Тема війни і миру на окупованій території Донецької області є тим тригером, який у місцевого населення, заляканого Партією регіонів ще з Майдану 2004 року, вимикає мозок геть чисто. Так, у 2014 році, коли донеччан страхали "Правим сектором", який «прагне крові жителів Східної України» та націоналістами, які «змусять усіх говорити українською», особливо вразливі побігли на "референдум", щоб зберегти свою ідентичність та свободу. Згодом чимало з них зрозуміли, що припустилися фатальної помилки. Тому що їздили "у своїх справах" до міст, які залишилися під контролем України, і бачили, що нічого в житті громадян на побутовому рівні не змінилося. На їхній подив, на вулицях не стояли люди з автоматами, які змушували кричати всіх перехожих "Слава Україні!", чи розмовляти державною. Хоча були псевдосвідки, які розповідали подібні страшилки. Однак в це вже мало хто вірив. І, звичайно, дуже жалкували про те, що виявилися обдуреними і тепер вимушенi жити під обстрілами. Багато років вони сподівалися, що політики домовляться про мир. Втiм, роки минали, а миру все не було. I навiть, навпаки, останнiм часом стріляти стали більше. Власне, цим можна якось пояснити, чому ввечері 21 лютого вони радісно плескали в долоні, коли Путін підписав укази про визнання "ЛДНР". А вранці практично біля кожного під'їзду громадяни пенсійного віку під горілку з оселедцем вели розмови про швидке завершення війни… Але й цього разу їхнім очікуванням не судилося збутися. Замість довгоочікуваного миру вони отримали проблеми з водопостачанням, обстріли, що почастішали не тільки на околицях міста, а й дiсталися центральних районів, а також тривогу за дітей та онуків (яким тепер доводилось ховатися від мобілізації), або, навіть, гіркоту втрати близьких на війні. Як відомо, у перші дні чоловіків призовного віку хапали на вулицях та забирали з робочих місць. А потім без спеціальної військової підготовки кидали під Маріуполь та Миколаїв, як гарматне м'ясо. Але й ці уроки не навчили деяких донеччан не вірити російській пропаганді, або хоча б ставити під сумнів інформацію з місцевих «ЗМІ». Почувши вихідні звуки гармат, вони впевнені, що це прилітають снаряди з боку ЗСУ. Тому що про це їм розповідають по радіо та телевізору. Після чергового розстрілу мирних громадян на зупинці громадського транспорту або на бульварі вони з виглядом військових експертів розповідають один одному, що це "прилетів натовський снаряд 155 міліметрів", хоча на місці трагедії очевидний слід від міни. На щастя, таких «розумних» в мiстi залишилося не багато. Зупинка громадського транспорту на площі Бакинських Комісарів Те, що Донецьк обстрілюють "свої", вже знають навіть діти. Навіщо це роблять ті, хто покликаний його захищати? Можна припустити, що робиться розрахунок на зростання у населення ненависті до України. Тому що кремлівські маріонетки розуміють, що з кожним роком у "народнiй" залишається все менше прихильників "руського миру". І застосувавши тактику "бий своїх, щоб чужі боялися", вони зробили ставку на категорію громадян "що не визначилися" і "які сумніваються". Їх лише треба було налякати, щоб у приєднанні до Росії вони побачили ілюзію миру. І коли в Донецьку не залишилося жодного району, який можна умовно назвати безпечним для життя і, напевно, жодної людини, яка не боялася б виходити з дому, кимось приймається "рішення" про проведення "референдуму" про входження до складу РФ. І, зрозуміло, у зверненні «глави» «республіки» Пушиліна до громадян "ДНР" з цього приводу, звучало, що це єдиний шлях до припинення обстрілів та миру… При слові "мир" мізки відключилися навіть у тих, хто в 2014 році не зустрічав з тріумфуванням "руську весну" і точно ніколи не мріяв бути росiянином. Хоча хтось із них напевно знає або принаймні здогадується, що оголошена мобілізація в Росії точно не про швидкий мир. Але їх також залякали тим, що для України вони є "посібниками терористів", бо всі ці роки працювали тут і відраховували податки у мiсцевий бюджет. Тож у разі повернення Донецька під контроль