Формування збройних сил та мобілізація в Україні. Як це було в минулому

Пристрасті, що вирують навколо оновленого «Закону України про мобілізацію», викликали гострі дискусії в середовищі вітчизняної еліти та непорозуміння в українському суспільстві. Вочевидь, успіх мобілізації буде залежати не стільки від організаційних, скільки від мотиваційних чинників. В цьому контексті варто звернутись до позитивного і негативного досвіду минулого, зокрема, до подій Української національної революції 1917 – 1921 років, під час яких наша держава і громадяни переживали довготривалий і складний суспільний і міждержавний конфлікт.

Військо Центральної Ради: «генерал без армії»

 Підвалини армії УНР були закладені 1917 року після падіння російської монархії, в умовах бурхливого зростання національно-визвольного руху в Україні та Першої світової війни, що тривала.

Після утворення Української Народної Республіки (УНР), Генеральний Секретаріат підпорядкував собі розташовані на території України армійські командні структури російської армії. Південно-Західний та Румунський фронти було об’єднано у єдиний Український. Саме тоді і почалося напівлегітимне військове будівництво української армії.

У листопаді було створено Генеральний штаб, а до складу уряду УНР увійшов Генеральний секретаріат з військових справ, що виконував функції військового міністерства. Тоді ж були засновані українські військові навчальні заклади для підготовки молодих офіцерів. У грудні формуються й перші суто українські (а не українізовані) регулярні частини. Відповідно до повноважень воєнного міністра С. Петлюра, 30 грудня 1917 р., затвердив статут Армії УНР. Статут констатував, що обов’язком кожного громадянина УНР с захист рідного краю, життя і добробут його мешканців від нападу ворогів.

Відповідно до прийнятого Центральною Радою Закону «Про утворення Українського народного війська» від 3 січня 1918 року, воно створювалося для захисту рідного краю від зовнішнього нападу. Підрозділи колишньої російської армії, що ледь утримували фронт проти австро-німецьких військ, підлягали демобілізації. Таким чином, з легкої руки Центральної Ради, регулярна армія ліквідовувалася повністю.

Центральна Рада ухвалить територіальний міліцейський принцип комплектування власних військ. При цьому мобілізація оголошувалася тільки у випадку війни з метою оборони держави. Передбачався розподіл інструкторів за трьома округами – Київським, Харківським та Одеським. Водночас, замість армії, числений склад якої формувався на основі загальної військової повинності, була зроблена спроба створити професійну найману армію. Однак це не відповідало реаліям тих часів.

Через непослідовну військову політику ЦР, її недовіру до колишніх кадрових офіцерів російської армії, наприкінці 1917-о українізовані частини стали стихійно самодемобілізовуватися. Однією з причин було і бажання вчорашніх селян, які складали більшість війська, повернутися до мирної праці, взяти участь у розподілі землі, декларованому Третім універсалом, зміст якого, між іншим, передбачав вихід України з Першої світової війни. Така недолуга політика мілітаризації і водночас демілітаризації, робила УНР майже беззахисною.

Як відомо, більшовицька росія наприкінці 1917 р. почала агресію проти УНР. На тлі загрози втрати державності Центральна Рада ухвалила тимчасовий «Закон про утворення Українського народного війська», що передбачав проведення набору інструкторів, тобто військових фахівців, які б організовували вишкіл покликаних до служби в армію призовників. Попри гарну, але несвоєчасну ідею, утворити боєздатне військо, реалізувати цей задум Центральна Рада просто не встигла. Адже наступ більшовиків був стрімким і рішучим.

Врешті-решт, в умовах повномасштабного вторгнення декількатисячного більшовицького підрозділу М. Муравйова, який рухався на Київ у січні 1918-о, захищати Центральну Раду було майже нікому.

Як наслідок: Центральна Рада втратила контроль над більшою частиною України. Повернувши собі владу за допомогою австро-німецьких військ, навесні 1918 р., УНР відновила процес розбудови армії на основі видозміненої військової концепції. Згідно з опрацьованим у квітні новим планом, організація постійної армії мала б здійснюватися на основі територіального набору.

