Луганський щоденник. Діти та батьки

Знаєте, хто вважається зараз найблагополучнішим у «республіці»? Дорослі діти, що виїхали, діти, батьки яких залишилися тут. Так от просто. Без нюансів та уточнень. Не ті, хто працює в міністерствах, не ті, хто має свій бізнес, а хто мав мужність виїхати звідси. Навіть якщо ті, які кудись виїхали, не досягли нічого, ніким не стали і живуть «на оренді». У багатогодинних чергах під банками, по телефону та з подружками при очних зустрічах мусується саме тема успіху дітей, що виїхали.

Під успіхом мається на увазі буквально все – робота на стрічці з виробництва сухариків, відсутність роботи та тимчасові труднощі. Але десь там, за лінією обрію, завжди краще, ніж тут. Є ілюзія того, що робота з'явиться, головне вже зроблено – була сміливість поїхати звідси.

Необхідність від'їзду пояснюється крайніми обставинами – зять не хотів служити, а дружина поїхала за ним. І там є перспективи, їм подобається. Причому добре буквально скрізь, де нас немає: Росія, Україна, Туреччина...

Звісно, найкраще бути за кордоном. У захоплених очах подружок читається не прикрита заздрість. Про життя «не тут» складають легенди: подорожі, іпотеки, нова школа для онука, спорт. На тлі таких історій життя тут здається тьмяним і безперспективним.

До цього додається тема поїздок до дітей. Якщо це Росія – передачі їм грошей на допомогу. Якщо Україна – труднощі дороги туди чи спільні поїздки для зустрічі, наприклад, до Туреччини. ЄС – це взагалі похвальба та казка.

Тема тривалих переговорів із дітьми – як новий вид ліків. Годинами обговорювати, як онук зробив перший крок, як зять поміняв роботу, яка дочка розумниця... А потім переказувати це годинами подружкам – дослівно, але додаючи свої відтінки та висновки. Чи то вікова наївність, чи віра в краще життя, яке не бачиш сам і відповідно не зможеш перевірити.

Загалом, тема дітей, що виїхали, схожа на жуйку. І починає здаватися, що добре скрізь, де закінчується «республіка». Син подруги в Україні змінив машину, працює та не підлягає мобілізації. Як так? І крім роботи, він ще чудово готує, про що весь час шле їй фотографії. Він їй, а вона нам. Як Станіславський колись, хочеться крикнути: "Не вірю!". Але фото промовисті. Він на кухні з пирогами, він біля нової машини, він із новою подружкою. І все це із України. Де війна? Напевно, у якомусь іншому житті.

Приятель із глибинки «республіки» переїхав до Москви. І теж щасливий, що найдивовижніше. Коли не щасливий, не пише. Пише саме, коли все у нього чудово і ладиться. Через що складається враження: його життя, як райський сад.

І таких от історій сотні довкола. Варто тільки трохи торкнутися, і цих оповідань на годину-другу. Про дочку, про сина, про дітей, про онуків. І ніхто, ніхто сюди повертатися не хоче ні за які пряники, навіть до свого житла і до батьків, що старіють.

Але якось не лягають на ці історії про щастя інші розповіді – про те, як тут не просто їхнім батькам. Про те, що картки з українською пенсією віддали дітям на допомогу, про те, що батьки старішають та гостро потребують підтримки.

Найяскравіша ілюстрація останнього року – самогубство жінки на нашій вулиці. Повісилася. Спочатку помер її чоловік, вона доглядала його, боролася. Він помер, і вона здалася. Ми бачили: щось не так, але справа кожного – сторона. А потім її знайшли. І приїхала із Москви її дочка. І найдивовижніше, доньці виявилося нічого не потрібно: ні будинок, ні речі. Хоча будинок був – повна чаша. Поховала матір, і попросила сусідів наглядати. Для неї все тут – зайвий тягар. Вступати у спадок, продавати. Має вже інше життя.

А часто буває інакше. Діти ніби поїхали за ідеєю, через те, що не могли бути тут, через те, що це був єдиний варіант, як їм здавалося, а люди похилого віку, як Хатіко, залишилися на них чекати. Старіють, трухлявіють. Потім з'ясовується, що у матері немає води в будинку, навіть помитися нема чим, а батько вже не може сам себе обслуговувати.

І виглядають ці захоплені люди похилого віку, як сліпі кошенята. Сліпі та щасливі в ілюзії щастя своїх дітей. Тішаться, але ноги у них не йдуть і банально поховати нема кому. А ви спробуйте, дістаньтеся зараз до Луганська з Києва чи зі Швейцарії? І потім ще з'ясовується, що і з грошима не так все весело у дітей, і їздити їм зараз не з руки. І з цим хиткім старим щастям їхні батьки, як канатоходець під куполом. Десь там діти, в «республіці» їхня покинута нерухомість, а вони по центру – балансують. І раптом щось трапилось, то починається: приїжджай, провідай, купи, відвези, виручай. Так і хочеться сказати: ми нудно живемо, ми не їхали, нам і похвалитися нічим. Будинок, робота. Життя у натяжку. Але саме ми опиняємося найближче до них, кинутих вами…

А потім друзі скаржаться – ми навіть на похорон не потрапили до батьків. Не змогли приїхати. Нарікають, що життя важке, що не могли інакше. А їхні батьки, як той Хатіко, охороняли порожні квартири. До останнього бігали перевіряти крани та батареї. Із пенсії платили і за свою квартиру, і за нерухомість дітей. Жили для дітей. І були щасливі. Не зрозуміло тільки, чи було це щастя щирим, чи тільки пилом у вічі, для подружок.

Раніше «ОстроВ» підтримували грантодавці. Сьогодні нашу незалежність збереже тільки Ваша підтримка

Підтримати

Статті

Країна
17.03.2025
16:00

Політолог Костянтин Матвієнко про перспективи перемир'я: Путін буде тягнути час, це його звична тактика

Росія в жодному разі не погодиться на перемир'я, тому це все марні розмови. Чесно кажучи, можна погоджуватися на всі вимоги Трампа, тому ще все одно Путін не піде на пропозиції, які буде висувати президент США.
Донбас
16.03.2025
20:24

Тридцять срібняків: зарплата у журналістів-зрадників хороша, але маленька... Огляд ЗМІ окупованого Донбасу

Минулого тижня колишні українські журналісти, які нині працюють на пропагандистську машину Кремля, несміливо обурилися, що їм перестали виділяти і без того невелику плату за зраду. Під час обговорення цієї «несправедливості» з'ясувалося, що дорогою...
Світ
14.03.2025
12:55

Відповідь Путіна щодо перемир'я: це було «Так» чи «Ні»?

- Це було «так» – Трампу, але «ні» – пропозиції Трампа про швидке перемир'я. Так, 25 років при владі зробили Путіна добрим дипломатом, навчили говорити «ні», вимовляючи «так».
Всі статті