Числені західні медіа обговорювали останніми днями драматичне вбивство в Санкт-Петербурзі проросійського блогера і колишнього грабіжника з Макіївки Максима Фоміна, відомого як Владлен Татарський. Російським заявам про причетність до цієї пригоди українських спецслужб повірили мало хто. У The Times, наприклад, написали, що “вбивство, ймовірно, відбиває розкол серед путінських еліт, бруталізацію внутрішньої політики і бандитське мислення, яке домінує в Росії в період війни. Подібне вбивство сталося минулого серпня, коли бомба вибухнула в машині доньки одного з путінських ультранаціоналістичних гуру, Алєксандра Дугіна. Тоді теж звинуватили українців, але найбільш достовірне пояснення - це що вбивство було частиною внутрішньої міжусобиці за увагу російського лідера. Воєнні блогери критикували скромні досягнення генералів на полі бою. Це допомогло просунути інтереси Євгена Пригожина, очільника групи найманців “Вагнер”. … Зазвичай Пригожин використовує соціальні мережі, щоб вимагати більше боєприпасів, скаржучись, що російські генерали блокують шлях до перемоги Росії. … Поширюючи ці погляди, Фомін - його підірвали в кафе, яке раніше належало Пригожину - нажив собі чимало ворогів у більш консервативних вищих військових колах. Перша підозра - на нього націлилися або внутрішні опоненти групи “Вагнер”, або ті, хто заздрили його впливовості в Кремлі”. “У нас сильна лінія оборони. Але нам потрібна сильна контратака” Бахмут не сходить зі сторінок західних видань вже кілька місяців. Иноземні журналісти продовжують писати про великі втрати з обох боків, але тепер також все більше - про можливу поразку росіян. “За шість тижнів після прибуття на допомогу в захисті Бахмута, люди з Тактичної групи “Адам”, однієї з найбільш єфективних бойових частин, демонстрували обережну впевненість, що вони переламали ситуацію проти російських військ, які намагаються оточити і захопити місто, - йшлося, наприклад, в тексті The New York Times. - “Ворог вичерпав всі свої резерви”, - сказав командир, 40-річний полковник Євген Межевікін. … Полковник Межевікін сказав, що він впевнений, що українські сили зможуть продовжувати втримувати місто і тіснити російські війська. Якщо українці збережуть свої нинішні досягнення, бої останнього місяця в Бахмуті можуть виявитися переломним моментом для української оборони проти Росії, не тільки зупинивши найновіше російське просування, але й підготувавши завдання нокаутуючого удару, сказав він. Свіжі українські штурмові бригади закінчують підготовку, сказав він. “Ми стримуємо ворога тут трохи довше і даємо їм його повалити”, - сказав він. … На північних і південніх околицях міста, де російські війська намагалися оточити Бахмут взяттям в кліщі, росіяни стикалися з наймотивованішими українськими частинами і втратили сприятливі умови, сказав він. “Коли вони намагаються посилити свої частини, провести ротацію, їх розбивають на самому початку”, - додав він. Тим не менш, центр Бахмута залишається гарячою точкою, де російські війська все ще атакують значними силами, сказав командир: “Все, що їм залишилося, це намагатися просунутися крізь місто, тому що будівлі захищають їх від вогню”. Як говорилося далі в тексті, “за свідченнями українських солдат, які воюють в місті, російські війська сконцентрували свої зусилля на просуванні крізь центр міста з застосуванням важкої артилерії і бомбардувань, розтрощуючи спротив блок за блоком. Деякі українські частини понесли важкі втрати і потребували ротації або підсилення іншими частинами. “Цей бій - ще якесь стрільбище з паралельним поливанням нас артилерією, - написав один український солдат у застосунку Телеграм. - Вони руйнують місто. Здається, була нова хвиля штурмів сьогодні з усіх боків на півночі, на півдні, коротше, хоча наші позиції втримуються, тут стало неабияк складно”. (Дуже вільний переклад NYT, дослівно було написано: “Ця битва - це якась стрєлкотня з паралельним поливанням нас артою. На центр боляче дивитися, будівля, де був “Алло”, взагалі побите згарище. Південь і Північ, всі наші позиції стійкі, але накатування підарів не припиняються. … Не знаю, що має статися, щоб ми не втримали місто, поки шансів у підарів оточити нас не бачу, та тут все змінюється день у день”. - “ОстроВ”) Сергій Філімонов, командир штурмової роти на північній околиці міста, теж описав важкі