«Хочу багато грошей, щоб викупити Росію і закінчити війну». Про це зараз мріють наші діти…»

Вона — арт-терапевтка, психологиня, викладачка й майстриня, яка вміє поєднувати традиційне з сучасним. Маргарита Мельник у Бухаресті створила простір підтримки для дітей і жінок: проводить різні майстер-класи, арт-терапевтичні заняття, стабілізаційні та терапевтичні групи для жінок, тренінги для підлітків, організовує арт-проєкти з українським корінням, які пов’язує з сучасними психологічними техніками.

Її учасниці — жінки різних професій і досвідів, що пережили втрату, евакуацію, зміну себе. Хтось приходить на її заняття вперше в житті тримати пензель чи робити дідуха, інші — поділитись болем, за підтримкою. У просторі, що вона створила, можна бути без маски, без поспіху, без "треба бути сильною".

Для неї арт-терапія — це не про красиво, а про чесно. Про дихати. І про те, щоб не згаснути. Вона викладає онлайн, працює з дітьми, тримає себе в ресурсі, бо вірить: щоби повертати світло — треба хоч трошки мати його в собі. Ми поговорили з Маргаритою про ії шлях з Одеси до Бухаресту, про що мріють українські діти і як вона допомагає українкам.

- Ми б хотіли, щоб ви спершу трохи розповіли про своє життя до 24 лютого 2022 року. Де жили, чим займалися?

 - До 24 лютого 2022 року було щасливе життя у Одесі.  Були плани, багато всього хотілося втілити у життя. Бо Україна — це країна можливостей.

Водночас було відчуття тривоги. Це було у повітрі — ще з 2021-го року. Я пам'ятаю лютий 2014-го: тоді я працювала в університеті, жила в Одесі. І пам’ятаю 2 травня… Ми з майбутнім чоловіком просто гуляли, повернулись додому, увімкнули телевізор і подумали, що це новини з Донецька. Жили у  передчутті, що можеш втратити все. І через це — така жага до життя. Не просто “я там тільки живу” — ні, справжнє бажання жити.

Три-чотири рази на тиждень ми зустрічали світанки на Аркадії. З дитиною, з чоловіком — ми налаштували  робочий графік, щоб бути разом якомога більше . Роботу починали онлайн о 10-й, а вже о 7-й ранку були на морі. Це — про запах акацій, про гармонію з собою.

Я чітко пам’ятаю ранок 24 лютого. 5:00. Відкриваю Facebook. І пишу: “Що відбувається?”. Почалася війна. Ми, вся країна, ніби очікували цього. Навіть ті регіони, де зараз спокійніше — подивіться, скільки кладовищ…

-  Ви тоді викладали в університеті?

- Так. У мене дві спеціальності. Я - Магістр психології  та кандидатка технічних наук з захисту інформації, доцентка, лауреатка премії “Науковець року 2020”.

- Що ви відчували у перші дні війни?

 - У мене 9-річний син. А тоді, в 2022-му, йому було шість. Ми майже не виходили з дому перші два тижні. Ми не спали тиждень. Кожний ранок повідомлення про ворожі кораблі, повітряні тривоги. До сих пір звуки літаку викликають тривожність

Через два тижні після початку війни ми вийшли на вулицю вперше — купити торт до дня народження сина, знайшли тоді маленькі тістечка. Було страшно. Але в той день — маленьке тістечко замість святкового торту зі свічкою у день народження дитини - зворушливі відчуття.

Ми довго не виїжджали. Але в якийсь момент, коли майже над головою вибухнув дрон, син перестав спати. В нього почалися сильні реакції навіть на звук тролейбуса — як на ракету. І ми зрозуміли — час їхати. Якби не дитина, ми б не виїжджали. Виїхали 25 жовтня 2022 року. Зрозуміли, що зима буде важка. Одеса пережила багато, але далі залишатися було ризиковано.

- А чому обрали саме Румунію?

 - Тому що близько. В нас не було знайомих.

-  Як ви адаптувались тут?

 -  Спочатку місяць просто “відходили”, спали. Я  працювала в онлайн-режимі як психологиня. Паралельно шукали заняття для дитини. І так потрапили до Центру "Zi de Bine" — “Добрі дні”. На той момент тут було дуже багато безкоштовних занять для дітей, усе фінансувала організація. Були гуртки з малювання, танців, арт-терапія — і для дітей, і для дорослих.

І я поцікавилася, чи в них є щось подібне до трансформаційних ігор або занять з метафоричними картами. Бо я авторка таких методик, і мені було цікаво запропонувати свою допомогу як волонтерка. Це було у квітні 2023 року. Адміністраторка запитала: «Вау, що це таке?». Потім я надіслала їм листа, додала посилання на Google Drive з усіма матеріалами, розповіла, що я робила в Україні, брала участь у фестивалях, ділилась досвідом.

І в кінці травня мені написала керівниця центру - Лучіана. Вони якраз шукали психолога, який міг би працювати з дітьми. Я пояснила, що в мене є профільна освіта, і я дуже люблю працювати з дітьми. Сказала: «Якщо дітям сподобаюсь — буду тільки рада». Вона відповіла: «Та ні, не в тому справа, головне — чи вам це підходить».

Я провела перші два заняття, і після цього одразу з’явився великий попит — навіть реєстрація закривалась за п’ять хвилин, все розбирали миттєво. Почала з двох занять на тиждень для дітей та підлітків, спочатку на волонтерських засадах. Потім мені запропонували працювати і з дорослими. З липня я вела вже три заняття на тиждень, а потім побачили, що багато підлітків, і ми розділили їх на дві групи. В результаті — чотири заняття на тиждень.

