Щоб війна стала економічно невигідною. Про історично обґрунтовані завдання ЄС

Чи потрібне членство в Євросоюзі Україні та самому Євросоюзу? Заяви та дискусії на цю тему останнім часом так чи інакше в медіа звучать регулярно, у тому числі на «ОстроВі». Зокрема, у квітні ми публікували заяву посла ЄС в Україні Катаріни Матернової стосовно того, що завдяки вступу України в Євросоюз він стане значно сильнішим.

Аби мати сильні аргументи в суперечках на цю тему, варто заглибитись і історію суспільно-політичних процесів європейського континенту принаймні на два століття. Про це – наша ромова з зовнішнім комунікаційним консультантом, менеджером проєкту «Медіапідтримка Представництва ЄС в Україні», експертом в галузі євроінтеграції Максимом Панченком.

Гідність та права людини перестають бути чимось елітарним

– Пояснюючи історію й природу Європейського союзу, як певного політико-економічного утворення, я намагаюсь відштовхуватись від трьох понять. Від трьох іменників. Перше – це цінності. Друге – це реакція. Третє – це економіка. Щоб зрозуміти сутність і природу ЄС, бажано максимально повно розкрити кожен з цих іменників, – каже Панченко.

– Отже, почнемо з цінностей?

– Так. Для того, аби зрозуміти, яким чином поняття цінностей вилилося в те, що потім стало Європейським Союзом, у ті інтеграційні процеси, які почались на початку 50-х років двадцятого століття, потрібно зазирнути на кілька століть перед тим, коли тема цінностей на європейському континенті тільки почала набувати нової якості.

Справа в тому, що з кінця 19 століття питання прав людини починає виходити з периферії суспільної уваги в її центр. Яскравим прикладом цього є Велика французька революція, яка почалась у 1789 році, внаслідок якої була скинута монархія. До цих подій, як ваш читач може пам’ятати з історії чи з літератури, провідний принцип побудови суспільства можна було схарактеризувати відомою фразою Людовіка XIV «Держава – це я». Тобто питання держави, державницьких справ – це була така собі елітарна матерія. Народ був чимось окремим, підпорядкованим дворянству й монарху, і існувала величезна прірва у питаннях прав і цінностей між цими прошарками суспільства.

Можна сказати, що Велика французька революція – найяскравіший, напевно, приклад в тій епосі, коли терпіння простого народу, нижчого прошарку суспільства дійсно урвалося, луснуло в сенсі різниці в правах між різними суспільними станами. І недарма саме під час Великої французької революції з’явився документ під назвою «Декларація прав людини і громадянина», де були описані невід’ємні права усіх людей і була спроба стерти усі міжстанові різниці у правах. Простішими словами можна сказати, що Велика французька революція стала каталізатором поширення прав людини від вузького прошарку до усього народу, зробивши поняття прав людини універсальним.

Другим каталізатором змін цінностей, окрім прав людини, стало просвітництво. У 18-19 століттях існувало поняття просвітництва як філософсько-мистецької течії. Це вивчають на курсах історії та літератури.

Найяскравішими представниками в рамках течії просвітництва були енциклопедисти: Жан-Жак Руссо, Вольтер, Рене Декарт… Основна ідея просвітництва була така: найголовнішим для людини є розум. Відповідно, ця ідея прийшла замість середньовічного підходу, коли все диктувала церква й міг існувати лише нав’язаний церквою світогляд, коли можна було мислити тільки в недемократичних категоріях.

Просвітники стверджували, що головним для людини є не оцей фатум, нав’язаний релігією,  а розум, критичне мислення, і саме це робить окремо взяту людину цінною, центральною для суспільних процесів. Таким чином, людина й тут виходить на авансцену суспільних процесів.

