"Дивна війна на Донбасі", Або напрями реформування сектору безпеки в Україні

Російсько-українська війна в Донбасі була розв’язана в процесі розвитку української кризи, яка стала розгортатися з другої половини 2013 р. Ця війна викликає багато запитань, адже за причинами і формами розгортання відрізняється від воєн минулих і від багатьох воєн сучасності. Це знаходить вияв у численних визначеннях, які вже встигли дати цій війні. Так генерал-майор Франк ван Каппен (колишній радник ООН і НАТО) запропонував її називати «гібридною». Цю пропозицію в нашій країні широко підхопили, хоча така назва мало що пояснює. Сам автор терміну вбачав специфіку війни в Донбасі у тому, що вона ведеться руками місцевого населення, а справжні агресори це населення потім використовують в ролі живого щита. Але так було лише на початковому етапі війни. В Україні Юрій Щербак (письменник і політичний діяч) визначив цю війну як «етнічну», Георгій Почепцов (доктор філософських наук, професор) – як «смислову», а Ігор Рущенко (доктор соціологічних наук, професор) – як «кримінально-терористичну». У всіх цих визначеннях є свій сенс, адже вони схоплюють якусь рису донбаської війни. Надзвичайно актуальним зараз є комплексне соціологічне осмислення подій російсько-українського протистояння в Донбасі. Це дозволить відповісти на найважливіші питання національної безпеки: якою повинна бути її модель, як протидіяти зовнішнім і внутрішнім загрозам.

«Заздалегідь спланована агресія»

Які ж внутрішні причини, що дозволили зовнішнім суб’єктам втрутитися у внутрішні процеси в країні?

Немає сумніву, що сучасний режим в Російській Федерації розробляв плани евентуального військового втручання в Україну. Росія готувалася до можливої війни з Україною, мабуть, більше 10 років. У мене немає з цього приводу точних даних. Але зазвичай в генштабах та інших центрах прийняття рішень проробляються різні варіанти дій. На думку про проробку сценарію можливого силового конфлікту Росії з Україною наводить історія протистояння на острові Тузла в кінці 2003 р.

Тузлинська історія трапилася до кризи 2004 р. Перший помаранчевий майдан активізував російських стратегів. Публікації військового теоретика К. Сівкова свідчать на користь того, що в Росії технологія «кольорових революцій» була дуже ретельно вивчена. В результаті цього вироблені комплексні методи протидії їй. Вони нагадують випереджаючий підпал як засіб боротьби з лісовою пожежею. Російські теоретики вирішили, що з подібними формами політичної боротьби краще боротися, спираючись на них же.

«Ментальні відмінності мешканців Донбасу»?

Не викликає сумніву, що російська агресія стала можливою лише внаслідок певного розвитку внутрішньої ситуації в Україні. За інших обставин Росія на це не наважилася б.

Між тим в Україні діють внутрішні сили, які штовхають до того, щоб покласти відповідальність за все, що сталося, на самих мешканців Донбасу. Досить показовим є інтерв’ю соціального психолога Олега Покальчука. Між іншим він говорить, що зараз в своїй більшості Донбас населений людьми, які ментально залишаються у 80-х роках, з радянським уявленням про життя, і не здогадуються, що на дворі 21-е сторіччя. "Там люди, які загубилися у часі, як історичному, так і політичному ", — вважає цей експерт.

Соціальний психолог з Києва засновує свої міркування на припущенні, що у мешканців Донбасу є суттєві ментальні відмінності від решти українських громадян. На його думку, це пояснюється тим, що у шахтарів психологія солдатів, оскільки такі люди завжди жили в умовах ризику і загрози для життя. Тому і говорити з ними треба як з солдатами, що збунтувалися, і політики повинні користуватися відповідною мовою, тобто мовою сили.

