, де нам подобається як її готують, а не в іншому. Так само й в театрі, де пропонують певний продукт. Я не бачив ще ніколи в житті, такої смакової нерозбірливості, що наразі панує у театрі. Це найгірше що може бути. -Чи є така п'єса, яку б ви хотіли поставити, але вона ще не на часі? - Насправді, кожен день можна побачити актуальність того чи іншого матеріалу. Інша справа - що все поставити неможливо і непотрібно. Я намагаюсь працювати з текстами, які, на мій погляд, добре резонують з нашою дійсністю. Наприклад, зараз я маю в Грузії ставити п'єсу Горького "Васса Железнова". В цій п'єсі є те що, не можливо знайти в інших, - автор дає цілісний аналіз, дослідження російської дійсності через призму буття однієї родини, її ментальності, її всіх бід і проблем. Коли ти читаєш цей тест сьогодні, починаєш отримувати важливі відповіді і розуміння тих процесів які відбуваються сьогодні з нами, що відбувається зараз там і чому існує загроза з боку Росії для всього світу. -Окрім роботи у театрі, Ви ще викладаєте у Національному університеті театру, кіно і телебачення ім.І.Карпенко-Карого. Що власне, Вам дає робота зі студентами? - Це цікавий процес, взаємообмін. Я намагаюсь вчити їх основам професії, і саме через них в мене відбувається комунікація з реальністю. Студенти дають мені можливість інтегруватися в іншу ситуацію - це і цікаво і важливо. Поки я можу чимось здивувати і зацікавити їх, то доки буду актуальним режисером. Наразі я викладаю студентам другого курсу. - У театральному вузі керівник курсу іноді вважається як другий батько. Чи бувають такі ситуації, коли до Вас студенти приходять за порадою щодо своїх переживань у особистому житті? -Буває по різному, але я вважаю, що батьки у них є і ніхто їм їх не підмінить. Втім, стосунки в майстерні мають бути щирими, дружніми, побудованими на довірі. Кожен з них, звісно може звернутися до мене з будь якими проблемами. Але, як правило, вони вже достатньо самостійні люди, які спроможні самі вирішувати проблеми. - Якщо повернутися до глобальних проблем, то Ви як митець, створюєте мир вистави. А що на Вашу думку, потрібно заради досягнення миру в Україні? - Це складне дуже питання. Нещодавно в мережі був флешмоб щось на кшталт "Давай обнимемся", що "Путин - это не Россия", "Порошенко - это не Украина". Мене це дуже занепокоїло, тому що Україна немає абсолютно ніякої провини перед Росією. Ми когось защемили, чи напали? Я такого не знаю. Росія має спочатку покаятися, попросити вибачення, заплатити компенсацію, повернути територію, а тоді ми, можливо , почнем шукати шлях до примирення, і подивимося наскільки це можливо, після того як вбито більш ніж 10 тисяч українців. Це складне питання, і через флешмоби його не вирішити. Ірина Голіздра, "ОстроВ"
