<p style="text-align: justify;">Українська влада (а швидше – українські військові) зараз контролює зовсім невеликий клаптик території Луганської області у Сватівському та Сєвєродонецькому районах. Якщо у листопаді 2023 року <a href="/articles/golova-starobilska-rva-volodymyr-cherevatyj-pro-matchastynu-kadry-vykradenyh-spivgromadyan-i-i446016?changeLang=ua">«ОстроВ»</a> писав, що під контролем України перебуває 15 – 16 населених пунктів області, близько 5% її загальної території, то тепер це ще менше. Точно не беруться сказати навіть військові. А далі – зона активних бойових дій. Ще далі – окупація.</p> <p style="text-align: justify;">Станом на 16 вересня 2024 року цивільні мешканці залишаються тільки у двох селах, контрольованих українською владою – Невському й Новолюбівці, загалом двадцятеро людей. Греківка спорожніла після того, як там у квітні цього року зникла безвісти єдина мешканка – 82-річна Надія Омелянівна Мирошниченко (про це нижче). <a href="/news/pryfrontova-deokupovana-makiyivka-luganskoyi-oblasti-povnistyu-sporozhnila-evakujovano-ostannih-i483669">Макіївку, як повідомляв «ОстроВ», останні троє мешканців залишили 25 липня</a> цього року.</p> <div class="article__video"><video id="main-video" class="video-js vjs-video" preload="none" width="300" height="150" data-mce-fragment="1"><source src="/upload/media/2024/09/17/v01.mp4" type="video/mp4" /></video></div> <p style="text-align: center;"><em>Тривалий час 82-річна Надія Омелянівна була єдиною мешканкою Греківки. Відео від 29 березня 2024 року</em></p> <p style="text-align: justify;">Усі згадані вище села входять до Красноріченської селищної громади Сватівського району. Отже, Красноріченська СВА вже понад два роки є єдиною адміністрацією Луганщини, яка не лише допомагає переселенцям, готується до деокупації й зберігає кадровий потенціал, але й працює з реальною підконтрольною Україні територією. Зараз, щоб допомагати місцевим мешканцям, на цю територію їздять останнім часом лише представники адміністрації.</p> <p style="text-align: justify;"><strong> </strong></p> <p style="text-align: center;"><strong>Адміністративні деталі: маленька селищна громада, поділена лінією фронту</strong></p> <p style="text-align: justify;">Красноріченська селищна громада Сватівського району була утворена відповідно до адміністративної реформи у липні 2017 року. До її складу увійшли населені пункти колишніх Красноріченської селищної ради та Бараниківської й Новоолександрівської сільських рад екс-Кремінського району. Загальна площа громади трохи менше 245 квадратних кілометрів. Це трохи менше, ніж окупований з 2014 року обласний центр (площа Луганська становить 257 квадратних кілометрів).</p> <p style="text-align: justify;">Адміністративний центр громади – селище Красноріченське – перебуває в окупації з березня 2022 року. Згадані вище села Макіївка, Невське, Греківка й Новолюбівка деокуповані восени 2022 року під час харківського контрнаступу, вони практично весь час обстрілюються окупантами й поступово порожніють через загибель та евакуацію мешканців. Решта населених пунктів громади постійно фігурують у зведеннях військових як такі, де ведуться активні бойові дії.</p> <p style="text-align: justify;">Станом на 29 жовтня 2017 року, як ідеться на <a href="https://krasnorichenska-gromada.gov.ua/pasport-17-03-17-23-08-2018/">сайті Красноріченської СВА</a>, загалом у громаді мешкало 6724 людини. Скільки їх зараз – з урахуванням тих, хто проживає в окупованому адмінцентрі – сказати складно. Лише щодо мешканців підконтрольних Україні сіл співробітники Красноріченської СВА завжди готові сказати абсолютно точну цифру. Їх рахують давно не на сотні й вже навіть не на десятки, як було ще кілька місяців тому.</p> <p style="text-align: justify;">«<em>Зараз у нас проживає 20 людей</em>», – каже «ОстроВу» <strong>начальник Красноріченської селищної адміністрації Михайло Хуторянський</strong>.