Третє питання історії цінностей на європейському континенті – це доба романтизму в мистецтві. У першу чергу в літературі, а також у музиці тощо. Це було трошки пізніше – це ми вже більше говоримо про 19 століття. Доба романтизму виводить на авансцену в мистецтві переживання людей, в яких пересічні читачі можуть впізнати самих себе. І це – на противагу середньовіччю, коли дозволеною літературою була або Біблія, або церковна література, яка є від неї похідною – праці церковних мислителів, ієрархів церкви, клерикалів тощо. А все інше, світське вважалось таким, що йде від лукавого. Світські твори були девіаціями (відхиленнями. – «ОстроВ») від вчення церкви. У кращому випадку вони просто не віталися, а найчастіше прямо заборонялися.

Доба романтизму розвинула світський сектор і поставила в центр творів мистецтва людей, у яких пересічні читачі могли пізнати себе – як, наприклад, герой Гете з твору «Страждання юного Вертера». Відбувалась ідентифікація читачів з тим, що написано у творах відомих авторів – бо герої переживали такі самі почуття, як звичайні люди.

Таким чином відбулась дуже важлива річ у розрізі цінностей – людська гідність, центральність людини в суспільстві, в його політичній організації перестали бути чимось елітарним. Якщо раніше йшлося про еліту тільки як про дворянство і монарха, то тепер це перестало бути обмеженим і табуйованим для всіх решти. Все більше й більше людей, і весь народ у перспективі почав себе асоціювати з правами, які раніше були елітарними. Прийшло усвідомлення, що кожна людина має цінність і кожна людина має гідність.

Ці суспільні, світоглядні процеси на європейському континенті вирували, бурлили протягом кількох століть і вже в повоєнний час, тобто після Другої світової війни, вилилися в певні інституційні бази. Зокрема, це стосується й Ради Європи – окремої міжнародної організації, штаб-квартира якої до сих пір знаходиться в Страсбурзі; і інших євроінтеграційних процесів.

– Усе це відбувалось за півтора, а то й два століття до того, як з’явилося саме поняття Європейський Союз. Тож – чому оцей історичний європейський контекст є важливим саме для розуміння нинішніх євроінтеграційних процесів?

– Пояснення дуже просте. Коли хтось характеризує Європейський Союз як організацію (до речі, це не організація, я скажу про це пізніше) чи ще якесь утворення, яке просто  засноване й базується на цінностях – є спокуса просто сприйняти це як щось дуже абстрактне, поставитись питаннями «А в чому ж тут така вже особливість, унікальність?  Хіба ми не можемо назвати якісь інші утворення на інших континентах, які теж загалом демократичні і в яких теж є цінності?» Тому й важливо усвідомлювати, показувати як унікальність саме цю тяглість у часі. Показувати, що це виникло не в один день, і що цінності – це не шаблонна характеристика. А саме існування Європейського Союзу – це логічне завершення того, що розвивалось на континенті протягом 200 років.

Реакція із знаком плюс

– Тепер щодо другого іменника, який допоможе нам зрозуміти сутність Європейського Союзу, – «реакція». Здебільшого в історії це поняття негативне, означає відкат назад, коли влада бореться з революцією. Яким чином це виглядає у випадку із становленням Європейського Союзу?

– У євроінтеграційній історії «реакція» – це скоріше поняття зі знаком плюс. Тому що це реакція на повалені, переможені тоталітарні режими, які виникли на європейському континенті в міжвоєнний період – у 20-ті, 30-ті роки минулого століття. Це режим Беніто Муссоліні в Італії, тобто фашизм. Це нацизм під проводом Гітлера у Німеччині. І це сталінізм, або загалом комунізм на той момент під проводом Сталіна в Радянському Союзі.

