Першокласниця Варвара Тарасова, попри таку особливість як розлад аутичного спектру, успішно отримувала освіту в інклюзивному класі Бутівської сільської школи у Чмирівській громаді, що на Старобільщині. 5 квітня їй виповнилось 8 років, і день народження вона відсвяткувала на новому місці – в Тернополі, куди дівчинку разом із батьками та молодшою сестрою закинула війна. До уваги читачів «ОстроВа» – історія про те, як батькам Варі вдалось зберегти її душевний спокій у час війни та продовжити розвивати, вчити й виховувати – відповідно до її особливостей. Свій день народження Варя зустріла в тернопільському гуртожитку Історію того, як батьки та педагоги дівчинки допомогли їй адаптуватись у суспільстві, в тому числі в шкільному колективі, «ОстроВ» публікував у листопаді 2021 року в матеріалі «Дети с аутизмом. Проблема, которую перестали игнорировать». Після закінчення першого семестру спеціальна комісія визнала, що Варя цілком успішно засвоює шкільну програму і дівчинка продовжила навчатись за напрацьованою схемою: у звичайному класі, з допомогою асистента вчителя Тетяни Самойленко. Але в налагоджений процес навчання внесла свої корективи війна… Мета батьків: не налякати дитину війною Перший день війни – 24 лютого – застав Варю у бабусі в селі Бутове. Передбачалось, що бабуся відведе її до школи, а мама забере. Але зранку стало зрозуміло, що всі плани більше не актуальні. Вікторія Тарасова, мати, забрала дівчинку додому. У школах громади оголосили канікули, причому жодних завдань на цей період не дали. – Згодом, звичайно, розпочалось дистанційне навчання, – розповідає Вікторія. – Ми повторювали вивчений матеріал, навіть вчились писати нові букви… Але я не можу так допомагати в цьому Варі, як це може робити професіонал, асистент вчителя. Але перш ніж розпочалося дистанційне навчання, на Старобільщині почались обстріли. І виникла потреба не просто від них рятуватись, а рятуватись так, щоб не травмувати психіку ані Варі, ані її трирічної сестри Олександри. Трирічна Саша не розуміє, що таке війна, просто в силу віку. Її сестра - в силу особливостей свого здоров`я Отже, Вікторія та її чоловік Анатолій сформулювали для себе правило, яке здатне допомогти й іншим людям, що можуть опинитись у подібній ситуації: якщо дитина розуміє, що таке війна, треба говорити з нею про ситуацію лише зрозумілою їй, доступною мовою, не лякаючи; якщо дитина не розуміє - пояснювати ситуацію, уникаючи цього слова, цього поняття, так само не лякаючи, так само – доступною дитині мовою. – Ми дійшли висновку: наші діти не розуміють, що у нас в регіоні війна; вони в принципі не розуміють, що таке війна, – кажуть Вікторія та Анатолій. – Варя не розуміє цього в силу своїх особливостей, а Саша – в силу віку. Тому все, що відбувалося, ми пояснювали їм обом так, щоб уникати всього, пов’язаного з війною. З мамою в підвалі під час обстрілів Старобільська Щодо обстрілів – батьки сказали дітям, що дядько-сусід запускає салюти, і що мама (тобто Вікторія) цих салютів боїться, а у підвалі салюти чутно менше… Але йти у підвал одна мама теж боїться. Тому всім – і батькові, й дітям – треба, коли починаються салюти, йти з мамою у підвал… Аргументи виявились переконливими. – При слові «В підвал!» Варя щоразу починала збиратись, одягатись, при цьому цілком спокійно примовляючи: «Підвал! Підвал!» – розповідає мама дівчинки. Завдяки логічним поясненням та спокійній поведінці батьків дівчинку абсолютно не лякала необхідність спускатись в укриття. Щоправда, спочатку їй було дискомфортно власне в цьому незвичному приміщенні, адже до бойових дій вона туди не спускалась. Батьки вмикали в підвалі освітлення, туди «пробивав» інтернет, і Вікторія брала до укриття заряджені телефони, щоб дівчатка могли дивитись улюблені мультфільми. Це їх заспокоювало. Одного разу в підвалі довелось і спати – це був випадок, коли в укритті провели близько шести годин. Але і це Варя сприйняла спокійно. – Лише раз за той період я сама трохи налякала дитину, – зізнається Вікторія. – У якийсь момент мені стало важко себе контролювати, я під час обстрілу надто швидко почала збиратись до укриття, і дочка це відчула, трохи злякалась… Від’їзд «…від дядька, що пускає салюти» Весь цей «підвальний» період Анатолій із Вікторією продумували план від’їзду з рідного регіону, адже залишатись там ставало все більш небезпечно, та й прогодувати родину ставало все важче. Крім того, Варі були потрібні спеціальні ліки, які в Старобільському районі купити вже неможливо. Подружжя має власне авто, Вікторія – водій з певним досвідом. Отже, вона шукала варіанти, щоб на власному авто «прилаштуватись» до офіційної евакуаційної колони, якщо в регіоні дадуть так званий «зелений коридор». Коридору так і не дочекалась. Знайшла варіант їхати слідом за звичайним автобусом, який продовжував курсувати між Старобільськом та Харковом. У соцмережах розмістила оголошення: шукала людей в власними автівками, готових приєднатися до неї і вирушити за автобусом 5 березня. Спочатку відгукнулось близько