Викрадення дітей з окупованої Луганщини: злочин росіян, який практично неможливо задокументувати

У чому полягають складнощі відстеження й документування фактів викрадення дітей саме з Луганської області? І зрештою їхнього повернення.

«Це більше ніж складнощі – це взагалі практично неможливо. Принаймні офіційно», – так відповідає на запитання «ОстроВа» колишня журналістка з Луганщини  Марія Х., яка, виїхавши після повномасштабного російського вторгнення, наразі документує злочини рашистів в одній із міжнародних організацій. 

Журналісти-розслідувачі KibOrg ідентифікували колаборантів з Луганської області, причетних до вивезення українських дітей, знайшли списки дітей, що зараз перебувають в окупації, зафіксували факти передачі особистих справ дітей росіянам, дослідили процес насильницької паспортизації і потрапили на закриту відеоконференцію окупантів.

KibOrg опублікував списки колаборантів і зрадників майже по кожній громаді області – від «топ-чиновників» на кшталт голів так званих районних адміністрацій до рядових викладачів сільських шкіл.

«А іноді це навіть шкільні кухарі», – зауважує журналіст з Луганщини, редактор видання «Трибун» Олексій Артюх, який через свої джерела також фіксує викрадення й мілітаризацію дітей з Луганської області та інші злочини рашистів.

Зруйнована, замінована й окупована практично повністю – така специфіка Луганської області

Якщо говорити про відстеження й документування фактів викрадення дітей саме з Луганщини (а ба більше подальшого їхнього повернення), то робота ускладняється специфікою саме цієї області. Адже вона зараз практично повністю окупована (за винятком кількох сіл Сватівського району, де мешкає менше сотні цивільних й ведуться активні бойові дії), зруйнована, а по тій частині периметру, що співпадає з зоною бойових дій, ще й ущент замінована.

«Документувати ці злочини неможливо через відсутність доступу до наших територій, – каже цитована на початку статті Марія Х. – Але ми відстежуємо інформацію щодо насильницького вивезення дітей, фіксуємо її».

Інформацію відстежують через відкриті джерела, в тому числі медіа окупантів

Анастасія Донець, юристка Міжнародного партнерства за права людини, каже, що не може надати «ОстроВу» інформацію про викрадення дітей саме з Луганської області – хоча іншу надати готова.

«Щодо кількості задокументованих відповідних злочинів чи наведення конкретних прикладів таких випадків – на жаль, не можу надати вам якусь корисну інформацію саме по Луганщині, бо ми поки що документували лише Харківщину та Херсонщину», – зазначає пані Анастасія.

Однак, при абсолютній відсутності доступу до території й купі перепон в Україні є ті, хто намагається відстежувати відповідну інформацію і реагувати на неї, докладати зусиль, щоб повернути викрадених українських дітей. Це й державні органи – від Уповноваженого з прав людини ВР до сільських адміністрацій; і міжнародні організації, й журналісти (зокрема, вихідці з області), і просто небайдужі громадяни. Не кажучи вже про батьків і родичів викрадених дітей.

«Якийсь один канал відстеження викрадення людей взагалі й дітей зокрема у нас відсутній як такий, – зазначає з цього приводу голова Старобільської районної військової адміністрації Володимир Череватий. – Ми слідкуємо за соцмережами, осередками окупантів, користуємось власними джерелами інформації. І зрештою все передаємо до компетентних органів».

До речі, пан Володимир пообіцяв прокоментувати «ОстроВу» – в межах своїх повноважень – затримання мешканця села Верхня Покровка Старобільського району Андрія Чорного, на момент затримання неповнолітнього. Але для цього потрібен час, щоб зібрати потрібну інформацію. 

А зараз зазначимо (і тут співпадають слова журналістів, чиновників та батьків викрадених дітей): суттєвою проблемою є те, що, за яким би каналом ти не дослідив інформацію, процес розшуку й повернення дитини зустрічає смугу перешкод у вигляді законодавства. І це не претензія до когось – це просто даність.