Муссоліні, Гітлер, Сталін – уособлення тоталітарних режимів 20 століття на європейському континенті

Ці всі режими, звісно, достатньо різні. Але в них є дві дуже спільні речі. Перше – це те, що кожен з цих режимів заперечував  індивідуальне на користь суспільного. Ідеологія кожного з цих режимів проголошувала, що  сила держави, сила нації – у спільності, а інтереси індивідуума мають бути цьому підпорядковані, під це підлаштовані. Наприклад, якщо ми подивимось на режим Муссоліні, то навіть у самому перекладі термін «фашизм» походить від слова fascio – «пучок» італійською мовою, що означає об’єднання. Тобто, об’єднання людей є сильнішим і важливішим, ніж кожен окремий індивід. Так само в нацизмі, де, ми пам’ятаємо, наріжним каменем ідеології є принцип «раса, нація понад усе», вищість німців над іншими. При цьому – німцІВ, а не німцЯ як окремо взятої людини. Відповідно, права конкретної людини мусять бути підлаштовані під загальні інтереси. Ну, і комунізм. Там сама ідеологія полягає в тому, що все має бути спільне, а чогось індивідуального – такого, як поняття приватної власності (це ще ведеться від марксизму) взагалі немає.

Друге – те, що всі ці три режими сумнозвісні масовими порушеннями прав людини. Найяскравішим прикладом є нацизм, коли в ім’я оголошеної ідеології вбивали цілі етнічні групи: голокост, переслідування ромів, слов’ян тощо – це все є яскравими порушеннями прав людини такими режимами. Так само – злочини сталінізму у 1937 році, Голодомор тощо.

Відповідно, заперечення індивідуального в поєднанні з порушенням прав людини стиснуло пружину демократичних процесів, які ставили в центр суспільних процесів людину і її права й на той момент розвивалися близько 200 років.

Перемога над нацизмом у Другій світовій війні цю пружину відпустила: зникли бар’єри, які її стискали, бо зникли режими. Точніше, зникли два з них, – а комунізм, радянський режим існував ще довго. Але ми говоримо зараз про ті терени, де потім виникне Європейський Союз. На цих теренах у людей з’явилася надія, що вони можуть і мусять відбудувати те, що було втрачено під час влади цих режимів. Люди усвідомили, по-перше, що повинні це розвинути, щоб знову не повторилося тоталітарне минуле. А по-друге, щоб надолужити той час, протягом якого могли розвиватись, але не розвивались. І по-третє, щоб дати цілком природнього розвитку тій моделі демократії, яка будувалася до приходу тоталітаризму.

Економіка: відкинутість у часі на десятиліття та катастрофічний брак людей

– Далі ми планували поговорили про економіку як про третє поняття, яке лежить в основі Євросоюзу.

– Стосовно економіки – тут треба розуміти, в якому стані Європа перебувала після Другої світової війни. Загалом це можна схарактеризувати простими словами – розруха, занепад. У презентації, яку я використовую на лекціях та тренінгах, я зазвичай демонструю порівняння фото Дрездена після бомбардувань з висоти пташиного польоту та моє власне фото 2022 року.

Дрезден після бомбардувань з висоти пташиного польоту

Карикатура на повоєнний Дрезден й відповідне фото Максима Панченка 2022 року

Звісно, не всюди так було, але це наочний приклад того, як виглядала Європа. І потрібно було відбудовуватися. ВВП різних країн Європи було відкинуто в часі на періоди від 10 до 60 років.

– Тут хотілося б більше деталей, бо є передчуття, що щось подібне відбуватиметься з Україною після закінчення війни. І страшно навіть думати, до якого рівня нас відкине.

– Наприклад, ВВП Австрії було відкинуто до 1886 року – до перших двадцяти років Австро-Угорської імперії. ВВП Франції – до 1891 року. І навіть ті країни, які менше постраждали від безпосередніх бойових дій, в першу чергу скандинавські країни на європейському континенті – Данія, Норвегія – навіть вони були відкинуті у ВВП на довоєнний рівень, до 1936 – 1937 років.

