Україна мала і має багато невирішених проблем. Деякі з них нагальні, але все одно не вирішуються роками. Це і релігійні питання, і політичні, і міжнародні. Зараз увага українського суспільства прикута до візиту Патріарха Московського і всія Русі Кирила. Свої погляди на цей візит та інші проблеми в інтерв’ю «ОстроВ» висловив письменник, академік НАН України, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України, голова Національної ради з питань культури і духовності при Президентові України Микола Жулинський. - Миколо Григоровичу, на Вашу думку, яка мета візиту Патріарха Московського і всія Русі Кирила до України? - Я переконаний, що основна мета цього візиту - це забезпечення підтримки Московської церкви, яка постійно наголошує на тому, що Україна є її канонічною територією. Вони не хочуть визнавати окрім Української православної церкви Московського Патріархату (УПЦ МП) на чолі з Митрополитом Володимиром (Сабоданом) інших церков. Вони їх заперечують – і греко-католицьку церкву, яка пройшла дуже важкий шлях виживання в умовах переслідування за комуністичного режиму, і Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), яка також зазнала страшних переслідувань, і Українську православну церкву Київського Патріархату (УПЦ КП), яка сьогодні є найбільшою церквою в Україні за кількістю віруючих. Вони (РПЦ МП – «ОстроВ») дуже добре розуміють, що єдина помісна православна церква постане в Україні. На мою думку, наша мета щоб цей процес пройшов спокійно, мирно, і щоб було досягнуто порозуміння. Безперечно, цей візит внесе певну напругу в українське суспільство, тому що знову ж буде підкреслено – УПЦ МП канонічна, а всі інші православні церкви, які існують в Україні, не канонічні. Ви запитайте будь-якого звичайного громадянина України, що таке канонічна церква, а що таке не канонічна церква. Далеко не кожен зможе відповісти. Тому суть не в цьому – людина коли йде молитися до церкви, то їй не важливо, канонічна вона чи ні. Вона має віру в душі, і ту віру несе до храму. До речі, на Першому Нікейському Вселенському соборі 325 року і на Четвертому Халкідонському соборі 451 року розглядалися питання самостійності Церков із власним ієрархічним правлінням. У шостому правилі Першого і вісімнадцятому правилі Четвертого Вселенських соборів засвідчено, що канонічною підставою для створення самостійної помісної церкви є адміністративно-територіальний поділ. Отже, оскільки Україна є незалежною державою з чітким адміністративно-територіальним поділом, вона має канонічне право на власну церкву зі своїм самостійним управлінням. Це цілеспрямована політика Росії, яка має забезпечити присутність російського впливу в Україні з допомогою і такого дуже важливого і ефективного інструменту як церква. І вони не зацікавлені в тому, щоб була українська єдина помісна православна церква. Тому що, якщо вона з’явиться, а вона рано чи пізно з’явиться, то ця церква, об’єднавши всі три гілки православ’я, які сьогодні є в Україні, буде найчисельнішою православною церквою в світі. І тоді першість, яку сьогодні має і постійно демонструє Московський Патріархат, буде ними втрачена. - Що може стати поштовхом до створення єдиної помісної церкви в Україні? - Звичайно, найкраще було б, якби всі три гілки української православної церкви все-таки знайшли порозуміння і об’єдналися. Але, на жаль, це навряд чи станеться. Тому що залежність УПЦ МП від Московського Патріархату дуже велика. Вони бояться, що Московський Патріархат повідлучає їх від церкви, накладе на них анафему. Тому все ж таки найкращим виходом було б, якби сам Московський Патріархат прийняв рішення і підтримав ідею об’єднання гілок української православної церкви. І це було би з їхнього боку розумно, тоді вони б мали в особі української єдиної помісної православної церкви справді церкву-сестру, а не церкву, яка перебуває в якомусь внутрішньому конфлікті з Московським Патріархатом. Я вважаю, що аргументи щодо заперечень створення української помісної православної церкви непереконливі та історично необґрунтовані. Крім ідеологічно «перетертих» на комуністичних жорнах тез про слов’янську єдність, про колиску трьох братніх народів, а тепер ще Патріархом Кирилом додається теза південну столицю православ’я, інших нема. На жаль, ті представники інтелігенції, які запопадливо зазирали у вічі Московському Патріархові, могли б запитати, чому прагнення Київського Патріархату відділитися від Московського називається розколом, а відділення у ХV столітті Московської Церкви від Київської не називається