"Вони серед нас". Луганський щоденник

Є три категорії тих, хто живе тут: перша – ті, хто мовчить, друга – хто все лає, і третя – оптимістично дивиться у майбутнє. Останніх я, щоправда, зустрічаю дуже рідко, але гадаю, що вони є.

Хтось оптимістичний за діяльністю, хтось – від того, що спіймав мінливу удачу за хвіст – пенсія місцева, пенсія українська та зарплата. Ці справді в ейфорії з цілого ряду причин. По-перше, вік дозволяє їм працювати; по-друге, ситуація дозволяє отримувати всі максимальні преференції; а до цього ще додати російську допомогу у вигляді 10 000 рублів, які були один раз, а потім ще.

У сім'ях моляться на таких людей похилого віку, хто працює, отримує дві пенсії і крутиться з останніх сил. У їхньої невтомності проста природа – вони розуміють, що далі нічого не буде. За звільненням (не дай Боже!) іншої роботи не буде через вік, та й сам вік працює проти них. Час косить невблаганно, безжально, вихоплюючи з лав найсильніших то ковидом, то інсультами, то онкологією.

Це молодь зітхає: попереду ще довго працювати до пенсії. Молодим нема рації рвати серце на частини. А люди похилого віку біжать зранку на роботу, намагаються встигнути більше на цьому останньому життєвому витку.

У них добре вчитися оптимізму та стійкості. І вони вже точно з тих, хто не нарікатиме на долю. Вони раді роботі. Їх не потрібно підганяти та змушувати. Завдяки їхній дбайливості вдається вивчити онуків, одружити дітей, допомогти молодим зробити ремонт та купити велику техніку. І все це тихо, упівголоса. Все з тієї ж причини - щоб не злякати мінливу синю птицю, яка поки сидить на плечі.

Це раніше люди похилого віку були втраченими – не орієнтувалися в техніці, лякалися цін, обминали великі магазини. Нині вони основні покупці м'яса та молочного, легко орієнтуються у магазинах побутової техніки та знають, у якому комерційному центрі кращий курс на зняття української пенсії.

Моя приятелька двічі на рік їздить до України у справах. У вельми поважному віці вона домовляється з перевізником і п'ять днів колесить світом за 450 євро в один бік, щоб доїхати з нашого пункту А до того українського пункту Б, куди по мирному життю було їхати ніч потягом.

Приїжджає стомленою, розбитою, вимотаною, але вправно вирішує всі питання – допомога як переселенцю, пенсія, покупки. У неї навіть з'явилася своя швачка там, яка на неї вже чекає. Не кожна людина впоралася б із такими навантаженнями – п'ять днів у маршрутках, де битком речей, дітей, тварин і всі з різними політичними поглядами, але спільною метою – діставшись до місця, щось вирішити.

Других, що лають життя, дуже багато. Їхні нарікання різні - від простої озлобленості до перерахування втрат. «За дев'ять років я живу вже у третій країні! І я не впевнена, що це останній варіант, я не знаю, де прокинусь через рік».

Історій втрат дуже багато, вони однотипні і різні, що рвуть серце, і занадто дрібні. Хтось нарікає, що дев'ять років тому міг їсти шашлики у найближчому вуличному кафе щодня зі своєї звичайної зарплати. Хтось – що втратив за ці дев'ять років усю свою родину.

Історій втрат так багато, що вони зводять з розуму. Кожен новий знайомий намагається розповісти історію втрат – довго, тягуче. Начебто у цій терапії шукає відповіді на всі питання для себе. І ніби в міру говоріння біль стає меншим. Іноді для розмови потрібно опинитися в одній маршрутці поряд, і розмова спалахує сама собою.

Є третя категорія – це той тонкий прошарок інтелігенції, хто не говорить взагалі про політику. Вони обходять цю тему і уникають будь-яких провокацій. Вони можуть роблено говорити про театр, книжкові новинки і милі дрібниці, але вперто обходитимуть будь-які гострі кути, вважаючи поганим тоном говорити на будь-які слизькі теми. Хтось вважає неправильним критикувати країну, де живеш, а хтось уже обпалювався на критиці. Занадто досвідчені, щоб лаяти щось вголос.

Але при цьому нехитрому поділі, навколо дуже мало щасливих людей. І будь-яка згадка минулого життя викликає сльози, розчулення, посмішки. Історії, як ми їздили на море на травневі, як багато подорожували, як купували непотрібні речі від того, що могли їх купити. Історії про тотальне щастя до 2014 року. Погане давно забулося. А додайте до цього вік, стреси, хвороби. Ти був молодший на дев'ять років, на ціле життя. І вже від цього все здається щасливим.

«Будь мудрішим», - бажає мені подруга. Я не критикую і не нарікаю, я надіслала їй фото з Москви. Не про політику, але вийшло, що будь-яке фото тепер може бути таким. І вона рве зі мною всі контакти. Її син в Україні. І вона за Україну всім серцем.

Таких не треба вербувати спецслужбам, вони є серед нас. Це вчорашні вчителі української, це ті, хто втратив роботу, сім'ю, колишній спосіб життя і не знайшов себе в новому вимірі. Їх також багато. Мовчазні, схожі на напнуті пружини. Промацують ґрунт, а потім виливають на тебе весь негатив. Пророки серед нас. Вони знають, як має бути і чекають, наполегливо вірять, що так і буде.

Із ними страшно. Якщо інші зрозумілі, то ці - міни уповільненої дії. Їм би жити не тут, але так вийшло, що не їдуть і водночас ненавидять нас, місто, час – усе, що тримає їх тут. Їм уражають ці спалахи щастя поруч. Вони як мовчазний докір усьому, що відбувається.

«Будь мудрішим», - на якесь безневинне фото. І майже одразу ж від друга з України: «Я думав, що знав тебе, а ти вміло ховалась усі ці роки». Мінус двоє друзів. І я розумію, що мовчати зараз найправильніше. Не ділитись особистим, не говорити про те, що турбує.

А разом із цим розмови про політику відбуваються одразу ж, після першого тосту. І в цих здивованих та розрізнених фразах виходить дивовижна картина повного здивування від усього, що відбувається, і ще більше страху від незнання свого майбутнього.