Наслідки подібного бачення специфіки Донбасу не забарилися. Дослідження Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) показали, що «хоча загалом у країні кількість позитивно налаштованих до Росії громадян зменшилися (з 52% у травні до 48% - у вересні), в окремо взятому східному регіоні, навпаки, зросла частка позитивно налаштованих до Росії українців (у травні їх було 77%, а стало 83%». Директор КМІС Валерій Хмелько цілком слушно прокоментував ці дані: «За даними ООН, за час ведення бойових дій на Сході України там загинуло понад 3000 осіб. У кожного з цих людей були друзі, родичі, знайомі, колеги, які їх знали. Можна здогадуватися, що близько сотні осіб обговорювали кожен конкретній випадок. При цьому зауважте, що далеко не всі східняки можуть правильно оцінити, з якого боку були вбивчі снаряди та хто є справжнім агресором. <…> Якщо лояльності населення немає, виграти війну на цій території можна, але це потребує значно більше ресурсів».

«Майдан і війна»

Болючою точкою української свідомості є проблема зв’язку подій на Майдані і війни в Донбасі.

Більшість прибічників Майдану воліють не бачити цього зв’язку, або активно його заперечують. В Донбасі ж побутує уявлення, що «усі біди України почалися саме з Майдану». Це використовується у пропаганді сепаратистів. Так звана «ЛНР» звернулася до українського народу: «З чого почалася громадянська війна в Україні? Зі снайперів на Майдані, які за задумом опозиції повинні були поставити народ перед вибором: який кат Янукович. І багато хто, на жаль, цю брехню підтримав».

В цілому події другої половини 2013 – 2014 рр. показали, якою вразливою є українська реальність. До виникнення гострої суспільно-політичної кризи соціологи фіксували поступовий рух регіонів назустріч один одному. Сама криза, що привела до Майдану і наступних подій, не була викликана міжрегіональними суперечностями. В її основі лежали процеси в межах правлячого класу України. Він існує як сукупність клієнтельних груп, які задіяні в головному для нашого суспільства політико-економічному процесі взаємної конвертації влади і власності. Конфігурація внутрішнього політичного простору України задається домовленостями між патронами найбільших клієнтельних груп. До того часу, поки різні клієнтельні групи беруть до уваги хоча б мінімум інтересів одна одної, політичний простір є стабільним. Але з 2010 р. в політичному класі сформувалося особливе злоякісне утворення, що отримало назву «Сім'я». Воно складалося не просто з представників однієї донецької клієнтельної групи, а з дуже невеликого її прошарку, який концентрувався навколо В. Януковича. Це порушило баланс інтересів в українському політичному класі і викликало спротив з боку усіх його суб’єктів, що не входили до складу «Сім'ї». Гостроти протиріччям додавала «проблема 2015 року». Ні влада, ні опозиція не були впевнені, що зможуть чесно перемогти на чергових президентських виборах. В правлячому класі запанувала всезагальна недовіра один до одного. Д. Ярош передає це відчуття так: «Найбільш імовірною датою початку національної революції видавався 2015 рік, адже було цілком зрозуміло, що Янукович не віддасть владу без бою».

Тут треба зробити невелику ремарку. Випадок «Сім'ї» є унікальним, але він обумовлений закономірностями капіталізму периферійного типу. Клієнтельні групи конкурують одна з одною з використанням політичного ресурсу. Захоплення вищих державних посад дає в руки переможців такий інституціональний ресурс, який дозволяє досягти політико-економічної монополії в країні. Саме тому кожні вибори в нашій країні набувають рис гострої боротьби без правил, а інколи просто нагадують репетицію громадянської війни. Саме ці тенденції монополізації і спротиву проти неї породили 10-річні цикли політичного розвитку в Україні. Вони відділяються один від одного гострими суспільними кризами, які супроводжуються гострим політичним протистоянням. Циклічні кризи (1993/94; 2004; 2013/2014), повторюючись, стають все більш потужними.

2013 р. опозиція впевнилася, що режим В. Януковича не збирається поступатися владою. Самі опозиційні сили проробляли різні варіанти (включаючи силовий) отримання влади. Вже за рік країна була обплутана мереживом змов. Велика кількість структур готувалася до боротьби. В Луганській області, скажімо, випробувалися такі прийоми, як «громадський арешт», який трудовий рух «Солідарність» спробував застосувати до деяких директорів шахт.

