Те, що почалося в західних медіа як своєрідне відзначення річниці визволення Херсону, поступово обернулося міркуваннями про нову херсонську кампанію української армії. Наразі оглядачі не мають багато деталей, тому здебільшого утримуються від оцінок і прогнозів, тим більше, що бої на лівому березі Дніпра майже відразу покрив туман війни з російського боку. “Боєць українського спецназу, який брав участь у річковому десанті і повернувся до бою, незважаючи на втрату ноги навесні після підриву на міні, розповів, що українські військові намагаються до зими перерізати Росії шляхи постачання на лівому березі. За словами солдатів, 7 листопада росіяни почали масований обстріл українських позицій навколо Кринок, застосовуючи авіацію і реактивні системи залпового вогню з термобаричними боєголовками. Андрій і Ярослав кажуть, що вийшли звідти в ступорі, вкрай виснажені,” – розповіли зі слів українських солдатів у The Wall Street Journal. Як пояснили там, “Ярослав приєднався до українського контрнаступу після місячної морської підготовки у Великій Британії навесні. Але коли його підрозділ увійшов у Кринки, 45-річний чоловік відчув, що британські солдати, які його тренували, не мали жодного уявлення про суворість цієї війни. За його словами, 70 відсотків будинків у селі були цілими, коли він приїхав, але коли через шість днів він поїхав, тільки 30 відсотків все ще стояли. Ліси навколо Кринок були повні трупів, як російських, так і українських, які ніхто не мав можливості зібрати. "Це наш останній шанс на прорив, поки війна не зайшла повністю у глухий кут", – сказав Ярослав, який зазначив, що херсонська кампанія була його найважчою битвою з моменту російського вторгнення у лютому 2022 року. "Якщо ми не отримаємо підтримки, ця операція може стати нашою лебединою піснею".” Наступ на Херсонщині потенційно не тільки перерізає шляхи постачання російських військ з Криму, але й віддаляє російські підрозділи від Херсону, роблячи його недосяжним для артилерії. У The Washington Post, чиї журналісти побували в Херсоні у річницю визволення міста, зазначили, що “останніми тижнями українські війська активізували небезпечні переправи через річку, прагнучи зайняти нові позиції і відсунути російські лінії на східному березі ще далі. Москва, тим часом, схоже, відмовилася від ідеї заручитися підтримкою населення для повторної окупації. Натомість Росія посилила бомбардування Херсона, вочевидь, маючи намір знищити місто та його мешканців, обстрілюючи його артилерією, скидаючи бомби з літаків і запускаючи балістичні ракети”. За спостереженнями кореспондентів американського видання, “на відміну від багатьох прифронтових міст, у Херсоні працюють і заповнені супермаркети та ресторани. Критично важлива інфраструктура відновлена. Вулиці відносно жваві. Люди відвідують заняття з йоги та поетичні гуртки. Таку картину нормального життя порушують мобільні артилерійські підрозділи, які патрулюють місто і стежать, чи немає в небі безпілотників і інших атак в їхній бік. Страх колаборантів залишається, і багато жителів остерігаються інформаторів. Коли журналісти Washington Post відвідували місто, артилерійський обстріл влучив у парк якраз тоді, коли багато людей обідали там. З наближенням сутінків вулиці порожніють, а жителі ховаються, щоб перечекати ще одну ніч обстрілів. "Повірте, тут далеко не все нормально, – сказав губернатор Херсонщини Олександр Прокудін. – Все дуже гнітюче. Ситуація вкрай напружена".” У The New York Times, між тим, нагадали аудиторії про те, що відбувається в місцях, де залишаються російські війська. Одна з героїнь тексту, яку називають тільки по імені, Евеліна, була нещодавно змушена кинути дім і тікати з донькою-підлітком з окупованої частини України, оскільки солдати-окупанти почали погрожувати їй розправою у разі, якщо вона надалі уникатиме отримання російського паспорта. “За її словами, на підконтрольних Росії територіях ситуація стала настільки напруженою, що "страшно визирнути у вікно", – процитували у NYT. – Військовий глухий кут, який склався на південному сході України, створює загрозу безпеці решти країни і обіцяє Європі тривалий період нестабільності. Але для приблизно 4-6 мільйонів українців, які живуть на утримуваних Росією територіях, як жила Евеліна, ця патова ситуація означає дещо більш гнітюче: окупацію, якій не видно кінця. Втративши близько половини свого населення і перебуваючи під жорстким військовим правлінням, смуга окупованої Росією території розміром з Нідерланди застрягла в скрутному стані невизначеності: під управлінням Росії, але визнана більшістю країн світу як українська”. В американському виданні також зазначили, що “демографічна ситуація в цих регіонах змінюється, оскільки люди працездатного віку тікають, залишаючи старше і бідніше