</p> <p style="text-align: justify;">У селі Невське лишається 17 мешканців, у Новолюбівці троє.</p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/02-01.jpg" alt="" /></div> <div class="article__content__img"> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/02-02.jpg" alt="" /></div> </div> <p style="text-align: center;"><em>Села, в яких лишаються люди, являють собою практично суцільні руїни</em></p> <p style="text-align: justify;">Для людей, яких стає тут все менше, привозять хліб та інші продукти, медикаменти, газові балони для приготування їжі. За потреби возять їх в населені пункти Донеччини для отримання соціальних чи пенсійних послуг (найближчий звідси населений пункт, де є більшість ознак цивілізації – Лиман Донецької області). Бажаючих евакуюють. А решту вмовляють евакуюватись. Намагаються навіть влаштовувати свята чи принаймні вітати з ними. Точніше, намагались. Зараз, під суцільними ударами з дронів, це стало неможливо.</p> <div class="article__video"><video id="main-video" class="video-js vjs-video" preload="none" width="300" height="150" data-mce-fragment="1"><source src="/upload/media/2024/09/17/v02.mp4" type="video/mp4" /></video></div> <p style="text-align: center;"><em>Один із небагатьох випадків, коли приводом для відвідування сіл адміністрацією стало свято – Великдень. Травень 2024 року</em></p> <p style="text-align: justify;"> </p> <p style="text-align: center;"><strong>Кадри: бойовий офіцер, сільський голова двох каденцій і сільська староста, яка побувала в катівні</strong></p> <p style="text-align: justify;">Михайла Хуторянського, як писав «ОстроВ», <a href="/news/zelenskyj-pryznachyv-novogo-nachalnyka-krasnorichenskoyi-selyshhnoyi-vijskovoyi-administratsiyi-i468579">було призначено на посаду начальника Красноріченської СВА у квітні 2024 року</a>. Він професійний військовий, досвідчений бойовий офіцер. Родом з Черкаської області. Тривалий час служив у прикордонній службі у різних загонах – знає Україну від Чопа до Криму й Луганщини. Вже в період після 2014 року служив у прикордонному підрозділі, який курував ділянку Луганської області</p> <p style="text-align: justify;">Повномасштабне російське вторгнення застало його на службі в загоні морської охорони, який базувався в Ізмаїлі Одеської області (пан Михайло – капітан другого рангу). Далеко не про весь його бойовий досвід можна говорити публічно. Зауважимо лише, що він брав участь у звільненні острова Зміїний.</p> <p style="text-align: justify;">Перш ніж обійняти свою нинішню посаду, Хуторянський певний час працював заступником начальника Чмирівської сільської адміністрації Старобільського району Луганщини. І каже, що йому значно більше цікава робота саме в Красноріченській СВА, унікальній тим, що вона єдина на Луганщині має підконтрольну територію, де мешкають люди.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Я з великою повагою ставлюсь до роботи інших військових адміністрацій. Знаю, що вони роблять важливу й складну роботу</em>. <em>Просто мені особисто як військовому комфортніше й цікавіше саме тут</em>. <em>Це жива робота… Є люди, є територія…»,</em> – каже Хуторянський й зізнається, що тут він значно більшою мірою почувається на своєму місці, ніж на суто «кабінетній» посаді.</p> <p style="text-align: justify;">Він один з небагатьох, хто продовжує виїжджати в села Красноріченської громади.</p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/01.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Михайло Хуторянський</em></p> <p style="text-align: justify;">Взагалі за штатним розкладом у Красноріченській СВА передбачено 34 працівники. Зараз їх 19 і, за словами начальника, цього цілком досить, щоб виконувати роботу.