Маневри Януковича, за допомогою яких він хотів убезпечитися від претензій опозиції, стали для нього пасткою. Майдан в своєму розвитку рухався від євроінтеграційних вимог до національної революції. При цьому відбувався зсув українського опозиційного політикуму в правий бік політичного спектру. Великої символічної ваги набрала створена під події організація «Правий сектор». Її провідник Д. Ярош відверто написав: «…Опозиція тривалий час задурманювала людям голови розмовами про євроінтеграцію і тому подібні речі. Однак, незважаючи про риторику опозиції, «Євромайдан» доволі швидко припинив своє існування, поступившись місцем по-справжньому революційним протестам. Зі сцени Майдану лунало одне, проте люди почали вимагати чогось важливішого – відставки Януковича, заборони КПУ та Партії регіонів, люстрації, «перезавантаження» не лише влади, але й усього життя в країні. Тобто, широкі маси населення почали говорити про те, про що до цього говорили ми, націоналісти. За короткий проміжок часу революційні ідеї українського націоналізму стали популярними серед сотень тисяч, мільйонів українців».

Події на Майдані знаходили своєрідний відгук з боку більшості мешканців Донбасі. При тому, більшість населення Донбасу Майдан не прийняли, вважаючи, що події в Києві є спробою силового захоплення влади і приховують величезну небезпеку насильства. Подібними настроями скористалися регіональні елітні групи. Коли в Західній і Центральній Україні праворадикальними активістами здійснювалися захоплення обласних державних адміністрацій та управлінь СБУ в Донбасі це викликало страх, який підсилювався через соціальні мережі в Інтернеті. Розповсюджувалися повідомлення, що на Луганськ рухаються колони «Правого сектору» для того, щоб захопити обласну адміністрацію і силою нав'язати свою волю мешканцям. В цих умовах створюється «Луганська гвардія», до захисту приміщень влади залучається донське козацтво. На спільній сесії Луганської обласної і міської рад 21 лютого легалізується створення «народних дружин» для захисту населених пунктів області. Це рішення фактично легалізувало незаконні парамілітарні формування.

Адекватної реакції з боку Київа в той час не було. Після повалення режиму Януковича державний апарат на певний (і в умовах кризи довгий) час втратив здатнісь приймати виважені рішення. Переможці ділили портфелі і займалися символічним насильством. Мова йде і про відміну 23 лютого мовного закону Колісніченко – Ківалова. Немає сенсу говорити про зміст цього закону. Важливо, що в тих конкретних умовах ця дія парламенту була провокацією. Її посилювали виступи І. Фаріон та О. Тягнибока. Представники «Свободи», намагаючись перехопити знамено радикалізму, спрямували свою енергію на подібні дії.

«Луганский синдром» або як війна на сході стала реальністю

Втеча Януковича, яка відбулася за сценарієм ретиради кримінального злочинця, а не еміграції політичного діяча, призвела до втрати ним легітимності в очах донбасівців. Але одночасно з цим нова київська влада легітимності не набула. Для великих мас населення Донбасу характерним став когнітивний дисонанс, який став причиною збою громадянського почуття. Виникло явище, яке я вже запропонував називати «луганським синдромом». Його сутність в тому, що великі маси жителів регіону в пошуках безпеки переорієнтувалися на країну-агресора, бачачи в Росії рятівника. Зразок такої поведінки їм дав Крим. Саме тому донбасівці достатньо масово пішли на «референдум» 11 травня, який прямо відкрив дорогу для створення політичних ефемерій на кшталт ЛНР і ДНР. Їх же створення відкрило шлях для прямого воєнного втручання Росії.

Нинішній сценарій, який обумовив величезні людські втрати, страждання людей, масову втечу мешканців Донбасу зі своїх домівок, руйнацію інфраструктури регіону, не був невідворотним.