розколом? Тоді Московська Церква ні в кого не питаючи згоди проголосила самостійність, обрала своїх ієрархів, а потім 141 рік домагалася визнання з боку Вселенської Патріархії та Помісних Церков. Московську церкву було визнано лише у 1589 році, і то завдяки тому, що у 1588 році до Москви прибув Константинопольський Патріарх Єремія ІІ. Довелося бідному Патріархові за наказом Бориса Годунова цілий рік відсидіти у монастирі, поки його не «переконали», що слід підписати відповідну грамоту. І завдяки цьому Московська Церква, яка навіть не була піднесена до рівня Митрополії, стає Патріархатом. На жаль, не всі православні знають, що в 1686 році завдяки хабарям, які були дані Константинопольському Патріарху Діонісію ІV, Київська Митрополія була підпорядкована Московському Патріархату. До речі, цього Патріарха, який вчинив акт симонії (хабарництва) було скинуто з Патріаршого престолу, а його протиправні неканонічні діяння щодо підпорядкування Київської Митрополії Московському Патріархату, були засуджені на Константинопольському Патріаршому соборі 1688 року. Сьогодні відкритий простір для свободи віросповідання, і зараз у нас протестантство має біля 40% всіх віруючих України. Я нічого не маю проти протестантства, але все ж таки ключові позиції в Україні повинно займати православ’я, тому що це наша давня традиція, яка освячена 988 роком – роком прийняття християнства князем Володимиром. Але ці 40% говорять про те, що ця розгалуженість, роз’єднаність православ’я не сприяє авторитету православної церкви, і я бачу, що, на жаль, цього не хочуть розуміти і не хочуть визнавати передовсім у Московському Патріархаті. До речі, коли 28 липня було відзначення річниці хрещення Русі, і УПЦ КП на чолі з Патріархом Філаретом творила молебень, то було набагато більше віруючих ніж тоді, коли вітали Патріарха Кирила. Отже, ситуація не така вже однозначна, і я не думаю, що для Патріарха Кирила є підстави так аплодувати і радіти, що він має таку підтримку в Україні. - На Вашу думку, про що говорять акції протесту проти візиту Патріарха Кирила до України? Чи може це означати, що українське суспільство готове до створення української єдиної помісної православної церкви? - На жаль, говорити про все українське суспільство, про його готовність до автокефалії української православної церкви, було б великим перебільшенням. Треба чесно визнати, що багато хто з наших громадян не мали можливості за комуністичного режиму чітко висловлювати свої релігійні погляди, і через те зараз загальна культура, релігійна свідомість в нашому суспільстві на дуже низькому рівні. Тому що був перерваний цей зв'язок, але віра передається не просто якимись ритуалами, а й внутрішньо – якщо вона була в батьків-дідів, то вона так чи інакше прокинеться і в дітях. І зрозуміло, що багато людей цю віру відчули, і коли Україна стала незалежною, вони пішли в ту церкву, яка була найближча до них – чи до церкви Московського Патріархату, чи до церкви Київського Патріархату, чи до католицької. І нічого дивного тут немає. Тому сьогодні для того, щоб відбулися якісь зміни в нашому церковному житті, потрібна дуже терпляча роз’яснювальна робота. І не треба тут винуватити людей. Не можна дорікати жителям Донбасу за те, що вони пішли до церкви Московського Патріархату, тим більше що там проповідь ведеться російською мовою, яка їм ближче. - Останнім часом доволі часто з’являються бігборди із зображеннями релігійного характеру, зокрема зі словами з Біблії і обов’язковим підписом, хто є замовником бігборду. Іншої думки окрім того, що це своєрідна реклама, не виникає. На Ваш погляд, чому церква потребує реклами? - Якщо ви подивитеся на історію церкви, то церква постійно перебувала в складному взаємозв’язку з владою. Або вона була у конфлікті з владою, або вона навпаки постійно працювала на владу, бо влада забезпечувала церкві більш менш спокійне існування. Одержавлення церкви відбулося в Росії за Петра І. Тоді церква стала, і до сьогоднішнього дня є інструментом державної політики. І як би вони не говорили, що вона незалежна, цього немає. Церкви в Україні останнім часом зробили дуже серйозні кроки, аби не прив’язувати себе до політики, але політики постійно намагаються її прихопити. І кожну гілку українського православ’я постійно хтось намагається політично приватизувати. Це є дуже поганим знаком того, що суспільство перебуває у складній ситуації, тому що політизація мислення людей наростає, особливо коли наближаються вибори. Зараз ми напередодні президентських виборів, і зрозуміло, що зараз