"Всі бояться їхати до Криму. А ми не боїмося. Ми сміливі", - кажуть мені напівжартівливо друзі-росіяни. І далі пускаються у великі пояснення про те, чого саме у них всі бояться в Криму. І в них до нас, «республіканців», багато питань. Чи є серед нас прихильники України? А в чому це виявляється? Чому ми не боїмося так, як бояться вони, і чому ми не коментуємо нічого? Після першого келиха вони запитують, як ми ставимося до Росії. Дивляться уважно та слухають уважно. Але не вірять. І пояснити щось – жах як складно. Якщо сказати, що зараз мені непросто, вони не зрозуміють. Адже, вже Росія - у чому складнощі? І я пускаюся у довгі пояснення про багатогодинні черги: заміна прав, документів на машину, паспорти, поставити прописку. І вони розуміють моє "непросто" лише через ці черги. Їм потрібне щось, що буде матеріальним, відчутним. Вони не зрозуміють, як може бути непросто на духовному рівні. А мені жилося дуже щасливо за Радянського Союзу. І погано під час перебудови. І моє життя за України було зовсім непоганим. Але хіба це все пояснити? Була робота, мандрівки, плани. Для них Україна – тотальний агресор. І якщо я скажу, що отримала при Україні атестат, диплом про вищу освіту, першу роботу - вони ж цього не зрозуміють. Вони вважають мене божевільною. І я не сперечаюся. Я кажу, що так, черги, багато черг. І є різні люди. Хтось радіє Росії, а хтось дуже стриманий, - чого їм не зрозуміти. У цьому екзистенційна різниця між нами: для багатьох із нас, все, що трапилося після 2014 року - повне падіння вниз, безперервний жах, до якого потихеньку звикли і вже навчилися говорити, що все добре. Знайомі втратили свій дім. Але ж вижили. І навіть навчилися бути щасливими у якомусь новому вимірі, в якому не треба садити город, не треба мити вікна їхнього двоповерхового будинку. Їхня реальність звузилася, стала маленькою, як і нинішня однокімнатна квартира. Але життя йде. І багато хто з мого оточення не скажуть однозначно, що вони щасливі всім змінам. Або друзі, які отримали дипломи вчителів української. Вони витратили на це п'ять років. Це був свідомий вибір, покликання. Що вони відчувають зараз, коли живцем потрібно змінювати погляди і викорінювати те, що було твоїм стрижнем - переконання? Або жителі "нових приєднаних" територій. Їм як від усього? Тим, хто до минулого лютого здавав ліжка нашим по 150 грн за нічліг, а потім відразу втратив усе. Чи ті, хто здавав квартири у Рубіжному та Сєверодонецьку за київськими розцінками? Мої друзі-росіяни вважають, що якщо їх десь приймають не дуже радісно, то тільки тому, що Росія віджала Крим. Що це якраз ті, хто має дещо інші погляди. У них немає жодних сумнівів у своїй правоті. Є лише страх за своє життя. Це також нове. Раніше стежили за новинами про жахіття у нас, тепер почали боятися уже за себе. І їм некомфортно у цьому страху. Вони шукають звичне відчуття добробуту, але не знаходять його. Їм страшно за своє життя і цей страх посилює ненависть. А ми це давно пройшли, пережили, звикли. Ми втомилися і перестали думати про те, що може статися чи неодмінно станеться. Ми байдужі, і росіяни не знаходять підтримки у нашій особі. Їм хочеться промовляти сценарії у разі загострення ситуації. Їм хочеться говорити про це як колись нам. Мовчання, мабуть, також захист. Крим рвуть на шматки. Нишком рвуть на шматки українські оздоровчі табори, які могли б ще працювати. Будують вілли, котеджі, особняки. В якійсь божевільній гарячці женуть багатоповерхівки, щоб продати квадратні метри на березі моря. І ти розумієш, що раніше тобі було зрозуміліше все та комфортніші тут. Начебто відібравши в тебе твоє, тобі формально дозволили всім користуватися, не даючи забути, що ти тут лише гість. "Наші всі їдуть до Сочі, Анапи. А ми сюди. І всі наші знайомі крутять біля скроні, що ми дивні. Адже всі бояться, а ми все одно приїхали", - кажуть вони. А ми, з "республік", навпаки, почуваємося тут у безпеці. І ми мовчимо у відповідь на їхні гордовиті спічі про сміливість. На тлі росіян, які приїхали, ми - провінціали: зв'язку немає, банківські картки тільки з'явилися, зарплати нижчі, ціни вищі, вони воюють «за нас» і це благородно, а ми, всього лише, «за себе»… І ніби ми в рівному становищі, але «ніби». І вони не довіряють нам до кінця, бачачи ситуацію очима телевізора. І ми не віримо їм, знаючи все не з телевізора, а з життя. Ось таке взаємонерозуміння…
