"Нас 8 років обстрілювали". Саме такий аргумент наводили донеччани у лютому 2022 року, коли Росія вторглася на територію України. Мовляв, ось тепер і ви побудьте на нашому місці. Зрозуміло, так думали не всі і важко сказати, який відсоток дотримувався цієї "істини". Але саме в цей період у соціальних мережах з'явилося дуже багато зловтішних висловлювань. І про луганські кондиціонери, які «вибухають» згадали, і про «самі себе обстрілюємо». Події у Маріуполі трохи відсунули завісу та показали всім неповноцінним, що таке реальні обстріли. Але, очевидно, бажання поквитатися "за смерти наших стариков и детей" переважало над розумом і розумінням того, що насправді відбувається. Маріупольців, яким вдалося виїхати з міста у бік Донецька, часто запитували: "Ну, тепер ви зрозуміли в якому пеклі ми живемо вісім років?" Ті лише мовчали, бо не могли чи не хотіли розповідати, яким насправді буває пекло. Цікаво, про що ці ж мстиві люди питали б авдіївців, чи мешканців Мар‘їнки які, як і жителі донецьких окраїн, 8 років потерпали від «зворотнього вогню» з «ДНР… Але, мова зараз не про це. Не хочу здатися цинічною, та в донецькому "пеклі" до 24 лютого було навіть дуже непогано жити деяким категоріям населення. Про це красномовно говорить той факт, що тут купували нерухомість не лише мешканці малих міст "ДНР", які понаїхали в «столицю», а й росіяни. Звісно, у центральних районах, а не у Петрівському, Київському чи Кіровському, прилеглих до лінії зіткнення. У центрі міста життя зупинялося лише на кілька літніх місяців 2014-го року. А вже восени відновили роботу всі кафе та ресторани на бульварі Пушкіна та вул. Артема. Почали театральний сезон муздрама та опера. На дорогах з'явилися люксові автомобілі. Дамочки дістали зі своїх скриньок золото-діаманти. Центр "столиці" "народної" жив усі ці 8 років, не побоюсь цього слова, з розмахом. І якось ніхто не відчував себе винним, що жителі Петрівки часто здригаються від снарядів, що рвуться поруч, і навіть отримують поранення. Натомість по телевізору та в соціальних мережах був привід розповісти, що донеччани у підвалах живуть. Це ті донеччани, які катаються на Лексусах та Мерседесах, відвідують косметологів, ходять у тренажерні зали та обідають у ресторанах? Питання, звісно, риторичне. Але до весни 2022 року мешканці центральних районів лише зрідка чули звуки гармат, які "працювали" на околицях. За 8 років війни до їхніх дворів не залітали снаряди, не горіли машини під будинком і в квартирах не вилітали вікна. За великим рахунком вони навіть не розуміли, що таке війна, про яку так любили кричати в соціальних мережах. Про те, в яких "нелюдських" умовах тут доводилося "всім" жити, свідчить і ще один красномовний приклад - уже в листопаді донеччани починали бронювати столики в ресторанах на Новий рік і на початок грудня було великою проблемою знайти десь вільне місце. Мінімальна ціна броні на одну людину в 2014 році становила 1700 рублів, у 2021-му - 3500. А ще згадаємо гастролі російських зірок та нескінченні салюти. Світло, тепло, вода холодна та гаряча йдуть бонусом до цього пакету "виживання". І вже тепер точно потрібно перейнятися почуттям жалості до тих, хто волав усі ці вісім років: "Нас вбивають!". Вбивати по-справжньому тут стали з перших днів "спецоперації", яку оголосила Росiя. А пiсля "приєднання" Донбасу до РФ життя дончан дiйсно стало схожим на пекло. І сьогодні вже точно можна говорити, що тут щодня гинуть люди – і мирні жителі, i "мобілізовані". Легким розчерком пера десятки тисяч людських життів принесли у сакральну жертву за "Донбасс - это Россия". І мені дуже шкода тих, хто залишився в Донецьку через певні причини і втратив чи ще втратить своїх близьких та рідних. Багатьом із них немає різниці, чий снаряд приніс смерть до хати. Хоча комусь легше вірити в те, що це "ЗСУ стріляє", ніж припустити думку, що "свої" вбили. Пересiчним громадянам справді важко визначити, з якого боку летить снаряд. Тому кожен вірить