і почнеться – знову ж таки боротьба за те, яка церква кого підтримує, знову ж російська мова як друга державна, знову поділ на регіони. І втягують у це церкву. Я думаю, навчені ієрархи наших гілок православ’я цього разу такої активної позиції щодо підтримки того чи іншого кандидата в президенти виявляти не будуть. Тому що це вже є непристойним. - У червні 2007 року Вас не допустили на територію Російської Федерації, жодним чином це не пояснивши. Чи були Вам надані потім якісь пояснення, і чи не виникало проблем із в’їздом до Росії пізніше? - Я після того жодного разу не їздив до Росії, хоч у мене було дуже багато запрошень. А загалом я думаю, що це була продумана акція російських спецслужб для того, аби виторгувати в України дозвіл на в’їзд до України таких постатей, які на мою думку не можуть мати права перебувати на території України. Я маю на увазі Дугіна (Олександр Дугін – російський політолог, лідер Міжнародного Євразійського Руху, - “ОстроВ”), Затуліна (Костянтин Затулін - депутат Державної думи Російської Федерації, директор Інституту країн СНД, - “ОстроВ”). Все одразу було зрозуміло, з якою метою це робилося. Тому що в день, коли я прилетів до Санкт-Петербурга, (а я туди їхав з дружиною і дочкою, - це була абсолютно приватна поїздка) Дугін і Затулін їхали в Крим. Росіяни виторгували тоді таку домовленість, бо тоді Президент України мав бути на Економічному форумі в Санки-Петербурзі. Вони це робили для того, аби змусити Україну відмовитися від цих акцій, які здійснювалися – не допускати тих, хто працює проти України на її територію. Я до цього дуже спокійно поставився, я розумію їхню гру політичну, але вона надзвичайно примітивна, убога, на мою думку. Я знав, що ніяких вибачень і пояснень не отримаю. Так що до сьогоднішнього дня ніхто нічого мені не пояснив і не вибачився. - Я так розумію, ви виправдовуєте існування «чорних списків»? - Таких «чорних списків» в Україні не було і нема, я це знаю точно. Це вони складали такі списки, в них вони є. Я знав, що ще тоді, як я був перший раз віце-прем’єр-міністром України і вів дуже чітку проукраїнську політику – це 1992-1994 рік, вони внесли мене в певні списки. Але тоді вони не робили жодних акцій щодо не допуску мене до Росії. - Все ж таки Україна як держава повинна застосовувати такі заходи, як оголошення певних осіб персонами нон-грата и недопущення їх на свою територію? - Звичайно. Ми занадто толерантні. Я вважаю, що така толерантність неприпустима. Але, на жаль, це ще раз говорить про нашу особливу терпимість. А насправді це все повинно чітко і одразу визначатися – що можна, і що неможна. Є священні речі – є Конституція, є наші основоположні принципи державності, і ті, хто приїжджає до України, повинні їх шанувати. Якщо не шанують, тоді ці люди на території України не повинні з’являтись. - Як ви вважаєте, заяви офіційних посадових осіб РФ щодо утисків гуманітарних прав росіян в Україні є обґрунтованими? Наприклад, у кінці квітня цього року тодішній Посол Росії в Україні Віктор Черномирдін ознайомив верховного комісара ОБСЄ у справах нацменшин Кнута Волленбека з проблемами дотримання прав російськомовного населення в Україні... - Я вважаю, що претензії щодо утиску прав росіян в Україні є необґрунтованими. Я думаю, що скоро мають бути висновки цієї комісії ОБСЄ, до якої звернувся Черномирдін, які дадуть нам результати – як забезпечені права українців в Росії, яких там офіційно до 2 млн., а не офіційно, мабуть, і 5 млн. є; і як забезпечені права росіян в Україні. Я підкреслюю – росіян, а не російськомовних, це зовсім інші речі. Етнічні росіяни мають законне право на здобуття освіти рідною мовою, забезпечення їхніх культурних потреб, і ви побачите, що це небо і земля (як забезпечуються права росіян в Україні і як забезпечуються права українців в Росії – «ОстроВ»). Я переконаний, що ніяких особливих претензій до нас від ОБСЄ не буде. - 27 квітня ц.