Це стало, в першу чергу, результатом радикального зменшення кількості робочої сили на європейському континенті. Є різні оцінки з приводу того, скільки людей загинуло в бойових діях, але середню цифру можна назвати – це 8 мільйонів. Йшлося про робочу силу в тогочасній економіці – а це зовсім не така економіка, як зараз в Європі. Зараз вона більше про послуги, ніж про товари, про IT, хайтек тощо. А тоді – промислове виробництво, де були потрібні безпосередні робочі руки. Втрата такої кількості робочої сили є центральним фактором, який дуже сильно підірвав економіку Європи. Відповідно, недопущення війни лягло в основу політичних процесів того часу – не лише Європи, але й Європи серед іншого. Було розуміння, що економічні інтереси не дозволяють думати про можливість майбутньої війни.

Це було свого роду дно, від якого прагнули відштовхнутися Європа і загалом світ після Другої світової війни. Тому почали з’являтись такі наріжні документи, як, наприклад Статут ООН, де в преамбулі прописано, що організація створюється з метою не допустити знову війни, й таке інше.

Наостанок в економічному блоці – в поясненні іменника «економіка» – потрібно згадати також план Маршалла і його роль. Це політика, документ, автором якого є на той момент держсекретар Сполучених Штатів Америки Джордж Кетлет Маршалл, і документ названо за його іменем. Це програма допомоги європейським країнам у повоєнному відновленні. Він містив дві політичні умови. Одна з них була прописана прямою мовою, а інша була політичною особливістю, властивою цьому документу.

Прямо прописаною умовою надання допомоги Сполученими Штатами, за планом Маршалла, була співпраця між європейськими країнами. Американці казали: «…Будь ласка, створюйте синергію між собою для ефективнішої дії допомоги, яку ми вам надаємо». Бо, як будь-яка адміністрація, тогочасна адміністрація Штатів хотіла мати вигоду від своєї інвестиції. Це позиціонувалось як безповоротна допомога, але США очікували від неї на конкретний економічний ефект, який потім дав би відлуння у торгівлі з Європою і допоміг би самим Штатам.

Для розуміння другої – не прописаної прямо – політичної умови виконання плану Маршалла треба розуміти, що в той час якраз починалася так звана холодна війна, першим театром якої була Європа. Це стосується «залізної завіси» й відомої Фултонської промови Черчіля (5 березня 1946 року колишній прем'єр-міністр Великої Британії Вінстон Черчилль виголосив історичну промову, в якій заявив про появу «залізної завіси», актуальні виклики і загрози демократичному світові з боку «комуністичної Росії», що постали після завершення Другої світової війни. – «ОстроВ»). 

Зазначу, що спочатку до плану Маршалла хотіли долучити й країни СРСР (саме такою була первинна пропозиція), а також країни, які згодом стали країнами Варшавського договору. Однак СРСР сам відмовився, і потім змусив маріонеткові уряди Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини теж відмовитися від цієї допомоги.

Зрештою, пізніше план Маршалла став інструментом антикомуністичної боротьби – він дав європейським державам економічний стимул. В Америки був інтерес непоширення комунізму на захід у Європі. Причому такий ризик існував реально, тому що в повоєнній Європі, по суті, був вибір, яким чином відбудовуватися: або за попередньою  моделлю, або перейняти досвід у комуністичних держав, комуністичної моделі. Європейські держави тоді цілком стояли на роздоріжжі такого експерименту. Будучи незацікавленими в поширенні комунізму, американці хотіли допомогти Європі рухатися саме за попередньою схемою, яка прийнятна для Америки, щоб, відповідно, й політичні режими, відновившись за допомогою Америки, в Європі лишились проамериканськими. США були зацікавлені в тому, щоб не дозволити цю нішу, цей простір зайняти Радянському Союзу й перетворити уряди європейських країн на лояльні саме йому – бо тоді відбулось би поширення комунізму. Відповідно, співпраця європейських держав була не тільки умовою для більшого ефекту від інвестицій – вона була також потрібна для того, щоб успішний її економічний ефект не допустив спокуси для перейняття комунізму західніше, ніж те, що потім стало організацією Варшавського договору.