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Ми намагаємося брати на роботу переселенців, бо їм важко з пошуком роботи,</em> – розповідає пан Михайло. – <em>Зараз оформлюється на одну з посад ветеран війни».</em></p> <p style="text-align: justify;">Юридична адреса адміністрації залишається у Красноріченському. Фактична адреса після створення СВА була визначена у Львівській області. Тепер її змінено на Київську область, де й мешкає половину свого часу Хуторянський. Другу половину часу проводить у місті Слов’янськ, щоб вже звідти було зручніше й ближче добиратись до деокупованих населених пунктів Луганщини. Там же, у Слов’янську тепер мешкає <strong>заступник начальника Красноріченської СВА Віктор Зозуля.</strong></p> <p style="text-align: justify;">Віктор Зозуля – людина цілком місцева. Практично до кінці липня цього року жив у рідному Невському – допоки його житло не знищив черговий обстріл росіян.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Ще дні три я прожив у кухні і зрештою виїхав у Слов’янськ»,</em> – каже Зозуля.</p> <p style="text-align: justify;">Кожна новина про те, що у села Луганщини привезли хліб, медикаменти чи матеріали для ремонту, означає, що саме Зозуля особисто прийшов на подвір’я кожного із земляків із допомогою. Він об’їжджав села, проживаючи в Невському, й робить це зараз, приїжджаючи зі Слов’янська.</p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/03.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Віктор Зозуля (на фото праворуч) під час евакуації земляків 30 вересня </em></p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/04.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Віктор Зозуля жив у рідному Невському доти, доки росіяни не зруйнували його домівку</em></p> <p style="text-align: justify;"><em>«Коли Невське звільнили у 2022 році, нас тут залишалось 159 людей</em>, – згадує <strong>Віктор Зозуля, який обіймає посаду заступника начальника Красноріченської СВА</strong> понад два роки. – <em>Тоді нашим мотивом було бажання, щоб наше село жило, щоб у нього повертались люди… Тепер, коли на території громади лишилось 20 людей, мотивує бажання підтримувати цих людей… Дати їм відчути, що держава, Україна – з ними, вона їх підтримує й допомагає»</em>.</p> <p style="text-align: justify;">Віктор Зозуля – сільський голова Невського двох каденцій. Уперше земляки обрали його на посаду у 2011 році. На той момент Вікторові було 37 років (зараз 50) і він працював водієм «швидкої». До того – за дипломним фахом – агрономом у місцевому фермерському господарстві.</p> <p style="text-align: justify;">У 2019 році сільраду у Невському реформували в старостат, і вже державна влада призначила старостою саме його – так почався аналог третьої каденції.</p> <p style="text-align: justify;">Повномасштабне вторгнення й окупація села (а вона відбулася дуже швидко) застали пана Віктора на посаді старости. Після звільнення села восени 2022 року – якраз у момент створення Красноріченської селищної військової адміністрації замість селищної ради – Зозуля прийняв пропозицію стати заступником начальника СВА. Віктор вивіз близьких із Невського <em>(«Бо це розв’язувало мені руки, так було легше працювати»</em>, – каже він) і залишився жити й працювати у своєму селі.</p> <p style="text-align: justify;">Місцева <strong>староста</strong> <strong>Галина Глобчаста</strong> проживала в іншому деокупованому селі Красноріченської громади – в Макіївці, яка зараз повністю спорожніла. Під час окупації вона пережила катівню, де її били електричним струмом і не лише ним. Потім разом з чоловіком змогла пішки втекти на вільну Харківщину, лишивши в селі літню нечуючу маму.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Коли село деокупували, я приїхала й зрозуміла, що жити вдома ніяк»,</em> – каже пані Галина. Весь цей час вона живе й працює в релокації, як і всі – окрім Зозулі – чиновники адміністрацій Луганської області.