р. офіційний представник МЗС РФ Андрій Несторенко, відповідаючи на запитання журналістів щодо утисків гуманітарних прав українців повідомив, що в Росії відсутній запит від української діаспори на створення шкіл з викладанням на українській мові. Чому, на Вашу думку, так відбувається? Українці не хочуть навчатися на рідній мові, чи запит все-таки існує? - До мене часто приїздить мій приятель, який живе на Кубані. І він розказує, як важко бути українцем в Росії. За ними постійно Федеральна служба безпеки Росії слідкує. Вони під постійним контролем. І ясна річ, що багато українців бояться конфліктів з владою. Вони можуть мати через це певні дискримінації щодо працевлаштування чи ще якихось моментів життя. І я думаю, що основна причина того, що українці так несміливо заявляють про свої права як національна меншина в Росії, пов’язане саме з тою атмосферою, яка є сьогодні в Росії, тобто ставленням до українців. Це все уже перейшло в державну політику – по суті, російська державна політика подає Україну як ворога Росії, і це все поширюється через ЗМІ, і люди вірять своїй владі, і дійсно багато росіян так вважають. Якби російська влада проводила нормальну політику щодо України із розумінням того, що це її сусід, і з ним треба жити у мирі, я переконаний, що тоді б українці піднімали голос, і вони б заявляли про свої права. А так сьогодні це справді є проблемою. Може той представник МЗС правильно говорить – формально може і не бути ніяких звернень. Але російська влада також повинна дбати про тих, хто живе на її території. - Як Ви вважаєте, Україна як держава достатньо уваги приділяє захисту і належній реалізації гуманітарних прав українців як в Росії, так і в інших державах? - Я вважаю, що недостатньо. Я вважаю, що ми не маємо продуманої, системної і фінансово забезпеченої політики щодо підтримки українства в світі. Це є однією з дуже серйозних наших проблем. Ми маємо у Москві прекрасний український культурний центр на Арбаті, але такі центри повинні бути в місцях компактного проживання українців на всій території Росії. Їх побудова і утримання повинні здійснюватися за наші кошти. У нас повинні бути культурно-інформаційні центри у найважливіших столицях світу – Парижі, Берлині, Лондоні, Нью-Йорку, Брюсселі. Вони б гуртували навколо себе українство і давали б можливість українцям відчувати, що у них є своя Батьківщина. Цю проблему треба розв’язувати. Ми маємо потужну українську діаспору, яка може бути нам дуже корисною, вона може бути нашим прекрасним лоббі в тих країнах. Нам також треба заявити про підтримку українців, які живуть за кордоном, а не раз у рік їх зібрати в Україні, вручити ордени, подивитися їхній концерт і на тому все закінчити. - В чому полягає причина цієї проблеми? - Цим займається зараз міністерство закордонних справ, а саме - невеличка структура, здається кілька чоловік. Ніхто чомусь не надає цій проблемі особливого значення. Тому що ми постійно або долаємо економічну кризу, або обираємо Верховну Раду і Президента… - Щодо політичної ситуації. Ви з Оксаною Сліпушко є авторами книги «Віктор Ющенко. Випробування владою», яка була опублікована у 2005 році. То який остаточний висновок можете зробити зараз, у 2009 році – чи пройшов Віктор Ющенко випробування владою? - Я вважаю, що так. Хоч я знаю, які критичні зауваження висловлюються йому як Президентові України. Ясна річ, що як голова держави він несе відповідальність за те, що відбувається в Україні, і гріх було би заперечувати те, що він допустив багато помилок, особливо у кадровій політиці, що йому не вдалося сформувати більшість у парламенті, яка би його підтримувала, прикро, що він не знайшов порозуміння із урядом України, зокрема з Юлією Тимошенко. Але я вважаю, що Ющенко пройшов дуже серйозний процес, процес усвідомлення того, що таке влада і яка колосальна відповідальність покладається на Президента України. Я вважаю, що Ющенко має все моральне право для того, щоб бути обраним на другий термін Президентом України. Кажуть, що це нереально, бо в нього багато серйозних конкурентів. Але ми сьогодні в особі Віктора Ющенко маємо національно свідомого, патріотичного і глибоко відповідального главу держави. Ющенко це сьогодні інший тип політика. - Зараз у найбільших політичних партіях України постійно відбуваються якісь конфлікти, непорозуміння, іноді навіть великі скандали. Якщо забути про назви політичних сил, то про які глобальні процеси, звичайно в межах України, можуть свідчити такі події у партіях? - Україна повинна пройти неминучий процес. Це процес формування партій, які мають певні ідеї, якісь ідейно-світоглядні засади і чіткі програми дій. На сьогоднішній день жодний громадянин України не зможе відповісти одразу, яка різниця у програмі, припустимо, БЮТу і Партії регіонів. Він буде з муками згадувати і скаже, що не читав тих програм. Люди сьогодні орієнтовані на лідерів, а не на політичні програми, і це є найбільшою проблемою для сьогоднішньої України. Поки не буде сформований тип партії, яка має певну програму і вона її реалізовувала, до того часу ми будемо мати такі шарахання електорату з одного боку в інший. Розмовляла Світлана Кузьменко, "ОстроВ"