бої і піддав сумніву втримування міста ціною деяких з його найкращих сил спеціального призначення”. У NYT розповіли також про те, як загинув Герой України Дмитро Коцюбайло: “На початку березня Коцюбайло, більш відомий під позивним Да Вінчі, і Філімонов, його друг, були викликані дати відсіч російському просуванню на північній околиці Бахмута, яке загрожувало втратою єдиної асфальтованої дороги в місто. Вони успішно відбили російські війська, очистивши три лісосмуги. Коли частину Філімонова притиснуло до землі російським вогнем, сказав він, Да Вінчі штурмував наступну смугу і врятував їх. Росіяни відплатили спустошливим артилерійським вогнем, і за три дні Да Вінчі був смертельно поранений в шию і груди шрапнеллю. … Росіяни, між тим, зупинилися, сказав він, погоджуючись з командиром Тактичної групи “Адам”. “Зараз вони стоять, - сказав Філімонов. - У нас сильна лінія оборони. Але нам потрібна сильна контатака”. Як відзначили деякі інші командири, в російській обороні є слабкості і дірки. “Так само, як вони можуть оточити нас, вони можуть бути оточені нами, якщо ми проб’ємо їх оборону в якомусь місці”. “Нас зустріли криками, побиттям, приниженнями” Звертуючи увагу на російський бік в боях за Бахмут, західні медіа часто підкреслюють масову присутність колишніх в’язнів російських тюрем. The New York Times написав про те, що відбувалося в цей час з деякими українськими - не в Бахмуті, в Херсоні. “Це було минулого жовтня, українські війська підсилювали просування, яке у підсумку звільнило південне місто Херсон. Коли російські окупаційні війська готувалися відступати, вони забрали з собою 2500 українських засуджених з міських тюрем, в тому числі (Олександра) Федоренка. … “Нас зустріли криками, побоями, знущаннями, - сказав 47-річний Федоренко, який відбував покарання в Херсоні за крадіжку, описуючи своє знайомство з тюрмою, яку контролювали росіяни. - Обличчям у землю, не дивись, не розмовляй, і удари, удари, удари”, - починався текст NYT. “Поведінка росіян спантеличила засуджених з самого початку, тому що ніхто, включаючи, як виявилося, і їхніх нових тюремників, не уявляли добре, що з ними робити, - йшлося далі в тексті американського видання. - Спочатку ув’язнених просто залишили на самоті в їхніх українських тюрмах. Потім, неочікувано і без пояснень, переправили на територію під контролем росіян. Але ніщо не підкреслювало безсистемного ставлення до них краще, ніж те, що сталося, коли деякі з них підійшли до закінчення їх термінів ув’язнення. Ув’язнені були приємно здивовані, коли російські охоронці прийшли, щоб супроводити їх з тюрми, коли їх терміни завершилися. Але на виході на них очікував ще більший шок: деякі були негайно знову поміщені під варту російською поліцією і звинувачені в порушенні міграційних законів; їх оштрафували, закинувши їм незаконний в’їзд в країну. “Мене спитали: “Як ти потрапив до Росії?” - Розповів Руслан Осадчий, ще один херсонський ув’язнений. - Ви ввезли мене сюди, під дулами автоматів!”” В The New York Times розповіли, що українська влада залишила херсонських ув’язнених зачиненими під наглядом лише нечисленого персоналу. Ув’язненим не вистачало їжі, тож інколи вони харчувалися тільки раз на добу. Коли обстріли стали ближчі, окупаційна адміністрація міста перемістила ув’язнених з чотирьох херсонських тюрем в одну далі в тилу; таким чином у місці, яке розраховане на 500 осіб, знайшлося 2500. Потім їх перевезли до Криму, де після прибуття відразу побили. “Спочатку херсьнські ув’язнені думали, що їх будуть змушувати вступати до батальонів засуджених, які формувала російська група найманців “Вагнер”. Але рекрутери “Вагнера” приходили і йшли, не приймаючи навіть тих небагатьох українців, які зголосилися добровольцями. З часом Федоренко і його товариші все частіше ставили собі запитання: Чому вони в Росії? Їх не примушували копати російські оборонні укріплення, не було також спроб обміняти їх на російських військовополонених в Україні”. За словами кореспондентів NYT, “в Росії тюремні чиновники запропонували українським ув’язненим російські паспорти, але взяли їх небагато хто. Деякі відмовилися з патріотичних міркувань, інші зі страху бути покараними урядом в Києві. “Я живу сьомий десяток. Як я можу прийняти російське громадянство, якщо я українець?” - Сказав Анатолій Корін, який відбував