Міф 1. Всі, хто виїхав, хочуть повернутися "Моя донька плаче оооот такими сльозами - хоче повернутися сюди». Ми стоїмо в черзі під місцевим банком, і за дві години я встигла почути багато історій. Одна донька поїхала до Росії, а друга, дурна, мотнула в Україну. І вони з чоловіком ховаються зараз від мобілізації в Україні. Повернулися б у будь-який момент, але зять не хоче йти м'ясом на війну, адже його відразу загребнуть, як тільки він вийде з підпілля... Слухачі співчутливо кивають. Ті, що виїхали з Луганська, хочуть повернутися додому, але не можуть, бо їх одразу ж мобілізують при спробі залишити Україну. А після мобілізації термін їхнього життя буде не більше чотирьох днів, бо саме стільки живуть мобілізовані проти своєї волі (а один із міфів - якраз про те, що в Україні мобілізують лише проти волі). І що воюють суцільно ненавчені та придатні лише для кількості та смерті. Міф 2. Межі "Так мені не їхати до Мелового?" Мама ставить мені це питання регулярно. До Мелового вона їздила сім років за українською пенсією. І вона все розуміє, але при цьому іноді уточнює, чи потрібно їй їхати туди. Поняття кордонів для неї розмите геть-чисто. І питання "Так він не зможе приїхати?", або "точно не дістатися?" - ставлять мене в глухий кут. Кордони та області бойових дій – теж із розряду міфів. Чуючи щодня, як росармія бере Бахмут, запам'ятовується те, що «бере», але не зовсім зрозуміло, так взяла чи не взяла? І таким же незрозумілим, з області нереального, для вельми літніх людей здається те, що тепер в Україну не проїхати звичним за дев'ять років способом. А їхати доведеться через 4 країни та за 450 євро в один бік… Міф 3. Звірства ЗСУ З області найстрашніших страхів – дурість та звірства українців. Цей міф наполегливо формується місцевими та російськими ЗМІ. Самотні пенсіонери мають єдине джерело «достовірної» інформації - телебачення. А воно формує образ ворога, страшніший за якого тільки Люцифер. Історії про відрізані геніталії полоненим і подальші самогубства я чую регулярно. І полонені повертаються сюди або каліками, або виснаженими з голоду. І в це вірять не лише обмежені пенсіонери, а й користувачі інтернету. Міф 4. Націоналізм Не знаю як, але саме це найбільше лякає. Усі "ТАМ" - нацисти. І далі можна нічого не додавати. Ті, хто вибачив злочини Гітлера і оспівує Бандеру. І як їхати туди чи повертатися до тієї країни після цього? Тема нацизму та звірств стоїть поряд і лякає жахливо. Просто неймовірно. Ті, хто не має особистих зв'язків із Україною, вірить у це та боїться. І здоровий глузд тут не допомагає. У школах все лише українською. За російську мову переслідують. Поживши якийсь час в Україні, ти кардинально змінюєшся і заражаєшся нацизмом, нав'язуєш російськомовним нерідну для них державну мову. Тут, правда, якась нестиковка з першим міфом про бажання повернутися додому, але це не заважає існувати цим міфам у паралельній реальності. Міф 5. України вже немає Сюди відносять і плачевний стан українців, і голод, і програш у війні. В останньому впевнена більшість, хоча при цьому не перестають боятися й того, що до Луганська повернуться «нацисти». Це теж з області паралельних міфів, що суперечать один одному. «Нас не здадуть як Херсон?» та «від України вже нічого не залишилося» звучить в одному діалозі. І якщо всі ці міфи проаналізувати з погляду логіки, то логіки в них немає. Але й у війні та взагалі, у всьому, що зараз відбувається – логіки теж мало. Тож її ніхто й не шукає. А просто живе підлаштовуючи свою психіку під те, що їй простіше прийняти.
