Чого я не розумію і навряд чи зрозумію – це та гордість, з якою буквально всі мої сусіди відгукуються про можливість їхніх дітей виїхати за кордон. Що це, давня, ще совкова мрія поїхати туди, де жуйки та незліченні багатства? Мій знайомий довго тримає паузу. Прямо по Станіславському: "Моя дочка у ... Сан-Франциско!" . Не кожен актор міг би сказати це з таким придиханням та емоційним забарвленням. Далі моя партія і мені належить охнути, свиснути і заздрісно втратити свідомість: « Як , в Сан-Франциско?!» . Так, я бачу фотки в соцмережах – красива картинка провінційної дівчинки, яка побачила світ тільки завдяки цій війні і виявилася трохи продуманішою за своїх однолітків. Вона не народила відразу ж від хлопця, який сподобався, як буває скрізь і поруч, а виїхала з ним, щоб почати нове життя в хорошому місці. І не десь поруч, а дуже далеко, щоб не повернутися сюди вже ніколи. Це розуміють усі, навіть її батько, котрий заради щастя доньки готовий прийняти цю розлуку у роки. І не знай я яким складним буде її шлях у новій країні, я заздрила б усім серцем. І таких от історій про начебто вимушену, але таку продуману еміграцію зараз сотні. Син у Швеції. Чоловік у Швейцарії. Приятелька у Німеччині. Ще Канада, Польща, знову Швейцарія… І якщо ви думаєте, що всі мої знайомі тікали від вибухів, ховаючись від прямої загрози їх життя. Вони всі – звідси з Луганська, де нічого не вибухає і ніхто не стріляє з 2014 року. Але виїжджали під тією ж маркою, що й ті, кому безпосередньо загрожувала небезпека, і для кого цей портал було відкрито з лютого 2022 року. Виїжджали з тими, хто втратив будинки, роботи, надії. І зараз їх, родичі, що залишилися тут, кажуть, що в їхніх дітей все добре. Вони отримують якусь допомогу. Живуть у когось. І не планують повертатись! Мало того, найвдаліші з них налагодилися їздити до найближчих українських міст, щоб лікувати дешево зуби, забирати свої речі, вирішувати якісь питання. Звісно, я розумію все. У мене одне лише питання – як щодо любові хоч би до якоїсь Батьківщини? Тут у опціях можна поставити галочку в будь-якому пункті – Україна, «ЛНР», Росія. Ті, хто рвав на грудях сорочку і казав, що ненавидить «республіку» і може жити тільки в Україні, давно за її межами. І під цей виїзд легко лягла нова теорія, що жити зараз в Україні неможливо, і що тільки за кордоном вони змогли відчути себе людьми. І що треба думати про майбутнє та про дітей. І кожен з них міг би претендувати на Оскар у цій яскравій і переконливій промові про неможливість жити будь-де окрім Канади, Німеччини, Швейцарії... Знайома радісно смакує деталі того, як добре влаштувалися її діти у новій країні. Вони вже знайшли себе там – посібник, житло, плани. Вони вже ніколи не повернуться в Україну і Боже борони не приїдуть до Луганська. Свої пенсійні українські картки їм передали звідси їхні матері – їм потрібніше. Жодних політичних підоплік немає і близько. Діти довго обирали країну, намагаючись не помилитися. Моніторили, заздалегідь продумали маршрут та ближче до кордону перевезли свої речі. І вже кілька разів поверталися по речі до Львова, все було максимально продумано у цій, ніби спонтанній, еміграції. Це для сторони, що приймає, вони жертви війни, які голими і босими бігли з-під обстрілів. А насправді жертви залишилися тут, а тікають туди найпродуманіші, можна сказати, по кістках цих жертв. Але для більшої яскравості у їхньому оповіданні виїзд звучить як довгий ланцюжок труднощів – з Луганська до України, а вже потім – далеко за кордон, щоб урятуватися напевно. І батьки, які тут залишилися, не без тіні гордості розповідають про те, як зараз там їхнім дітям. Що вони їдять. Як живуть. Де були. У цих розповідях ця втеча виглядає туром у чужу, але цілком доброзичливу країну, звідки зовсім не хочеться повертатися за будь-якого результату конфлікту. Хтось у своїх оповіданнях скромніший. Але загальне посилання саме таке – війна була приводом для реалізації давніх бажань, які тепер можна виправдати страхом за своє життя. Подруга ділиться переживаннями – чоловік у Швеції. Виїжджав із Луганська з величезними труднощами у воєнний період, після лютого. І їхав з найзрозумілішої причини – він не хотів воювати. Ні за кого. Він хотів жити і, бажано, жити добре. І тепер інше питання, як до нього звідси перемістити його сім'ю, яка теж хоче жити добре та далеко від війни? І ніхто не приховує мотивів і говорить про все гранично прямо – оказіями та приватними перевізниками вони поїдуть звідси. І зроблять це за першої ж нагоди, бо цей транш із переміщеннями в країну на вибір трапляється лише раз у житті і може не повторитися вже ніколи. Це як лотерейний білет, назва якому війна. «Моя донька, коли була волонтером у благодійному фонді, несла додому і продукти, і одяг щодня. Вона сина вдягла до 18 років. Шашлики вони їли щодня тоді», - з гордістю каже мені знайома. Синові, про якого йдеться в цій історії, - вісім… Дуже для багатьох війна стала платформою, трампліном для їхнього ривка вгору. Дуже багато хто використовував ситуацію так, як можна її використовувати лише раз у житті. Нові посади. Нові можливості. Вигода. Відрядження. Місця, які за колишнім, ще довоєнним, життям їм не світили б ніколи. Міністерські крісла. Свій бізнес. Медійність. Переїзд із маленьких провінційних містечок у нове житло. Тут теж можна поставити галочку – запити у всіх свої та під вигодою кожен бачить щось своє. Мій знайомий від свого державного підприємства почав подорожувати Росією. Все оплачено та дуже вигідно. "Про це я не можу розповідати", - скромничає він. Це називається навчанням, але відбувається тільки в курортній зоні і в дуже гарний час, і з цього навчального проекту не викурити бажаючих вчитися таким чином. "Ми будуємо будинок", - з гордістю розповідає мені знайома. Звичайно, ні її чоловік, ні син не були мобілізовані. І виїжджати їм немає жодного сенсу – у них є бізнес, який годує їхню родину. Вони щасливі, наскільки це може бути в цій непростій ситуації. І на тлі всіх цих історій у мене питання – для чого все, що відбувається зараз? Ті жертви, трагедії, втрати життя та здоров'я? І я можу, звісно, запропонувати зараз варіанти на вибір. Але ви знаєте їх краще за мене. Тому просто поставте галочку там, де вважаєте за потрібне.
