Наша ціль – продовжити історію ДонНТУ. Як донецький виш тричі починав все з початку

Донецький національний технічний університет має більш ніж вікову історію. Це один з провідних технічних закладів вищої освіти Донбасу, на долю якого випали численні випробування. З 2014 року він тричі переміщався через війну, кожного разу втрачаючи матеріально-технічну базу, педагогічний та студентський склад. Попри всі негаразди колектив намагається підтримати науковий та освітній потенціал вищого навчального закладу. Ціною яких зусиль це відбувається, читайте в інтерв’ю з першою проректоркою університету  Вікторією Воропаєвою.

На фото Вікторія Воропаєва

– Пані Вікторія, скільки років ви працюєте у ДонНТУ?

З університетом пов'язана значна частина мого життя. Спочатку я була студенткою ДонНТУ. Потім, коли закінчила виш у 1986 році та отримала спеціальність інженера автоматизованих систем управління, рік працювала інженером-дослідником. Далі вступила до аспірантури, а вже потім почала викладати. Багато моїх колег ще навіть не народились, коли я почала тут працювати.

Моє особисте життя теж пов’язане з університетом. Так склалося, що студенткою я познайомилась зі своїм чоловіком, він учився у паралельній групі. Наша донька теж спочатку працювала у ДонНТУ. Подруга, з якою ми жили в одній кімнаті у гуртожитку, залишилася моєю найкращою та найближчою подругою на все життя. Ми й досі продовжуємо спілкуватись та підтримувати одна одну, хоча перемістились у різні куточки країни.

– Розкажіть про перший переїзд вишу з Донецька до Покровська у 2014 році.

– Поняття механізму «переміщений університет» було дуже незрозуміле, в першу чергу для самої держави. Десять років тому ми проходили цей шлях одними з перших. Всім було дуже важко, ми набивали собі гулі. Законодавчої бази не було, вона з’явилась згодом. Єдине, що нас врятувало – це власні корпуси та гуртожитки у Покровську, бо на той час місцевий індустріальний інститут був нашим філіалом. Всі допомагали, чим могли, а згодом директор того інституту, Ярослав Ляшок, став нашим ректором.

Найгірше, що університет не зміг забрати з собою хоча б щось з архіву або матеріально-технічної бази. Навесні 2014 року нашу військову кафедру вже захопили бойовики Гіркина. Вулицями Донецька ходили озброєні чеченці. Ми писали заяви до української поліції, зверталися до влади, але, на жаль, ніхто нічого не робив, щоб нас захистити. Тож частина викладацького складу виїхала з Донецька лише з особистими речами. Більшість з нас не змогли забрати особові справи з відділу кадрів. Про обладнання й говорити не треба. З нами були лише наші знання і надія, що можна відновити виш у вільній Україні.

Студентам міністерство освіти, дбаючи про їхню безпеку, дозволило виїхати в інші міста та стати вільними слухачами у різних українських університетах. Стосовно викладачів ніяких рішень не приймалось, але більшість людей на той час вже розуміли, що така ситуація нічим хорошим не завершиться. Тож, педагогічний склад почав шукати іншу роботу. Коли третього жовтня 2014 року нарешті вийшов наказ про наше переміщення, десь чверть співробітників університету звільнились та виїхали з Донецька.

– Наскільки важко було на новому місці відновлювати університет з нуля, хоча й на базі Покровського філіалу?

– На жаль не всі, хто виїхав з окупованого Донецька, вирішили залишитись разом з вишем та відновлювати його роботу у Покровську. Бо люди звикли до ритму та переваг великого обласного міста і шукали аналогічні умови для життя. Зараз багато колишніх викладачів працюють у вишах Одеси, Дніпра, Харкова, Львова, Києва.

Деякі працівники залишились у Донецьку, бо там власне житло. Це також стосується і студентів. Частина з тих, хто був вільними слухачами в інших університетах, потім перейшли туди. Нас це дуже підкосило, бо ми втратили значну кількість студентів, а, отже й можливість для викладачів когось навчати.

Як би то не було, ми переїхали та почали працювати. За перший семестр відродили з нуля багато спеціальностей, бо у філіалі були лише ті, що були потрібні саме шахтам навколо Покровська та Мирнограда. А саме – гірництво, охорона праці, гірнича електромеханіка, економіка, менеджмент. У Донецькому виші було набагато більше спеціальностей. Тому ми поставили задачу відновити їх разом з лабораторіями та викладацьким складом.

Випуск магистрів у Покровську. Архівне фото.

Раніше було десять звичайних факультетів та ще додатково три з іноземною мовою викладання – англійська, німецька, французька. У Покровську спочатку поновили лише п’ять факультетів. Наприклад, кафедру металургії ми не відновлювали, бо у Покровську вона не була потрібна. Але загалом набрали 25 спеціальностей до бакалаврату та магістратури.