Ці три фактори – цінності, реакція й економіка – вкупі призвели до ідейності на початку 50-х років, яка започаткувала євроінтеграційні процеси. Формально початком євроінтеграційних процесів стала промова Робера Шумана (наголос на другий склад. – «ОстроВ») 9 травня 1950 року – тобто в післядень п’ятої річниці перемоги над нацизмом.  Робер Шуман – це французький політик, який на той момент був главою МЗС Франції. У своїй промові, грубо кажучи, він виступив з пропозицією про співпрацю у Європі в першу чергу між Німеччиною та Францією – саме економічну співпрацю. Він бачив, що великою мірою війни у Європі – з досвіду попередніх багатьох  десятиліть – спричинені віковим протистоянням Франції й Німеччини. Тут же можна сказати не тільки про другу світову війну, а й про Першу, й подивитись на 19 століття, коли була Франко-прусська війна... І потрібно було вирішити це питання, щоб прибрати обумовлення наступних війн. І тому Шуман сказав, що всі дії, які вживаються на користь миру на європейському континенті, повинні зачіпати насамперед ці дві країни. Він сказав, що з цією метою уряд Франції пропонує негайно вжити дії в одній вузькій, але вирішальній галузі: це вугілля й сталь. Про що тут йдеться? Велика ідея за цим полягає, по-перше, в пропозиції економічно співпрацювати так, щоб війна один з одним стала невигідна, бо країни втратять забагато можливостей і грошей, якщо воюватимуть. «Давайте станемо економічно так взаємозалежними, щоб це працювало саме так», – була суть пропозиції .

І друге – це можливість контролю один над одним. Потрібно розуміти, що й вугілля, й сталь на той момент, особливо в конвенційній війні – це особливо важливі компоненти для військової галузі. І можливість спільно контролювати ці галузі – так, щоб французи контролювали німецькі ресурси, а німці французькі – це можливість запобігти новим намірам, спробам, зародкам ідей війни. Це була ідея «задушити один одного обіймах» – так дружити і так один одного контролювати, щоб війна була, по-перше, невигідною, а по-друге, щоб такі наміри не можна було приховати. Спрощено кажучи, ідея була така: щоб у Європі не було війни, треба унеможливити протистояння Франції й Німеччини.

Важливість такої співпраці, важливість економічного розвитку й недопущення війни між Францією й Німеччиною посилювалися комуністичною загрозою зі східного флангу. Й треба пам’ятати, що  коли ми говоримо про Німеччину в цей момент – їх було вже кілька років як дві, Західна і Східна, так звані ФРД і ДРН. Цей факт ще більше сприяв згуртуванню європейських країн.

Робер Шуман

Наостанок у розповіді про Шумана (бо далі все було більш прозаїчно й просто зводилось до документів) зазначу наступне: на той момент ще ніхто не знав, чи буде це успішний проєкт. Шуман сам тоді казав на прес-конференціях, що, мовляв, ми ось таке пропонуємо, але називаємо наразі це стрибком у темряву, в невідоме, бо не знаємо, що з цього вийде, чи це спрацює. І через 75 років після того 9 травня – тобто день, коли він у 50 році виголосив цю промову з цією пропозицією – святкується як День Європи, а самого Робера Шумана називають батьком Європи. Отже, експеримент вдався.

– Зробіть наостанок все-таки власне визначення – чим є Європейський Союз?

– Радше скажу, чим він НЕ є. Він не є державою – бо не має спільної поліції, судової системи, одного президента/уряду, а держави-члени самостійно вирішують свої освітні та культурні питання.

З іншої сторони, зовнішня торгівля, сільське господарство, рибальство – виключна компетенція ЄС (до слова, це одна з великих причин, з якої Норвегія не в ЄС).

ЄС не є міжнародною організацією – якщо порівняти його з ООН. …Думаю, краще взагалі Євросоюз ні з чим не порівнювати. Краще виділяти ЄС в окрему категорію.