Більше того, до певних переломних моментів він був малоймовірним. Треба було припуститися багатьох помилок і здійснити багато злочинів проти держави, щоб його реалізувати: в розвитку подій в Донбасі починаючи з лютого 2014 р. було декілька своєрідних точок біфуркації. В кожній з них були прийняті неадекватні управлінські рішення і ситуація раз від разу скочувалася до найгіршого з можливих варіантів розвитку подій.

У виникненні луганського синдрому винні не лише донбаські еліти, але і дії нових владних структур. В Луганську область новою київською владою були призначені керівники, які були нездатні згуртувати її населення і втримати ситуацію. В першу чергу це стосується призначених головою ОДА Михайла Болотських, начальником обласного управляння міліції Володимира Гуславського та начальником обласного управління СБУ Олександра Петрулевича. Про останнього в пресі писали наступне: «Він приїхав зі своїми заступниками, вони тут імітували бурхливу діяльність. Аналітика їх не влаштовувала, "давайте шпіонів, треба виконувати план!". Деякі співробітники радо грали в цю гру, підсовуючи йому в якості "впійманих шпіонів" ледь не звичайних людей. Наливайченкові про ситуацію доповідали, він був у курсі, усіх все влаштовувало». Саме при потуранні О. Петрулевича 6 квітня 2014 р. було захоплене обласне управління СБУ в Луганській області. Це – одна з поворотних точок в розвитку подій в Донбасі. В приміщення СБУ увійшов беззбройний натовп, а звідти вийшли озброєні бойовики. Протистояння в Донбасі з цього часу переросло у збройний конфлікт.

Коли мова йде про захоплення будівлі Луганського обласного управління СБУ, то досить просто все звалити провину на тодішнього керівника управління. Про нього його колишні співробітники міркують так: «У нас досі у колективі не дійшли висновку, хто такий Петрулевич – Кім Філбі №2 чи просто ідіот. Кім Філбі - це відомий агент КДБ СРСР, який працював у Мі-6 у відділі по Радянському Союзу. І коли британська розвідка зробила великі успіхи в роботі щодо "совка", Філбі отримав завдання нівелювати ці здобутки. Як це робиться? Як не просто очолити спецслужбу, а паралізувати її роботу? Потрібно завантажити людей дурною роботою. Це називається "перемкнути увагу на "негодящій об’єкт”». Отже, дії були свідомими. Але ж О. Петрулевич не є самостійною фігурою. Тоді ниточки ведуть в Київ.

Незрозумілі дії центральної влади, запізнення з прийняттям рішень, їх непродуманість викликали на місцях відчуття, що Донбас здають. Поширювалися чутки, що українські політики зацікавлені в тому, щоб регіон не брав участі у виборах президента. Незалежно від того, чи відповідає це дійсності, чи ні, але сам стан суспільної свідомості в сучасних війнах є дуже важливим. Це дозволило міліції «зайняти нейтральну позицію», а фактично більшість її складу пасивно, а то й активно сприяли бойовикам.

«Батальони шукали та знаходили добровольців»

На якийсь час єдиною силою, що здатна була захищати цілісність України, стали добровольчі батальони. Це – достаньо цікаві суб'єкти сучасної війни. Їх зародки варто шукати в подіях на Майдані. Станом на 26 лютого 2014 р. в самообороні Майдану було 42 сотні. За словами А. Парубія загальна чисельність угруповань дорівнювала повномірній дивізії. Важко сказати, так це, чи ні. Більш важливим є принцип формування оборонних структур. Майже за кожен з цих підрозділів відповідали депутати від фракцій Верховної Ради, які підтримали протести проти режиму В. Януковича. Вони займалися матеріальним постачанням своїх «підшефних». Якщо ці загони і неможливо було назвати приватними арміями, то у будь-якому випадку вони були створені для реалізації партикулярних інтересів частини правлячого класу України.