п’яти бажаючих, але зрештою, крім Вікторії, за тим автобусом «прилаштувалась» лише одна машина. – Та і то – дуже швидко я відстала від автобуса, бо чекати мене ніхто й не обіцяв, а друга автівка відстала від нас, – розповідає Віка. Ситуація ускладнювалась тим, що Анатолій Анікієв, вітчим Варі, був одним з організаторів проукраїнського мітингу в Старобільську – того самого, коли старобільчани, озброєні лише українськими державними прапорами, голіруч пішли до російських танків… Тому знайомі перед від’їздом лякали подружжя тим, що Анатолія можуть «забрати» росіяни, тим, що росіяни взагалі висаджують на блокпостах чоловіків та вимагають у тих, хто евакуюється, гроші. – Не знаємо, чи трапляється таке з іншими, але в нашому випадку все це виявилось неправдою, – каже Анатолій. А Вікторія додає: – Щоправда, нам довелось, наскільки це можливо, трохи змінити Толіку зовнішність: збрити бороду, зробити значно коротшу зачіску. Крім того, Анатолій із молодшою дочкою сів на заднє сидіння – подалі від російських очей (до речі, від Старобільська до Чугуєва подружжя проїхало близько 15 російських блокпостів). Всупереч правилам дорожнього руху, Варю довелось посадити на переднє пасажирське сидіння – поруч із мамою їй було спокійніше. До того ж, кожну дитину таким чином міг контролювати один із батьків. Адаптуватись на нових місцях та краще почувати себе в дорозі допомагали улюблені іграшки Мету тривалої подорожі (вона затяглась на кілька днів) дітям пояснили так: дядько-сусід вперто продовжує пускати салюти, і нічого з ним не поробиш, а скільки ж можна ховатись по підвалах? Краще вже поїхати в якесь інше місто, тим більше що машина в нас є, і поїздка буде цікавою… Такі пояснення цілком влаштували дітей і не викликали жодного переляку. Дорогою Анатолій та Вікторія спостерігали страшні речі, вже багато разів описані в українських і не лише виданнях: зруйновані міста та села, понівечені трупи, остови обгорілої техніки… Увагу дітей відволікали на інше, намагались показувати їм щось цікаве за вікном авто. І це вдавалось. – Діти під час подорожі поводились добре, а Варя зокрема, я б сказала, взагалі прекрасно, – напівжартує Віка. – Ми взяли для них саме ті іграшки, якими вони звикли грати найчастіше. Варі давала відчуття безпеки постійна присутність мами. Крім того, обох дівчаток все-таки рятувало те, що вони не усвідомлювали весь жах ситуації. Батькам в психологічному плані було значно важче… Через це Вікторія навіть потрапила в невеличку аварію – надто вже важко було концентрувати власну увагу, «тримати в купі» власну психіку при такому навантаженні, при такій відповідальності за дітей. – Вважаю, що в аварії була винна я, хоча був там і певний збіг обставин, – розповідає Вікторія. – Конфлікт із другою стороною швидко був вичерпаний, а збитки має «покрити» страховка… Варя, до речі, під час ДТП майже не перелякалась, хоча й трохи вдарилась об торпеду щокою. А ось трирічна Саша розплакалась: «Ми вбили машину», – казала вона, маючи на увазі ту автівку, в яку в’їхала мама. У будь-якому разі, дітей досить швидко вдалось заспокоїти і зрештою все закінчилось добре. У Полтаві, де родина провела дві доби, Варя поводилась та почувала себе добре …Згодом дві ночі родина провела в Полтаві. Ночували в спортзалі місцевої школи. Потім – ніч в Умані, в ігровій кімнаті дитячого садка. – В дитсадку було холодніше, ніж перед тим у школі, – розповідають батьки. – А загалом в обох випадках дівчатка поводились добре, почували себе нормально, легко йшли на контакт з іншими біженцями. Зрештою родина дісталась до Тернополя, де наразі мешкає в гуртожитку для біженців. Вікторія з Варварою гуляють Тернополем У Тернополі Вікторія практично одразу змогла купити ліки, необхідні для Варі – з урахуванням її діагнозу. Записала її до місцевого інклюзивного центру. Тут чотири рази на тиждень з нею проводитимуть по два заняття такі фахівці як логопед, дефектолог, реабілітолог та психолог. Заняття розпочались 4 квітня, в понеділок. Як зауважує Наталія Вишневська, логопед, Варя добра і спокійна дівчинка, яка одразу пішла на контакт із співробітниками інклюзивного центру. Батькам вдалось зробити все можливе, щоб її не налякало те, що відбулось із родиною. На черзі – зарахування Варі до першого класу однієї з місцевих шкіл. Адже знайти в Тернополі навчальний заклад, де впроваджується інклюзивний підхід – не проблема. Фахівці інклюзивного центру підкреслюють, що Варя - добра, спокійна дівчинка, яка легко йде на контакт Убезпечити психіку дівчинки в такий важкий період батькам, крім описаних вище, допомогло дотримання ще кількох принципів. Сподіваємось, цей досвід може стати в пригоді комусь із читачів «ОстроВа». – Треба робити все для того, щоб дитина – хоч з такими особливостями, як у Варі, хоч просто маленька, як Саша – не бачила страшних візуальних картин, яких так багато в новинах, – каже Вікторія. – У жодному разі не можна в присутності дитини дивитись чи слухати новини про війну та обговорювати їх між собою. Юлія Сабаєва, для "ОстроВа"