Так, журналіст Олексій Артюх, який щільно займається цією проблемою, цитує класичне роз’яснення прокуратури чи інших компетентних органів (без жодної претензії до цих органів):

«Особи, які причетні до депортації/примусового переміщення дітей та свідки вказаних подій перебувають на ТОТ (тимчасово окупованих територіях – «ОстроВ») та використовують засоби конспірації, що значно ускладнює (іноді унеможливлює) проведення слідчих (розшукових) дій відносно останніх. У деяких випадках факт переміщення дітей на ТОТ або на територію держави-агресора здійснюється за добровільною згодою батьків або під виглядом такої згоди, що іноді виключає склад кримінального правопорушення за ч. 1 ст. 438 КК України. Документи стосовно дітей (акти цивільного стану, копії паспортів, документи з місця навчання тощо) залишилися на ТОТ, що ускладнює здійснення досудового розслідування».

Тим часом Олексій продовжує збирати подібну інформацію, перебуваючи у вільній частині України.

«У мене є контакти на окупованих територіях, які передають необхідну інформацію. Іноді нам вдається отримати різні внутрішні документи з окупаційних адміністрацій. Наприклад, списки дітей, яких збираються вивезти з України, а також списки осіб, відповідальних за це. Ці дані передаються компетентним органам. Також для пошуку інформації ми продовжуємо працювати з відкритими джерелами», – зазначає Артюх.

При всій складності такої роботи – вона дає результати. Про такі приклади розповідає громадська активістка з Луганщини Олена Ніжельська, яка документує злочини росіян в України у рамках програми «Розплата. Україна свідчить». Наразі це документування є одним із напрямків роботи ГО «Кризовий медіацентр «Сіверський Донець», керованої Оленою Ніжельською й релокованої з Сєвєродонецька в безпечний регіон України.

«Інформація про те, що відбувається на окупованій території Луганської області, повністю закрита, – підтверджує пані Олена те, що кажуть інші джерела «ОстроВа». –  Ми шукаємо її, яке і всі, у відкритих джерелах та через власні контакти. Можу сказати, що у мене в роботі наразі є кейси, які стосуються викрадення дітей з Луганщини. Проте я не можу озвучувати, про кого саме йде мова. Не можу навіть називати населені пункти, з яких було викрадено цих дітей – щоб не нашкодити їм».

За словами Ніжельської, документувати викрадення дітей з Луганщини можливо лише в тому випадку, якщо цих дітей вже повернули в Україну.

«Тобто, підсумовуючи, можу сказати, що в нашій роботі є дві основні перепони, які її ускладнюють, – каже Олена Ніжельська. – Перша – це відсутність інформації, й друга – дітям, яких вже вдалось повернути, та їхнім батькам чи опікунам потрібен чималий час, щоб оговтатись. Вони далеко не одразу готові говорити».

Порівнюючи ситуацію з 2014 роком, пані Олена підкреслює, що реалії з того часу дуже змінились. Тоді росіяни ще «не вписали» у своє законодавство викрадення дітей, не поставили його на потік, і цьому вдавалось протистояти як мінімум ситуативно.

«До прикладу, у 2014 році сталась резонансна історія, коли директорка інтернату з окупованої частини Луганської області на російському кордоні просто фізично не дала вивезти дітей і відвезла їх у регіон підконтрольний уряду України, – каже Ніжельська. – Наразі це неможливо».

Рашисти передбачувані: українських дітей крадуть за «накатаними» схемами

…Рашисти планують воювати з Україною та усім світом ще роками та десятиріччями (принаймні складається таке враження), тому розцінюють людський ресурс як найважливіший і продовжують красти дітей та підлітків (особливо чоловічої статі) буквально «на потоці», організовано й цілеспрямовано.

Це робиться кількома напрацьованими шляхами. Якими саме?

Анастасія Донець як юристка вказує два основні: «Перший – це вивезення дітей у дитячі табори "на відпочинок" з окупованих регіонів. Після деокупації росія відмовляється повертати таких дітей через "безпекові ризики", й батьки вимушені самі їхати за дітьми в росію/на окуповані росією території (в основному, у випадку з Луганщиною це Крим), щоб повернути дітей. Другий – це вивезення дітей групами з державних установ для дітей (дитячі будинки, інтернати) та поміщення їх у державні дитячі установи в росії та на окупованих територіях».

Олексій Артюх майже повністю з цим погоджується.

«Основні схеми викрадення наших дітей – це відпочинок або оздоровлення, – зазначає він. – Найчастіше дітей вивозять до різних таборів в РФ. Як відомо, до кожного окупованого міста Луганщини росіяни призначили «регіон-шеф». У Рубіжному та Лисичанську це Татарстан, у Сєвєродонецьку – Пермський край, у Хрустальному (окупованому з 2014 року колишньому Антрациті – «ОстроВ») – Башкортостан і так далі. Відповідно, дітей відправляють в установи, що знаходяться на території цих поки що суб’єктів РФ».