З вересня ще додали групу для малюків 4–5 років, бо був великий попит. І додаткове заняття для дорослих, які не вміщались у звичайні групи. У якийсь момент це вже було до дев’яти занять на тиждень. Але й фінансування стало стабільним, за це дуже вдячна.

- А що саме включають ці заняття для дітей, підлітків і дорослих?

- Для найменших дітей — це розвиткові ігри, які згодом переросли у щось на кшталт дитячої йоги. Я назвала це заняття про піклування про себе дитяча "йога", хоча офіційно не є вчителем йоги. Просто заняття з елементами уваги до тіла: вправи з м’ячиками, робота на координацію в ігровій формі. Надихнуло те, що одна дівчинка з аутизмом після арттерапії не хотіла йти додому, кричала: "Хочу йогу!"(паралельно з дитячими заняттями проходили заняття для дорослих з йоги). І це було настільки сильно, що я подумала — чому б і не зробити таке заняття?

З червня 2024 року вже офіційно ввела ці сесії. Є групи 4–8 років, з братиками й сестричками. Батькам даємо домашні вправи.

Для підлітків — це арт-терапія, тренінги на роботу з емоціями, страхами, агресією. Це не школа.  Даю багато вправ з самооцінки, самоцінності. Робимо настільні ігри з нейроелементами — наприклад, грають у хрестики-нулики, які самі ж розробили з елементами творчості, наприклад, замість хрестиків — полунички. Всі роблять собі медалі. І ми проговорюємо важливі речі: як приймати поразку, як радіти за іншого. Програш не робить тебе гіршим.

Наприклад, я пропоную дітям - намалювати мрію. Я говорю, як дорослим, так і дітям - треба мріяти і втілювати. А наші діти зараз знаєте про що мріють? Вони кажуть  - "Хочу багато грошей, щоб викупити Росію і закінчити війну". Про це зараз мріють наші діти, уявляєте?

Для дорослих — арт-терапія, групова підтримка,  трансформаційні ігри та інші методики.

- Можете розповісти про фідбеки, історії, як людям вдалося щось змінити у житті завдяки заняттям?

- Наприклад, пані з Маріуполя, яка пережила важке розлучення, приїхала сюди з двома дітьми і без жодної підтримки. У групі на арт-терапії вона потрохи почала відкриватись, ділитися болем. Ми працювали з  її травми, станом. Поступово вона змогла повернути свої внутрішні опори, знайшла  роботу за фахом в іноземній компанії — вона PR-менеджер. Знайшла садочок для молодшої  дитини, та налагодила стосунки зі старшим сином, з яким раніше були конфлікти І це все — результат підтримки, групової роботи.

Прикладів багато, позитивні зміни для дорослих та дітей. Така робота дозволяє знайти опори, повернути віру в себе, допомагає  шукати сенси.

Категорія дітей, які пішли в школу в ковід, а потім почалось повномасштабне вторгнення і вони вимушені покинути свої домівки та друзів  — мій окреми біль. З кожним заняттям, бачу маленькі кроки до позитивних змін.

- Ви також навчали дітей грати на співаючій чаші?

- Так, ми проводили заняття, пояснювали, як користуватись співаючою чашею — для чого вона, як її ставити на тіло, наприклад, на живіт. Це такі практики, які допомагають людині краще відчути себе.

Для дорослих організували майстер-класи. І от що цікаво — я була першою у Бухаресті, хто почав робити різдвяного павука. Тобто не просто проводити щось "етнічне", а повертати до коріння, до традицій, які нам треба відроджувати. Я завжди це підкреслюю.

- Яка ситуація наразі із приміщенням, в якому ви працюєте? Чи буде воно доступне надалі?

- Недавно нам повідомили, що через відсутність спонсорства ми працюватимемо до кінця квітня. Потім, можливо, буде варіант орендувати години за донати. Але поки все в "підвішеному" стані. Сподіваюсь ми залишимося тут і знайдемо компромісний варіант. Бо є великий попит на заняття.

- Ви говорили, що хочете повернутись додому. Це серйозне рішення?

-Так. Я взагалі ніде не планую залишатися. Просто відчуваю, що я була "відірвана від коріння", і мені не вистачає... українського сонця. От пам’ятаю, як одна дівчина з Британії казала, що в Україні навіть помідори смачніші — бо виросли під українським сонцем. Це дуже влучно. Мені цього бракує. Я працюю, щоб не згаснути, але не можу наповнитись на 100 відсотків. Я вірю, що треба пережити війну, вірю, що це вдасться. І що після темряви завжди буде світанок. Віра — це енергія, яка працює навіть тоді, коли її не видно. Прошу кращої долі для своєї рідної країни, бо все що я маю - завдяки Україні. 

- Ви відчуваєте себе тут, в Румунії, як вдома?

-Ні, не відчуваю. Я дуже вдячна цій країні: тут є безпека. Тут спокійно, та немає русні, можна повертатись додому навіть пізно ввечері.

- Ви продовжуєте викладати в українському університеті?

- Так, викладаю онлайн — у двох університетах . Один із них —  SET University та  Національний університет «Одеська політехніка»

Хочу і намагаюсь працювати так, щоб діти, студенти, яких я навчаю — отримували не тільки знання, а й силу, впевненість та всебічну підтримку.

Є в мене таке гасло: Навіть якщо ти знаєш, що завтра кінець Світу  -  обов'язково саджай  сьогодні дерево.

Матеріал створений за участю CFI, Agence française de développement médias, як частина Hub Bucharest Project за підтримки Міністерства закордонних справ Франції.