Виникнення подібних формувань було результатом глибокої кризи політичного класу України, який фактично восени 2013 р. розколовся на дві непримиренні групи. Правляча на той час група мала на своїй стороні державні органи насильства, а опозиційні групи почали створювати свої силові органи. Це було обумовлено проблемою 2015 р,, коли повинні були відбутися чергові президентські вибори. Частини правлячого класу не довіряли одна одній і були невпевненими у своїй перемозі. Механізмів же узгодження інтересів в середовищі елітних груп України як не було, так і немає. Це і спровокувало найбільшу за всі роки незалежності загрозу для національної безпеки України.

Варто сказати, що добровольчі батальони мають дуже різну ідеологію. Це фактично перетворює їх на різних суб'єктів війни, адже вони по-різному бачать мету боротьби. Спектр тут від поміркованого батальону «Айдар», в складі якого воюють пліч о пліч представники сходу та заходу України, до батальону «Азов», керівництво якого є вихідцями з праворадикальних організацій «Патріот України» і «Соціал-Національної Асамблеї». Діяльність праворадикальних структур, включно з «Правим сектором, в Донбасі є додатковим подразником для місцевого населення.

Перші місяці після повалення режиму Януковича до обрання Президентом України П. Порошенка в центральній владі продовжувалася точитися пряма і прихована боротьба. Добровольчі батальони формально були підпорядковані МО або МВС, але увесь час скаржилися на відсутність справжньої підтримки з боку цих міністерств. Неузгодженість дій вела до того, що в Донбасі терористам кожна військова частина протистояла сама по собі, не розраховуючи на допомогу інших. Скажімо, в Луганську 2 червня 2014 р. бойовики так званої ЛНР атакували Луганський прикордонний загін, який базувався поряд зі «спальним» кварталом Мирним. Прикордонники дали нападникам справжній бій і якщоб отримали допомогу, то ситуація в Луганську могла змінитися. Але з ними взаємодіяла лише авіація, яка знищила мінометну батарею в лісосмузі, що вела обстріл прикордонного загону. На другу добу, не дочекавшись наземної допомоги, прикордонники залишили місце своєї дислокації. Увесь час, поки йшов бій, в Луганську знаходився полк патрульно-постової служби Національної гвардії. Військовослужбовців частини 30/35 так і не вивели з своїх казарм, і вже наступного дня після відходу прикордонників їх теж почали штурмувати.

Як політика заважала військовим

З самого початку військової кампанії в Донбасі у вищого керівництва не було розуміння складності ситуації. Перед військовими частинами ставилися нереалістичні завдання: відсікти бойовиків від кордону і створити вузьку санітарну зону. Спроби здійснити цей задум призводили до того, що над частинами української армії нависала загроза подвійного удару – з боку Росії і з боку Луганська. Це коштувало життя багатьом військовослужбовцям. Ключем до звільнення Донбасу, мабуть, було звільнення обласних центрів.

Стихійно хід війни привів до того, що сторони протистояння уникали прямого боєзіткнення, особливо боєзіткнень в містах, віддаючи перевагу артилерійським дуелям. Страждаючою стороною в першу чергу стали мирні жителі міст і сіл Донбасу. Це дало підстави Amnesty International зробити висновок, що в цій війні обидві сторони скоювали військові злочини. Непомітною була дія мобільних груп, які повинні були б приховано діяти в містах, знищуючи залоги систем залпового вогню, наносячи удари по штабам, знешкоджуючи керівників сепаратистів та ін.

Сучасна війна є доволі дивною. Воєнні дії, встановлення на частині країни відкритих терористичних диктатур, воєнна агресія колишнього стратегічного партнера і життя більшості мешканців регіону – це як би різні світи. Меншості визначали хід подій, які стали фатальними для більшості. Більшість демонструвала суто реактивну поведінку, намагаючись пристосуватися до обстановки, що швидко змінювалася.

Владні структури України приділяли недостаньо уваги ідеологічній роботі з більшістю мешканців окупованих територій. Продовжувало працювати телебачення, чиє мовлення забезпечувалося українською стороною, але українські канали були вимкнені. Транслювалися лише російські канали, які були зброєю масового ураження. Коли найбільш надійним і доступним каналом розповсюдження масової інформації в Донбасі стало радіо, офіційний Київ теж вчасно на це не прореагував. Це свідчить про недостаність залучення до аналізу ситуації соціологів і соціальних психологів.