населення. Російські солдати розквартировуються у покинутих будинках, рівень злочинності зростає. Російські бізнесмени змушують місцевих підприємців продавати магазини і ферми, мігранти з Центральної Азії з'являються на ринках і працюють як робітники”. “Репресії, включно з тортурами в імпровізованих місцях несвободи в підвалах, скеровані проти тих, хто виявляє проукраїнські погляди, змінюючи політичний склад регіону на користь Росії, а також зміщуючи культурний ландшафт у бік від української мови та ідентичності,” – написали також у The New York Times. “Чи буде Крим частиною єдиного ринку?” Показово, що на проблему окупації частини України вже почали вказувати у розмовах про вступ нашої країни до ЄС, притому навряд чи справедливо. Так, за словами The Economist, “частково проблема полягає в тому, що вступ до ЄС вимагає одностайного схвалення всіх країн-членів на кожному етапі процесу. Багато хто говорить про "процес, заснований на заслугах", тобто такий, що не пропонує коротких шляхів країнам, які прагнуть стати членами ЄС, – цю фразу використовувала і Комісія, коли оприлюднювала свій новий звіт. Ніхто не хоче дозволити новим членам приєднатися до ЄС лише для того, щоб вони відмовилися від своїх зобов'язань щодо верховенства права і демократичних норм, як це сталося, зокрема, в Угорщині в останні роки. Отже, шлях до вступу буде тривалим. За оцінками одного дипломата, національні столиці матимуть від 300 до 400 можливостей фактично накласти вето на будь-якого нового члена, оскільки прогрес за різними показниками вимірюється роками. Ніхто не висловлюється критично про Україну публічно. Але в приватних розмовах деякі дипломати висловлюють занепокоєння, що буде складно надати доступ країні, яка не повністю контролює свою територію, не кажучи вже про країну, яка перебуває у стані війни. "Чи буде Крим частиною єдиного ринку?" – Запитує один з них. Угода про безмитний доступ української сільськогосподарської продукції до ЄС на початку війни виявилася настільки обтяжливою для сусідніх країн, таких як Польща, що вони фактично заблокували експорт від свого союзника. Подібні проблеми неодмінно виникнуть з наближенням фактичного членства в ЄС”. Запитання про Крим виглядає абсурдним і саме по собі, і в контексті досвіду ЄС, один з членів якого, Республіка Кіпр, так само, вже 50 років, не контролює значну частину своєї території, фактично окупованої Туреччиною. Так само в тексті не згадано аналогічних проблем Молдови і Грузії – двох інших країн-кандидаток на вступ. “Сьогодні вона працює шахтаркою” Нарешті, про демографічну ситуацію на територіях під контролем України, і ціну утримання принаймні того, що на Заході називають “глухим кутом”. У репортажі з Дніпра кореспондент The Wall Street Journal розповів, що “кількість українців, яких вбили російські загарбники, перевищила спроможності Морга 4 у цьому східному місті. Всі, крім двох з десяти мішків з тілами лежали на підлозі біля запасного входу одного ранку нещодавно, тому що там не було достатньо каталок. Патологоанатом Віталій Левченко пробирався серед них, з руками в кишенях його білого лабораторного халата. Біля головного входу в будівлю чекали родичі, яких треба було переконати, що так, ця колекція кісток і м'яса в таких мішках колись була їхнім батьком, сином або чоловіком. 36-річний Левченко знайшов короткий шлях на початку війни, коли морги були переповнені. Він почав фотографувати передні зуби загиблих солдатів, якщо вони були цілими. "Зуби дуже допомагають, – сказав він. – Люди пам'ятають посмішки своїх родичів".” “Левченко збирає і фотографує якомога більше деталей, щоб продемонструвати сім’ям, що загиблий – їхній родич, – зазначили в американському виданні. – Схилити чашу терезів може фрагмент татуювання, форма вуха або металева пластина після операції. "Ми не знаємо, що люди пам'ятають, що для них важливо”, – сказав він. Особисті речі можуть допомагати, але справа з ними випробовує відстороненість науковця. "Я відкриваю їхні речі, а там дитячі малюнки, – сказав він. – Мій син теж малює малюнки". "Я виймаю їх, фотографую, відкладаю вбік. Про це не треба думати, бо через кілька тижнів можна просто застрелитися, а це нікому не потрібно", – сказав він. – Отаке. Робота".” Інший герой репортажу, місцевий військовий капелан отець Дмитро Поворотний, розповів, за словами кореспондента WSJ, що “інколи він втрачає самовладання під час церемоній, і не тільки по тих, кого він знав. "Я бачу горе в родині, бачу молоду вдову з немовлям на руках, і як складеться її доля, знає тільки Бог, – сказав він. – Я бачу літніх чоловіка і жінку, які поховали свого сина чи доньку: вони мріяли про майбутнє, а тепер у них не буде онуків". Коли таке трапляється, сказав він, він знімає окуляри, витирає очі і бере