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Останній раз я була в наших селах 15 квітня. Разом з Зозулею їздили»</em>, – розповідає Глобчаста. – <em>Це ж тоді ми й виявили, що Надія Омелянівна зникла…»</em></p> <p style="text-align: justify;">І розповідає історію людини, яка тривалий час одна жила в Греківці – 82-річної <strong>Надії Омелянівни Мирошниченко</strong>. Пані Галина називає її бабушкою...</p> <p style="text-align: justify;"> </p> <p style="text-align: center;"><strong>Кози, вулики, картопля у візку й ДНК сина – з вірою в можливість експертизи</strong></p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/05.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Останні кадри з Надією Омелянівною відзняла журналістка з Луганщини Анастасія Волкова 29 березня цього року. Невдовзі Анастасія загинула в ДТП у Слов’янську</em></p> <p style="text-align: justify;">Взагалі таких історій тут безліч. Розкажемо цього разу лише одну, максимально стисло.</p> <p style="text-align: justify;">Надія Омелянівна Мирошниченко періодично потрапляла в новини як людина, яка одна проживає в селі. Останній раз журналісти її відвідали 29 березня 2024 року. Вона вперто відмовлялась виїжджати до сина в Харків й жила тим життям, яке любила.</p> <p style="text-align: justify;">Квітневого дня Зозуля й Глобчаста привезли землякам хліб. Під’їхавши до подвір’я Надії Омелянівни, побачили, що на лавці біля паркану лежить ще той хліб, який кілька днів тому тут лишили військові. Погукали бабушку… Зайшли на подвір’я. Побачили, що хата замкнена на ключ, а крючок ззовні не накинутий. Залізли у вікно.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«Ми думали, вона там,</em> – каже Галина Глобчаста. – <em>Але в хаті було прибрано, чисто, затишно й порожньо».</em></p> <p style="text-align: justify;">Почули, що в сараї мекають закриті кози, й випустили їх. Побачили візок, на якому лежала посадкова картопля.</p> <p style="text-align: justify;">«<em>Бабушка збиралась садити город,</em> – каже пані Галина. – <em>А ще в неї пасіка була. Останнім часом – два вулики».</em></p> <p style="text-align: justify;">Поговорили з військовими. Ті сказали, що не бачили Надію Омелянівну кілька днів.</p> <p style="text-align: justify;">Пошукали, наскільки була можливість.</p> <p style="text-align: justify;"><em>«А потім дуже буйно почала рости зелень, все покрилось травою, листям… Шукати стало небезпечно, бо повсюди вибухівка, і її прикрило</em><em>,</em><em> стало не видно за зеленню»,</em> – каже Зозуля.</p> <p style="text-align: justify;">Співробітники Красноріченської СВА оформили належні документи, і 82-річна Мирошниченко юридично вважається зниклою безвісти. Син здав біоматеріал для експертизи ДНК. Ведеться слідство.</p> <p style="text-align: justify;">Основною версією, як кажуть в СВА, була така. Надія Омелянівна, швидше за все, пішла шукати місце, де можна спіймати мобільний зв’язок, щоб поговорити з сином (телефона у хаті не було, отже, ймовірно, вона взяла його з собою). І підірвалась на вибухівці. А тіло розтягали дикі звірі.</p> <p style="text-align: justify;">І випущені Глобчастою й Зозулею кози Надії Омелянівни підірвались на вибухівці. Інше тут просто неможливе.</p> <div class="article__content__img"><img style="display: block; margin-left: auto; margin-right: auto;" src="/upload/media/2024/09/17/06.jpg" alt="" /></div> <p style="text-align: center;"><em>Галина Глобчаста в мирний час</em></p> <p style="text-align: center;"> </p> <p style="text-align: center;">***</p> <p style="text-align: justify;">Саме на цих людях і на цій території (хоча в першу чергу, безумовно, на українських військових) тримається наратив: <strong>російські окупанти так і не вийшли на адміністративні кордони Луганської області.</strong></p>