покарання в Херсоні за крадіжку”. Тим з насильно вивезених українських колишніх ув’язнених, кому все ж таки вдалося вийти на свободу, виїхати з Росії допомогли співробітники і волонтери міжнародної організації Unmode. Спочатку, за їх підтримки, колишні ув’язнені змогли перетнути російсько-грузинський кордон. “З Грузії Федоренко і приблизно 15 інших херсонських ув’язнених врешті решт дісталися дому, в основному через Молдову, яка межує з їх батьківщиною. Звідти вони рушили по домівках, але деяких затримали співробітники української розвідувальної служби; їх допитували по 12 годин і змусили пройти поліграф, підозрюючи у колабораціонізмі. Будучи вже в Україні, Федоренко розповів, що став волонтером Unmode, щоб допомагати співвітчизникам, які досі перебувають у російських тюрмах, і що він сподівається залишити професійне крадійство. По роках ув’язнення, яказав він, він не готовий зголошуватися в армію, але буде воювати, якщо його мобілізують. “Всі ненавидять цю Російську Федерацію, тому що ми всі знаємо, що ми там ніхто, - сказав він по телефону зі свого рідного міста в центральній Україні. - Тому що там не поважають жодних законів, особливо якщо ти ув’язнений”,” - процитували в The New York Times. “Жінка, яка ніколи не спить” Насамкінець, The Washington Post розповів про те, як українська держава здобуває і втримує не тільки свої території, але й впливових союзників. Героїня його оригінальної статті - послиня України в США Оксана Маркарова. Текст починається зі звернення уваги до присутності Маркарової на всіх значущих вечірках у Вашингтоні. “У Вашингтоні дуже серйозно ставляться до того, щоб бачити і бути побаченими, і нараховування великої кількості запрошень може бути живильним ресурсом самоствердження для его політичного класу, - пояснив кореспондент американського видання. - Для Маркарової, бути залученою … насправді ближче до питання життя і смерті. Вона - обличчя її країни в цій найважливішій закордонній столиці у період, коли Україна не може дозволити собі нічого іншого крім як бути надвидимою серед впливових американців”. “Маркарова описує себе як сором’язливу; будь її воля, вона б відхиляла більшу частину запрошень. Проводити вечори серед багатих і впливових, з безкоштовними барами і канапе, в той час як крадуть дітей, а частина країни докладає всіх зусиль, щоб підтримати електро- і волопостачання, може бути “ледь стерпним”, каже вона. Дипломатка воєнного часу - не та робота, яку уявляла собі колишня міністерка фінансів, починаючи роботу послинею за кілька тижнів до конфлікту. Живучи між двома часовими зонами (Київ віддалений на сім годин), довгими робочими днями і нічними розвагами, Маркарова відома, за словами одного з її колег у посольстві, як “жінка, яка ніколи не спить”. У The Washington Post відзначили, що “перед заходами Маркарова просить в організаторів список гостей, а інколи і поради щодо важливих людей для розмови. В реальності, проте, їй рідко доводиться когось шукати. Навколо неї утворюються черги, часто з того моменту, як вона приходить. В неї запитують, як можна допомогти, просять про нову інформацію щодо бойових дій, в неї цікавляться справами її сім’ї (у неї четверо дітей) і її власними справами. На це запитання відповісти найскладніше. Вона спілкується зі стількома людьми, зі скількома може, інколи виступає з промовою, але рідко залишаєтьмся надовго. На вечерях вона тримає телефон при собі - нетактовність, якій вона має добре виправдання: в Україні зберігається воєнний стан, вона має бути на зв’язку 24/7”. “У більшості міст вихід на вечірку вважається гарним проведенням часу. Але це не завжди так у Вашингтоні, де це так само часто називають “робочим вечором”. “Зазвичай такі речі мають мету, це не просто бездумна розвага”, - сказала Марі Йованович, колишня послиня США в Україні. У кожної вечірки може бути мета: збір інформації, неформальні переговори, побудова стосунків. “Коли ви ділите з кимось хліб, це дещо інший спосіб знайомитися з людьми і здобувати довіру, - сказала Йованович. - Скажу про себе, як інтровертка: це дуже важка, але важлива робота”. Маркаровій вона вдається, стверджують люди, які розмовляли з The Washington Post про її навички спілкування: дотепна, чарівна, гарна слухачка і відмінна оповідачка”, - йшлося також в його тексті. Огляд підготовала Софія Петровська, “ОстроВ”