себе в руки, перш ніж продовжити. Горе і біль, які його оточують, скоріше загартували, ніж похитнули його переконання, що Україна не має іншого вибору, окрім як продовжувати боротьбу. "Це трагедія, – сказав Поворотний, зупинившись на мить серед ряду могил. – Але це не означає, що ми повинні за будь-яку ціну зупинити війну. Це було б зрадою їхньої пам'яті. Яка угода може бути з убивцями? Про що ми можемо домовитися?"” А героїня репортажу The Economist з Дніпропетровщини – жінка, у якої війна так само забрала рідних, а ще дім, місто і роботу. “Оксана каже, що поставила своє життя на паузу, – починався текст британського видання. – Два роки тому Covid-19 забрав її матір і чоловіка. Цієї весни російська артилерія забрала її батька і старшого сина. "Я з головою поринула в роботу", – каже вона за 480 метрів від околиць Тернівки, міста на сході України. Білки її очей світяться в навколишній темряві. У Бахмуті, місці однієї з найжорстокіших битв цієї війни, 49-річна Оксана була вчителькою танців у школі-інтернаті для малозабезпечених дітей. Сьогодні, коли її колишній будинок і рідне місто зруйновані, школа закрита, а найближчі родичі загинули, вона працює шахтаркою”. Як розповіли у The Economist, “після вторгнення росіян у лютому 2022 року Оксана (керівництво її шахти попросило не називати прізвища працівників) втекла до Польщі, де працювала посудомийницею та кухаркою у ресторані. Але вона сумувала за Україною. Друзі розповіли їй, що на шахту в Тернівці шукають нових працівників, і вона заступила. За словами Оксани, її нова робота оплачена краще, ніж більшість інших, і обіцяє хорошу пенсію. Робота також допомагає їй відволікатися від спогадів, каже вона, відпочиваючи від перекидання вугілля. "Я хочу все забути".” “На гірничодобувному комплексі поблизу Тернівки до армії мобілізували 600 чоловіків, приблизно десяту частину всіх працівників, каже директор Дмитро Забєлін. Щоб компенсувати брак, близько 300 жінок приєдналися до роботи. До війни на шахті працювали жінки, але жодна не працювала під землею. Понад сто нових працівниць зараз займаються саме цим. Оксана обслуговує конвеєрну стрічку, яка доставляє вугілля на поверхню. Інші жінки працюють інспекторками з техніки безпеки та електриками. Їх стає дедалі більше. Олена, чий чоловік, колишній шахтар, командує взводом під Луганськом, навчається керувати потягами, що з'єднують секції шахти. Анна, якій нещодавно виповнилося 18 років, доглядатиме за клітями, що перевозять шахтарів між рівнями. Тернівка знаходиться далеко за лінією фронту, але цей район зазнавав ударів російських крилатих ракет. "Це дуже страшно, – каже Анна. – Але поки я під землею, я цього не чую".” У The Economist написали, що “видобуток вугілля – це небезпечна, виснажлива праця. Війна зробила її ще більш небезпечною і виснажливою. Під час відключень електроенергії, спричинених російськими атаками на українську енергетичну інфраструктуру минулої зими, шахтарям “Тернівської" довелося йти аж 7 кілометрів пішки, а потім підніматися на 680 метрів за допомогою аварійних драбин, щоб повернутися на поверхню. Завдяки новим генераторам шахти тепер можуть підтримувати роботу поїздів і ліфтів достатньо довго, щоб забезпечити менш виснажливий вихід”. У британському виданні наголосили, що “Україні ще належить пройти шлях до гендерної рівності. Рівень участі жінок у робочій силі знижується. Він знизився з 54 відсотків у 1990 році до 48 відсотків напередодні вторгнення. Жінки надмірно представлені в освіті, домашній роботі і туризмі – професіях, де заробітна плата, як правило, низька. Гендерний розрив в оплаті праці скоротився з 26 відсотків сім років тому до 18,6 відсотків сьогодні, але залишається значно вищим за середній показник по ЄС (12,7 відсотків у 2021 році). До 2017 року, коли його нарешті скасували, закон радянських часів забороняв жінкам працювати у 450 професіях, від водія вантажівки до зварювальника. У 2018 році Україна надала жінкам у збройних силах такі ж права, як і солдатам-чоловікам. Наразі близько 43 тисяч жінок служать у Збройних силах, у тому числі п’ять тисяч на бойових позиціях”. І якщо вас вже зачарувала прогресивність менеджменту ДТЕК, на шахті якої працюють Оксана і інші жінки, ви поспішили. “Стереотипи зберігаються. "Жінки повинні реалізовувати свої амбіції в інших сферах, – розмірковує Забєлін, директор шахти, у своєму кабінеті. – Жінка – берегиня дому і сім'ї". Але він визнає, що у шахти, ймовірно, не буде іншого вибору, окрім як наймати більше жінок. Багато чоловіків ніколи не повернуться з фронту, а Україні доведеться утримувати велику армію навіть після закінчення війни. "Наш сусід, – каже він, маючи на увазі Росію, – нікуди не дінеться", – процитували у The Economist. Огляд підготувала Софія Петровська, “ОстроВ”
