Головна проблема з нашими партнерами з НАТО, яка вчора навіть не виявилася, а яскраво проявилася і підтвердилася – це не те, що нас не хочуть бачити в альянсі, а те - ЧОМУ не хочуть. А не хочуть тому, що бояться бути втягнутими у війну із Росією. Але ж ми просимо, щоб зараз нам дали лише чіткий сигнал, а сам вступ відбувся ПІСЛЯ війни! І тут маски падають. Берлін і Вашингтон не влаштовує цей варіант, тому що вони розуміють, що навіть вихід ЗСУ на кордони 1991 зовсім не означає закінчення війни. Навряд чи РФ просто так відступиться від українських територій, які вона вже записала в конституції як російські. Тобто єдино можливий варіант перемоги України – це трансформація самої Росії чи виснаження її військових ресурсів до такої стадії, коли вона буде просто нездатна воювати. Що знову ж таки, однозначно, приведе до трансформації імперії. Але! США та Німеччина (а також Франція, яка зараз грає роль «доброго поліцейського» та ще низка натовських країн) бояться такої перемоги України, напевно, більше, ніж перемоги путіна. Це фантомні страхи виникнення зони нестабільності за югославським зразком, посилені ядерним чинником. Страхи ірраціональні, бо правильніше боятися того, що є зараз, а не того, що може бути, а може й не бути. Звідси виникає проблема дуальності НАТО щодо підсумку російсько-української війни. З одного боку, лідери альянсу не хочуть, щоб Україна програла війну і все для цього роблять. Але з іншого – бояться того єдино можливого варіанта перемоги, який справді може забезпечити довгостроковий мир – падіння режиму путіна та трансформації РФ. А якщо бояться, то й не прагнуть такої перемоги. А чого прагнуть? Не перемоги України, а СТАБІЛІЗАЦІЇ конфлікту – «припинення бойових дій». Ми це вже проходили, це, мабуть, найчастіше вживане словосполучення в кулуарах Мінського процесу. Стабілізація може полягати в Корейському варіанті, або ж в Мінському. А для цього путіну треба дати якийсь пряник, який дозволить йому піти на КОМПРОМІСНИЙ мир, зберігши обличчя. Невступ України до НАТО – це найсолодший із усіх таких можливих пряників, оскільки територіальні поступки є неприйнятними для Києва. А щодо НАТО від Києва нічого не залежить. Ось чому нам не дають запрошення на вступ до НАТО навіть ПІСЛЯ ВІЙНИ. Тому що таке запрошення означатиме НЕМОЖЛИВІСТЬ надалі переговорів з РФ про КОМПРОМІСНИЙ (а, отже, - тимчасовий) мир. Висновок: головна проблема не в тому , що нас не звуть до НАТО, а в тому, що на Заході немає єдиного бачення поразки Росії. Хоча реальна поразка має лише один можливий варіант. А якщо вони не ставлять собі такої мети, то й не прагнуть до неї. Тобто не прагнуть нашої реальної перемоги. Невірно означена мета апріорі призведе до неправильного результату. Компромісний мир – це затягнута у часі та кількості жертв війна. України як держави може не стати навіть не внаслідок військової поразки, а внаслідок людських військових втрат, відтоку населення, економічної деградації, внутрішньополітичних процесів, загострених посиленням націоналістичних та радикальних настроїв. Схоже, це добре розуміють у Москві, підводячи нас до корейського варіанту, але зовсім не враховують на Заході. І ми і росія надто великі та надто різні. Ми не один розділений народ, як у Кореї. Наша боротьба не за територію та не за ідеологію, - вона екзистенційна! Або ми, або РФ – хтось повинен впасти, іншого кінця війни бути не може. Нашим партнерам потрібно визначатись не з членством України в НАТО. Їм потрібно визначитися з метою цієї війни для них – ПЕРЕМОГА України, чи СТАБІЛІЗАЦІЯ конфлікту та його рецидив згодом? Збереження державності України, чи збереження тоталітарної Російської імперії? Боротьба з небезпекою існуючої, або тією, яка може виникнути, а може і не виникнути? Покарання агресора, чи створення йому можливості та стимулів для нової війни? Бо не можна прийти туди, куди не йдеш. Сергій Гармаш, Центр досліджень соціальних перспектив Донбасу