України їм не уникнути репресій. До категорії "заляканих" належать переважно працівники охорони здоров'я та освіти. Вони бояться, що пiсля деокупацiї їх не лише позбавлять роботи, а й волі за співпрацю з оккупантами. Бояться й родичі мобілізованих. Адже тепер їхні сини та чоловіки, яких проти їхньої волі забрали на війну, вважаються ворогами в Україні і будуть засуджені. І навіть ті, хто всі роки окупації чекали, коли в Донецьк повернеться Україна, зараз розуміють, що в цьому випадку їм доведеться обирати: або їхати до ненависної Росії, але втратити свою, або близьких, свободу... Тож краще залишити все, як є та поставити "галочку" про входження до складу РФ. Саме з такими настроями у Донецьку 23 вересня розпочався псевдореферендум. Говорити про те, що проходить він дивним чином, гадаю, немає сенсу. Бо який "референдум" - такий й спосіб його проведення. Втiм, незважаючи на те, що за парканами житлових будинків подають ознаки життя лише собаки, "голова" "народної" повідомив, що в перший день проведення "референдуму" спостерігалася «несподівано висока явка населення - 23,64%». На другий день "волевиявлення" у своєму районі я бачила дві групи людей, які несли прозорі урни з кількома десятками білих паперових листів усередині. Їх несли по дві жінки у супроводі одного військового. Дорогою до них підходили перехожі та питали, чи можна проголосувати. Жінки з "комісії" відповідали, що йдуть за адресою, але проголосувати можна. "А якщо у мене немає паспорта?" – поцікавилася одна жіночка. "А ви пам'ятаєте номер і серію свого паспорта?" - запитала дама з урною. "Здається, пам'ятаю", - відповіла жінка. Слово "здається" анітрохи не збентежило роздавачку бюлетенів, і вона охоче простягла бланк для заповнення, який тут же, в прямому сенсі раком, на бордюрі, був позначений галочкою. За підсумками двох днів "волевиявлення" у ЦВК повідомили, що явка у "ДНР" склала 55,05%. Тобто "явкою" вони вважають людей, які випадково опинилися вдома, і тих перехожих, які проходили повз "комісію". Очевидно, що цю форму проведення "референдуму" було обрано не випадково. Бо правителі "народної" чудово розуміють, що черг на виборчих дільницях ніхто не побачить. Навіть з урахуванням "заляканих", замазаних кров'ю та родичів мобілізованих. Таким чином, легко уявити пояснення напівпорожніх приміщень для голосування 27 вересня. Мовляв, мобільна "комісія", яка 4 дні здійснювала рейди по домівках донеччан, ризикуючи своїм життям, під обстрілами, надала змогу проголосувати всім бажаючим. Втiм, у мої, наприклад, двері ніхто не дзвонив у ці дні, як і у двері моїх сусідів. Очевидно, в цьому не було гострої потреби. Ніхто не сумнівається, що відсоток бажаючих приєднання "ДНР" до РФ буде близький до 90%. Реальних цифр, звичайно, ми не дізнаємося. Але лякає не це, а наслідки. Адже зрозуміло, що приєднання (якщо воно відбудеться) - це точно не про мир на нашій землі. Але донеччанам знову вішають локшину на вуха, обіцяючи грандіозні зміни в економіці Донбасу після "референдуму". Ось, наприклад, "депутат" "Народної Ради" "ДНР" Марина Жейнова дзвінким піонерським голосом з екранів телевізорів обіцяє зростання будівництва та вливання інвестицій у регіон: "З економічного погляду на нас чекають грандіозні інвестиції, зростання будівництва та відновлення. Це буде iнший рівень життя у населення і ті можливості, які виникнуть - розвиток банківської системи та фінансового сектора. На нас чекають грандіозні зміни саме у фінансовому плані та залученні інвестицій". З усієї маячнi, про що казала "депутатка" охоче вірю лише в те, що зміни неодмiнно будуть. Проте, слово "грандіозні" слід замінити на "катастрофічні". Бо як тільки "ДНР" увійде до складу Росії, і шлях до перемовин зачиниться, бойові дії рано чи пізно перемістяться з околиць міста до наших дворів. І танки стрілятимуть по наших домівках. Як це було у Маріуполі чи Волновасі. І те, як наше місто відновлюватимуть після війни, багато хто вже просто не зможе побачити. Люся Молчанова, Донецьк, спеціально для «ОстроВа»