Напрямки реформування сектору безпеки в Україні

В цілому армія і спецслужби України не змогли вчасно відреагувати на ситуацію через те, що опинилися під повним контролем політиків. Щоб надалі уникати подібних ситуацій треба поставити питання про напрямки реформування сектору безпеки в країні. Це окрема спеціальна тема і зараз я обмежусь лише деякими пропозиціями. В перспективі необхідно розробляти різноманітні моделі розвитку сектору безпеки, орієнтуючись на різні сценарії можливого розвитку ситуації для нашої країни.

Україна зіткнулася з фактом, що реалізація нею європейського вектору розвитку створює величезні загрози з боку найбільшого сусіда, з яким вона до того ж пов'язана незчисленними зв'язками. Безумовно, тільки воєнними засобами цю проблему вирішити неможливо. Потрібні дипломатичні засоби для встановлення нового Modus vivendi і Modus Operandi. Але оскільки наша країна минула одну з точок біфуркації і зараз для неї неактуальні євразійські перспективи, то мусить змінитися, і змінитися докорінним чином підхід до безпеки.

Але війна в Донбасі поставила не лише ці питання. Правлячий клас України в часів президентства Л. Кучми використовує балансування між Сходом і Заходом країни як владну технологію. Тут ми стикаємося з невідповідністю політичної надбудови країни її складності.

Справа в тому, що такі методи політичних маніпуляцій вкрай небезпечні. Регіональна система України є поляризованю і її полюсами є Донбас і Галичина. Полярність регіонів задається тим фактом, що вони найбільше втілюють різні проекти націєбудівництва. В Донбасі – це проект співгромадянства, в Галичині – етнонації. Самі по собі проекти мають симпатиків по усій Україні, але найбільша їх концентрація в названих двох регіонах. Це веде до постійної комунікації Донбасу і Галичині в політичному просторі країни. В кризових ситуаціях і в ситуаціях суспільного вибору названі регіони підтримують різні рішення стосовно майбутнього.

Все це підтверджує емпіричний матеріал, отриманий в 2014 р. в ході дослідження «Життєві світи Сходу і Заходу України». Ініціаторами проведення дослідження були кафедра філософії та соціології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка і Громадська організація “Центр з вивчення суспільних процесів і проблем гуманізму” (Луганськ). Керівниками польового етапому у Львівській області були доктор соціологічних наук, доцент, завідувачка кафедри правознавства, соціології та політології Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка Світлана Щудло та кандидат історичних наук, доцент кафедри соціології, доцент Регіонального Центру з вивчення проблем Голодомору і Голокосту Національного університету «Львівська політехніка» Віктор Савка, в Івано-Франківській області – кандидати філософських наук, доценти кафедри філософії та соціології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Ольга Максимович і Максим Дойчик, в Донецькій області - кандидат соціологічних наук, доцент кафедри соціології управління Донецького державного університету управління Тетяна Єреськова.

Анкетування проводили студенти-соціологи, які навчаються за спеціальністю «Соціологія» в Луганському національному університеті імені Тараса Шевченка, Донецькому державному університеті управління, Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника, студенти Дрогобицького державного педагогічного університету імені Івана Франка, Національного університету «Львівська політехніка». Введення анкетних даних до електронних форм SPSS здійснювали аспіранти кафедри філософії та соціології ЛНУ імені Тараса Шевченка та Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.

На особливі подяки заслуговують заступник голови Івано-Франківської обласної адміністрації Сергій Адамович (д. іст. н, проф.) та завідувач кафедри соціології управління, доктор соціологічних наук, професор Валерій Бурега, без постійної допомоги яких дослідження в Галичині та в Донецькій області було б дуже складно провести.

