От потягнула мене подруга на один з численних фестивалів, що присвячені українській культурі. Українські пісні, українські страви, автентичні танці, вишиванки, мазанки… І ми – донецькі волонтерки. Яких всі чомусь бояться… Так, ми поїхали, що називається не просто так, а «на халяву» (можете навіть вже зараз записати це собі як ще один міф про донецьких людей) – волонтерами. Займалися поселенням, реєструванням учасників, музикантів і отримували за це безкоштовний доступ до всіх благ заходу, їжу та житло. Розмовляли, звичайно, українською мовою (так донецькі здатні і на таке) – бо фестиваль все-таки і був присвячений саме українській культурі. Ніхто не питав нас, звідки ми приїхали, де навчаємось, якою мовою спілкуємось вдома… Може, тому що виключно не українське «ШО» моєї подруги автоматично зачислило нас до представників мови «львівського суржику»… Не знаю. Але все складалося добре, позитивно і без яких-небудь обіцяних політиками сутичок між Заходом та Сходом. Та одного дня через роботу (а, насправді, через те, що трохи заспалися) ми пропустили сніданок… Добрий хлопчина – такий самий волонтер, як і ми, тільки з Ужгорода, що відповідав за кухню, вирішив зробити «занадто працюючим» щось типу ланча. О! Що то був за ланч! Для двох гарних дівчат дістали з-під поли самі делікатеси – лимон до чаю та шоколадне печиво. Працювати ніхто не поспішав (як, бачите, це якість не тільки донецьких) – і розмова в нас вдалася… Спільні інтереси, цікаві історії, сміх… І питання: «Дівчата, а звідки ви?»… І відповідь: «Та з Донецька!»… І дуже довга тиша… - То ви і є ТІ САМІ донецькі волонтери? О, Господи…Який жах… Окрім тиші, були здивовані очі (ой які округлі – аж страшно!), вибачення, що вчасно не погодували ДОНЕЦЬКИХ волонтерів, питання типу: «Але ж ви не ображаєтесь? Справді?», і шепотіння за нашими спинами протягом останніх трьох днів: «Прикинь, це і є ті самі донецькі волонтери…», і розуміюче «Ооооо…» у відповідь. Але що таке сталося ми з подругою не розуміли? Невже зі словами «донецькі» в нас повиростали роги, хвости й копита? Чи, може, всі чекали донецьких, що приїдуть з гвинтівками і почнуть будувати свою «донецьку» політику? Чи ми повинні були всіх рвати й жбурляти довкола себе блискавки? Як повинні були себе поводити донецькі волонтери (чи волонтерки) в суто українському середовищі? - Не знаємо… Але не так, як ви… - ото і вся відповідь. Виявляється чутки про нас ходили ще до нашого приїзду і початку фестивалю. То… мабуть… Тактика поведінки донецької людини в суто українському середовищі: 1. За будь-яких обставин не розмовляти українською мовою. Справа в тому, що вся Україна знає одну «істину»: на Донбасі розмовляють тільки російською, про українську ніхто навіть і не чув. А тут ми – з добрим (ну, порівняно) знанням мови. Літературної мови, не суржику! Ну, не Захід, але на Центральну Україну точно тягнемо. В проведену акцію «український трамвайчик» в Донецьку так ніхто і не повірив. Але ж той катався вулицею Артема, і на кожній (!!!) зупинці в нього заходили дві людини і починали розмовляти українського, намагаючись підключити до тої розмови й тих, хто їхав так би мовити «не за планом». Закінчення було не менш цікавим: вже всі разом співали українські пісні… Але розповідь розцінили як казку. 2. Не знімати «окуляри» свого середовища – залишатись суворим будь-де і будь-коли. Бажано ще й бандюганом. Справа в тому, що Донбас був своєвільним регіоном і в «Стране Советов». Я про той самий міф - бренд про «шахтарський характер». Адже роботу в шахті можна прирівняти до ведення бойових дій. До того ж до рядів шахтарів тоді проходили постійні вливання нового контингенту – сільського населення та колишніх зеків. Навіть ті, що звільнялись в інших регіонах, поспішали переважно на Донбас. Це мало б формувати повагу до «зеківської» романтики у молоді. Як у часи кривавих сутичок, коли сотня «пацанов» з одного району міста йшли стіна на стіну на таких самих «пацанов» з іншого району. Ой! А часи 90х - стрілянини, бандитизму, захоплення власності, замовлених вбивств… Словом, за те, що з нами розмовляли «не нашою» мовою («не по-пацански»?), не погодували вчасно (а Донбас навіть у скрутні часи забезпечувався усім необхідним), ми, донецькі волонтери, мали перестріляти, як мінімум половину учасників і всіх організаторів. Але чомусь цього не зробили. 3. Пиячити. Повернемось далі до історії формування міфів про характер донецької людини. Життя у регіоні було складним, робота каторжною. Спиртного – скільки душа забажає. І Донбас повільно, але впевнено спивався. Я про те безпробудне пияцтво людей (не тільки донецьких!), що так топили свої життєві негаразди. Але, як на зло, той самий фестиваль був еко-культурний. Палити неможна, пити неможна, природу оберігати – потрібно. Порушники будуть наказані і виведені з території проведення заходу. І що робити донецьким? Не знаю, що думали деякі учасники, коли пропонували нам випити, і за це не повідомляти начальству про порушення правил. Але ми – славнозвісний екологічний донецький патруль – забирали у народу тютюн і алкоголь, і викидали/виливали все зібране – прямо на очах хазяїв того багатства. А останнім нічого не залишалось, як сприймати таку політику – бо не було серед них таких дурнів, які б зважились з донецькими сперечатись. 4. Не сприймати жарти про себе. Усі можливі тактики поведінки донецьких людей розповіли саме ми, а інші волонтери і організатори з острахом слухали і чекали, чим ця розповідь закінчиться… «За нас, за вас и за Донбасс!», «Донецк – город не первый, но и не второй», «В Донецке по улицам ходить страшно даже днем, там одни шахты и митинги, а все дончане – пьяные необразованные хамы», «Донецкие идут!» (з острахом?)... Словом, закінчилась та розповідь посмішками. І після того все стало на місця, середовище знов потеплішало, і донецьких волонтерів знов перестали сприймати як донецьких. Але чи викоренилось загальне уявлення про Донецьк взагалі. Ні. Не вдалося навіть пояснити, що Донбас і Донецьк – то різні поняття. То вже константа. Що рівень життя у місті Донецьк і у містечках, робочих поселеннях при створенні цієї «константи» ніколи не враховувався. Що під поняття «Донбас» підлягає не тільки Донецька область, а й Луганська, Дніпропетровська і Ростовська – хтось про це згадує? Ні. А навіщо? Донецька дослідниця Олена Тараненко задає питання, чи слід пишатися тим, що ми з Донецька? Чи, навпаки, із соромом опускати очі? Як вимовляти назву міста, знайомлячись з людьми? І як її інтонувати: так, щоб у голосі почувалася легка, але впевнена загроза, чи, навпаки, непричетність до погрозливого іміджу Донецька... Наше місто вже давно перетворилося на місто-міф, вважає вона, і люди стали такими ж міфологічними образами. До речі, «міфічними» стали далеко не всі «плями» на мапі Європи – лише ті, характер мешканців яких був незрозумілим для «іногородців». Тепер «Париж стоит мессы», «Москва слезам не верит», а «Донбасс (или Донецк) порожняк не гонит». Врешті-решт, я саме цим і пишаюся. Бо в такій міфологізованій атмосфері і з таким чудернацьким характером живеться набагато веселіше. Катерина Пешко, для «ОстроВ».