у те, що йому ближче для розуміння. Одні стверджують, що це ЗСУ обстрiлюють місто, інші знають, що це класична стратегія російських військових - зруйнувати все "до основанья, а затем" звинуватити в цьому супротивника. Хоча, коли снаряди летять з боку Макіївки, то тільки дурень може не розуміти, що луплять містом ті, хто начебто повинен його захищати. Але що цікаво – і перші, і другі впевнені, що Донецьк готують до здачі під контроль України. І ті, хто цьому не радий, вже починають пакувати валізи, а дехто вже поспішив вивезти свої сім'ї на територію РФ. Отже, із цивільним населенням усе зрозуміло. А що ж влада? - Звiсно, звинувачує у знищенні інфраструктури столиці "республіки" ЗСУ і вдає, що "стурбована" загостренням військових дій та кількістю смертей серед цивільного населення. "Тимчасовий глава", як йдеться, взяв ситуацію під особистий контроль - бiгає містом, перевіряє бомбосховища, просить донеччан не закривати під'їзди, щоб у разі обстрілу люди могли там знайти укриття і просить громадян без особливої потреби не виходити на вулицю. 12 грудня керівникам органів та головам місцевих адміністрацій "ДНР" було спущено доручення, щоб підприємства, установи та організації всіх форм власності перевели своїх співробітників на дистанційний режим роботи. А ще Пушилін прийняв рiшення, що на центральній площі Донецька не буде встановлено новорічну ялинку. Вперше за багато рокiв. Тут би донеччанам обуритися, вийти на народний протест і рішуче прокричати: "Кто тут временные? Слазь!" Але, вочевидь, доведеться прийняти і цей факт - концерту не буде. Ось вона, виявляється, яка війна – без Лепса, Газманова та феєрверків. Блогери та воєнкори, які висвітлюють події в "ДНР", також зажурилися останнім часом. Десь проривається писк обурення, сконцентрований на питаннях: "Чому ми не можемо протистояти артилерії ЗСУ?", "Де наше ППО?". Російський воєнний журналiст Олександр Сладков пише навіть про те, що "все разговоры о нашем превосходстве в артиллерии остаются пустым звуком: у нас нет ни разведывательных наземных средств, ни БЛА, способных засечь огневые средства противника и уничтожить их". А донецький «воєнкор» Марина Харькова, яка ніколи в армії не служила, розуміючи безвихідь та фатальний провал "спецоперації", дає поради військовим командирам: "В идеале - надо отбросить ВСУ километров на 50 и дальше. А пока у украинских боевиков под контролем большая территория, по которой они могут свободно перемещать РСЗО, открывая огонь из самых разных точек по принципу "приехали-отстрелялись-уехали"... Такая тактика объясняет, почему трагедии Донецка происходят постоянно". Але найбільше радують своїм "професіоналізмом" місцеві журналісти. Виконуючи замовлення "влади" на висвітлення ситуації, вони щодня розповідають про обстріл міста, демонструючи при цьому шматки заліза, переконуючи глядачів у тому, що це уламок американського Хаймарса. І донеччани, вкотре повіривши телевізору, з розумним виглядом потім розповідають один одному, що до їхнього двору прилетів "хаймарс". І лише ті, хто не полінувався заглянути в інтернет, розуміють, що "Хаймарси" не літають, бо це не назва снаряда, а реактивна система залпового вогню. Та й якось надто постановочними виглядають усі ці репортажі з місця події. Начеб-то має не бракувати професіоналізму з акторської майстерності і товаришу Пушиліну. Адже МММ-щиком був! А там без цієї навички ніяк не обійтися, щоб переконати бабусь віддати свої "гробові" на фінансовий приріст. Але і він, не може приховати від телевізійних камер тривогу та розгубленість. Чи то боїться відповідальності за те, що відбувається в Донецьку, чи переживає, що незабаром доведеться драпати. Бравада з його промов кудись поділась, і вже зовсім невпевненим голосом він заявив, що має намір балотуватися на посаду голови "республіки" на виборах, які мають відбутися у вересні 2023 року. А в очах його читається: "Якщо буде ще "республіка"... Люся Молчанова, Донецк, для «ОстроВа»