В Донецькій області було опитано 457 чол., в Луганській області – 291, у Львівській області – 454 чол., в Івано-Франківській області – 277. Вибіркова сукупність формувалась як квотна, репрезентативна для статі, віку і типу поселення.

Наявність двох проектів розвитку країни дозволяє унаочнити табл.. 1.

Таблиця 1.

Розподіл відповідей на запитання «З якими з перерахованих тверджень відносно шляхів розвитку нашої країни Ви згодні?» (% до тих, хто відповів)

Саме ці проекти, що стали фактом повсякденного життя мешканців Донбасу і Галичини, лежать в основі усвідомлення наявності між регіонами певних суперечностей (табл.2).

Таблиця 2.

Розподів відповідей на запитання «Чи існують зараз суперечності між Сходом і Заходом України і якщо вони існують, то на якому рівні?» (% від кількості опитаних)

Опитані нами респонденти демонстрували, що ці суперечності знаходять вияв у бажаному мовному розвитку країни, а також в уявленнях про її зовнішньополітичні орієнтири (табл. 3 і 4).

Таблиця 3.

Розподіл відповідей на запитання «Як Україна повинна розвиватися у сфері функціонування мов?» (% від опитаних)

Таблиця 4.

Розподіл відповідей на запитання «Якими повинні бути зовнішньополітичні орієнтації України?» (% від опитаних)

Варто підкреслити, що згадані проекти розвитку країни не є суто регіональними. В Європі вони продемонстрували свою ефективність. Але там вони реалізовувалися в різних країнах. В нашому ж випадку вони реалізуються в межах однієї країни. До полярних регіонів їх прикріплюють стереотипи, які підживлюються практиками політичної боротьби політичного класу.

В ході дослідження ми зафіксували стереотипи двох видів. Одні стосуються етнокультурної специфіки регіонів, а інші – ролі регіонів в регіональній системі країни. Перша група стереотипів корелюється з самою реальністю. Друга ж є результатом політичного конструювання (табл. 5 і 6).

Таблиця 6.

Розподіл відповідей на запитання «Які з наведених характеристик відповідають Донбасу, а які Галичині?»

Характеристика мешканців (%)

Примітка: сума перевищує 100%, бо респонденти могли обирати кілька варіантів відповідей.

Таблиця 7.

Розподіл відповідей на запитання «Які з наведених характеристик відповідають Донбасу, а які Галичині?»

Характеристика регіону

Примітка: сума перевищує 100%, бо респонденти могли обирати кілька варіантів відповідей.

Сконструйованість останньої групи стереотипів в просторі ЗМІ на потребу політичного панування підтверджується тим, що у більшості мешканців Донбасу і Галичини немає особистого досвіду перебування в полярному до власного регіоні (табл. 8).

Таблиця 8.

Розподіл відповідей на запитання «Як часто Вам доводиться бувати (для Донбасу – «в Галичині»; для Галичини – «в Донбасі»)»?

За умови розумної регіональної політики відмінності між полярними регіонами могли б стати стимулом розвитку України. У населення є прагнення до порозуміння (табл. 9).

Таблиця 9.

Розподіл відповідей на запитання «До яких відносин між Сходом і Заходом України необхідно прагнути?» (% від числа опитаних)

Висновки.

Війна на Донбасі примушує ще раз звернути увагу на характер нашої країни, на її складну територіальну структуру. Національна безпека України буде забезпечена в тому випадку, коли країна створить проект свого бажаного майбутнього, який об’єднає проекти різних її регіонів. Україна мусить бути найбільш демократичною і вільною країною в своєму геополітичному оточенні. Треба привести політичну систему у відповідність до складності країни. Вона повинна об’єднати власне державні інституції з інституціями громадянського суспільства, які показали свою дієздатність в кризових умовах. В цьому Україні дуже допоможе європейський досвід трансформацій авторитарних режимів. В першу чергу це стосується досвіду Іспанії та Португалії.

Ілля Кононов, доктор соціологічних наук, професор Луганського національного університету ім.Т.Шевченко,  для ОстроВа