Окрім цього, основною задачею було відновлення хоча б якої документації для подальшої роботи. Бо навчальні плани, за якими вчаться студенти, відомості з оцінками за попередні семестри тощо, все залишилось у Донецьку. Не у всіх на руках були залікові книжки.

– Як розвивався переміщений виш у Покровську?

– Ми відновили кадровий та студентський склад, підвищували кваліфікацію молодих спеціалістів. Вони навчались в аспірантурі, захищали дисертації, потім для цих спеціальностей ми створювали лабораторну базу з долученням міжнародних донорів. Вона мала найсучасніше обладнання, якого в нас не було у Донецьку, та й в інших вишах України, що спокійно працювали без переміщення.

Міжнародні проекти, які ми втілювали, були направлені на кооперацію з європейськими університетами. Це не тільки сучасне обладнання, а й розвиток певних освітніх програм та стажування викладачів. Вчена рада прийняла рішення, що з власних коштів університету, які студенти сплачують за навчання, ми проводимо конкурс проектів на обладнання навчально-наукових лабораторій. Тобто кафедра вирішувала, що саме їй потрібно. Проекти подавали на розгляд вченої ради, яка відбирала дві-три лабораторії. Спочатку це був мільйон гривень на рік, потім півтора. У 2021 році сума дійшла майже до двох мільйонів гривень. Не кажучи вже про донорські кошти.

Викладачі та студенти ДонНТУ на урочистому врученні дипломів магістрам у Покровську. Архівні фото.

Останній проект, який ми втілювали за кошти міжнародних донорів був майже на мільйон євро. Він охоплював розвиток інфраструктури університету. Можна було ремонтувати корпуси, гуртожитки, оновлювати лабораторне обладнання, створювати нові лабораторії, покращувати кваліфікацію викладачів. Він був призупинений після початку повномасштабного вторгнення, але ми продовжили його у Луцьку, а завершуємо вже у Дрогобичі.

– Які можливості мали ваші студенти у Покровську?

– Студентські групи у Покровську були не дуже великі, по 10-12 людей. Але ця кількість давала можливість знайти фактично індивідуальний підхід до навчання, максимально розвинути таланти кожного студента. Багато хто вступив до аспірантури європейських вишів, стажувався у Китаї. Ми пишались студентським самоврядуванням, громадськими активностями.

Бурхливе студентське життя у Покровську. Дебют першокурсника. Архівні фото.

Наші студенти брали участь у загальноукраїнських та міжнародних конкурсах. Наприклад конкурс «Авіатор» щороку збирав до сотні талановитих студентів зі всієї України. Серед них до п’яти людей були з ДонНТУ. За кількістю це менше, ніж представники Київських або Харківських вишів, але за якістю навчання ми перемагали.

– Вдруге університет перемістився до Луцька. Як склалось його життя там?

– Волиняни дуже прагнули нам допомогти. Але приміщень, де ми могли б розмістити евакуйоване обладнання, облаштувати навчальні аудиторії та лабораторії, не було. До того ж ми сподівались, що швидко повернемось назад, до Покровська. Особливо після контрнаступу 2023 року. Але згодом зрозуміли, що це неможливо. Та й повертатись вже було нікуди. Відремонтовані будівлі університету, на жаль, зруйновані.

Тому виш продовжував навчати студентів онлайн. Безпосередньо у Луцьку знаходився адміністративно-технічний склад. Викладачі та студенти були розкидані по всій Україні та за кордоном. З погляду ефективності навчання можна було продовжувати працювати віддалено. Звичайно це не порівняти з живим спілкуванням та роботою в лабораторіях. Студенти мають бути дуже мотивовані, а через монітор це складно робити.

Це були основні виклики, ми розуміли, що період очікування затягується. Нам було боляче від того, що нове обладнання стоїть на складах та морально застаріває. Його треба негайно використовувати. У державі як не було ніякого бачення, що робити з переміщеними університетами, так його і досі нема. Тому рятувати виш маємо власноруч. За цей час кількість студентів та викладацького складу знову зменшилась. Деякі студенти взяли академвідпустку, бо не розуміли, що взагалі буде далі. Хтось потім так і не вийшов.

– Як пройшла вступна компанія після переміщення до Луцька?

Кількість вступників вже у 2022 році різко впала. У 2023 було трошки краще, бо для вступників зробили більш лояльні умови на спеціальності, що користуються особливою підтримкою. Це енергетика, автоматизація, механіка, гірництво. Можна було вступати без НМТ на контрактну форму навчання.