Всі джерела «ОстроВа» сходяться на тому, що системно протистояти цій страшній російській машині на даному етапі вкрай складно – якщо взагалі можливо. Реально лише ретельно відстежувати певні джерела інформації й намагатись повернути дітей в окремих випадках.

Тим часом батьки, які перебувають з дітьми в окупації, якщо їм вдається поспілкуватись із журналістами, зізнаються, що просто переховують власних дітей, намагаються не відпускати їх від себе.

Так, подружжя із Старобільська, якому у вересні вдалось виїхати з окупації через РФ у Європу, зізнається «ОстроВу»: «Ми просто жили не за пропискою й у прямому сенсі, фізично, переховували дітей у будинку, майже не випускали їх».

Вони робили так попри те, що у «благополучних» родин росіяни дітей все-таки відкрито не відбирають.

«Доньку-другокласницю ми переховували через те, що не віддавали її в окупантську школу й боялись, що нас змусять це зробити, – каже мати дітей. – А чому переховували 16-річного сина – ну, це ж очевидно».

Історія однієї професійної крадійки дітей

Список колаборантів, які мають відношення до викрадення дітей на Луганщині, опублікований ресурсом KibOrg, свідчить, що це представники дуже різних професій, які вносять свою «лепту» у злочин кожен на своєму рівні.

Страшно те, що є серед них справжні професіонали, які напрацьовували свій професіоналізм за української влади, добре знають свої регіони, знають дітей вразливих категорій тощо.

Однією з таких професіоналок є Тетяна Івлєва.

За час роботи у Службі у справах дітей Івлєва встигла стати професіоналкою й вивчити регіон

Тетяна Івлєва під час роботи до окупації в одному з сіл Рубіжанської громади

До повномасштабного російського вторгнення Тетяна Миколаївна, будучи мешканкою Сватівського району, працювала завідувачкою сектором з питань опіки й піклування над дітьми Служби у справах дітей Рубіжанської міської ради. Працювала якісно, добре знала всі вразливі родини з дітьми в регіоні, знала їх найслабші місця, на які можна тиснути, щоб забрати дітей.

Її колишня начальниця Олена Нічупієнко (вона й наразі очолює релоковану з Рубіжного Службу у справах дітей) дізналась про те, що Івлєва має відношення до викрадення 14-ти дітей з Луганщини, від журналістки «ОстроВа» при підготовці цього матеріалу, й це стало для неї додатковим особистим болем.

«Для мене це дуже болюча тема. Я знала, що Тетяна колаборантка, але не знала, що вона має відношення до вивезення такої кількості дітей», – каже пані Олена.

Вона зізнається, що особисто зробила все, щоб допомогти тій виїхати на підконтрольну Україні територію й далі працювати на благо українських дітей.

«Я буквально тягла її сюди, була готова допомогти всім, чим тільки можна. Але вона лишилась там», – каже Нічупієнко й підкреслює: ладно б просто лишилась, але жінка почала професійно працювати на окупантів.

Іноді колеги, обговорюючи мотиви Тетяни Івлєвої, кажуть про особисте, про те, що в неї «там» коханий з певними політичними поглядами… Проте Олена Нічупієнко тут категорична: жодних виправдань такій роботі на окупантів вона не приймає.

Окупанти позитивно характеризують професіоналізм Івлєвої

Серед тих, з ким очільниці Служби у справах дітей Рубіжанської міськради доводилось працювати  до повномасштабного російського вторгнення, є й інші люди, згадувати про яких їй так само боляче. Наприклад, багатодітний батько-вихователь дитячого будинку сімейного типу Олександр Кузнєцов: з нього свого часу брали приклад не лише в Луганській області, а й далеко за її межами. Олександр не просто залишив на окупованій, зруйнованій і замінованій території дітей, за яких взяв на себе відповідальність перед державою, а ще й почав працювати на окупантів в одній із «соцслужб», яка теж має відношення до «роботи з дітьми».

Кажучи про це, Олена Нічупієнко визнає, як і інші: наразі ми можемо лише відстежувати й фіксувати інформацію. Й щиро просить повідомляти їй про все, що відомо про дітей з Рубіжанської громади.