Це дало нам можливість залучити більшу кількість студентів, особливо тих, хто після коледжу попрацювали рік-два і не готові були здавати НМТ. Але хотіли вчитися, бо їм по роботі це було треба. На цій хвилі ми проводили різні заходи у Луцьку – наукові пікніки, їздили по школах, влаштовували різні конкурси. Діти цікавились, бачили, що в нас є гарні можливості для отримання вищої освіти. Приходили до приймальної комісії, але окрім онлайну ми нічого запропонувати не могли, бо немає приміщень для навчання.

На західній Україні такий формат не популярний. Люди тут не звикли до повітряних тривог. Діти ходять до школи, вчаться за партами і це нормально. Студенти прагнуть зустрічатись з одногрупниками, працювати в лабораторіях тощо. Ми розуміли – ще один рік в онлайн і нас не буде, ми просто зникнемо.

– Тож, довелось знову їхати, тепер вже до Дрогобича. Чому саме туди?

– Там були кращі умови для того, щоб почати працювати офлайн. Насправді ми шукали можливості для повноцінної роботи вишу ще з 22-го року, коли зрозуміли, що в Луцьку немає перспектив, щоб розгорнути діяльність університету. Їздили по різних містах України. Якось заїхали до Дрогобича та зустрілись там з міським головою. Це досить прогресивна людина, яка піклується про розвиток міста.

До речі, Дрогобич – це промисловий край, де видобувають нафту, сіль тощо. За своєю агломерацією він дуже схожий на Донецьку область. Тут декілька середніх міст, багато великих сіл, де є навіть коледжі, не кажучи вже про школи. Після повномасштабного вторгнення багато підприємств релокувались до Львівської області або створились з нуля, наприклад оборонні. Зрозуміло, що для роботи потрібні технічні фахівці. Не вистачало лише місцевого вишу, щоб готувати відповідних спеціалістів.

У самому Дрогобичі є два технічні коледжі: механіко-технологічний та коледж нафти й газу, де є практично всі спеціальності, на які навчає ДонНТУ. І студенти коледжів могли б у нас отримувати дипломи бакалаврів. А міська рада зацікавлена в тому, щоб молодь залишалася в місті, а не їхала кудись. Тобто, перспективи з погляду залучення майбутніх студентів дуже гарні.

Місто надало нам у довгострокову оренду будівлю комунальної власності. Раніше там була міська бібліотека та архів. Ще є один корпус, де колись працював філіал львівської політехніки у Дрогобичі. Цей виш радо передав його нам в оренду. Тут також є гуртожитки для переселенців, які ремонтувалися ще на початку війни за допомогою донорських організацій. Тож все склалось добре для всіх.

– Нещодавно  відбулись збори трудового колективу ДонНТУ, де заступник міністра освіти Михайло Вінницький представив нового в.о ректора, кандидатура якого жваво обговорюється зараз. Що ви можете сказати з цього приводу?

– Це дійсно так. З 2017 року ректором ДонНТУ був обраний Ярослав Ляшок. Через п’ять років, по закінченні терміну, треба було знову обирати кандидатуру ректора. За законом про вищу освіту одна людина може обиратись двічі. Тож, Міністерство освіти на початку 2022 року оголосило вибори у ДонНТУ. Була подана тільки одна кандидатура – Ярослава Ляшка. Але через війну вибори відтермінували і Ярослава Олександровича призначили виконуючим обов’язки ректора.

В розпал процесу переїзду до Дрогобича колектив повідомили, що новим в.о. ректора тепер буде Денис Шиленко. Це було абсолютно неочікувано для всіх. Хоча ще на етапі узгодження міністерством переміщення вишу до Дрогобича та під час переговорів з мерією пан Шиленко приїздив сюди, був на всіх зустрічах разом з представниками ДонНТУ.

Ми знаємо Дениса ще з Покровська, він там перетинався по деяких проектах з університетом, працював у міській раді, розробляв стратегію розвитку вугільних міст разом з нашими співробітниками. Тобто знаємо його лише як громадського діяча, але не науковця. Коли ми у Дрогобичі стали налагоджувати комунікації із місцевою владою, пан Шиленко приїздив з Трускавця, де живе від початку війни, та допомагав. Але про те, що його призначать виконувачем обов’язків ректора ми не знали. Це було дуже несподівано для колективу.

Я розумію, що Міністерство освіти – наш засновник і воно може призначити в.о. керівника. Але спочатку був шок і повне несприйняття, бо з колективом це ніяк не обговорювалося. Зараз пройшло небагато часу і ми намагаємося знайти якісь точки дотику. Денис Шиленко має певне бачення розвитку вишу. В принципі, воно збігається з прагненням колективу налагодити нормальний процес навчання, долучити молодь та вкотре розпочати працювати та навчати, зберігаючи більш ніж вікову історію ДонНТУ. Тож, починаємо це робити потроху разом. Можливо, нам був потрібен цей струс, скажімо, шокова терапія. Як буде далі – побачимо.

Олена Єрмоленко для "ОстроВа"

Фото з особистого архіву авторки

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.