Структурно українська армія мала складатися з декількох корпусів піхоти і 4-5 дивізій кінноти. Вже у квітні 1918 р. Армія УНР нараховувала 40 тис. багнетів, 1500 кінноти, 20 тис. особового складу гарнізонів – разом 56 тис. осіб. Розпочалося формування кадрів восьми територіальних піхотних корпусів і окремої дивізії для Таврії. Однак подальша її розбудова була перервана квітневим державним переворотом 1918 р., в результаті якого в Україні встановився режим гетьмана Павла Скоропадського.

Таким чином, міжнародний пацифізм, декларований Центральною Радою, невирішеність низки суспільних проблем, зокрема аграрного питання, загальна втома від Першої світової війни, відсутність чіткого плану рішучих і виважених кроків знижували мотивацію людей, які виявились нездатними захистити завоювання української революції. Тому Центральна Рада не склала мілітарний екзамен і програла більшовикам, а з часом і австро-німецькій окупаційній владі.

Армія ЗУНР: «Душу й тіло ми положим за свою свободу»

 Українська Галицька Армія (УГА), вважається правонаступницею леґіону УСС і відділів австро-угорської армії, сформованих з галицьких українців, які з 1 листопада 1918 р. підпорядковувались Українській Національній Раді.

Варто зазначити, що до питання військового будівництва правлячі кола ЗУНР поставились більш відповідально. Адже суттєвим фактором, що перешкоджав розбудові держави у Західній Україні, були поляки, які проголосили відродження Другої Речі Посполитої на 2 дні раніше за ЗУНР. Це призвело до початку польсько-української війни 1918 – 1919 рр. В той же день коли постала ЗУНР, Українська Національна Рада видала закон про загальновійськову службу громадян республіки.

Відповідно до закону, Державний секретаріат військових справ 15 листопада оголосив загальну мобілізацію чоловіків-українців віком від 18-ти до 35-ти років, встановив військово-територіальний поділ на області. Крім 3-х обласних і 12-ти окружних, діяло 60 повітових військових команд, на чолі яких стояли військові коменданти, які організовували набір новобранців, їхній вишкіл та поповнення армії новими підрозділами.

В той же час у перші дні польсько-української війни не було розроблено системи формування армії: новостворені частини мали довільні структури, іменувалися за назвами своїх місцевостей чи іменами командирів. На базі Легіону Українських січових стрільців виникли перші бойові групи, які стали ядром підльвівського фронту. На базі бойових груп було сформовано основу Збройних Сил ЗУНР: 3 корпуси, по 4 бригади в кожному.

Керівники ЗУНР, у першу чергу військовики, терміново шукали союзника у боротьбі за незалежність. На їхній заклик відгукнувся, спочатку П. Скоропадський, а потім і Директорія УНР, надаючи збройним силам новоутвореної української держави фінансову, кадрову і збройну підтримку.

Втім, незважаючи на допомогу УГА постійно відчувала брак офіцерських кадрів. Попри досвід українців, які служили в армії Австро-Угорщини, лише невелика їх кількість потрапила до командного складу. Тому на службу в УГА очільники ЗУНР запросили старшин з колишньої цісарської армії, переважно німців, австрійців та чехів.

Незважаючи на польсько-українське протистояння, до весни 1919 р. організацію УГА було завершено: її лави зросли до 125 тис. осіб, головним чином за рахунок селянства. Західноукраїнським селянам було що втрачати. Проголошення ЗУНР і аграрна реформа її уряду сприяла доволі справедливому розподілу землі. Саме це і стало одним з найважливіших мотиваційних чинників мобілізації провінційних землеробів до лав ЗС ЗУНР.

Надаючи рівні права усім національним меншинам в межах території ЗУНР, галичани прихилили на свій бік представників інших етносів. Зокрема, євреї сформують свій знаменитий «жидівський пробоєвий курінь», що деякий час буде воювати разом з українцями. Мешканці Західної України, отримавши шанс створити незалежну державу, чітко усвідомлювали, що її треба захищати зі зброєю в руках.

В ході польсько-українського протистояння, війська УГА набули певного досвіду, значно зміцнилася їхня боєздатність, зріс авторитет серед українського населення. Як мілітарне утворення ЗУНР, УГА впродовж 1918 – 1919 рр. з перемінним успіхом воювала проти поляків, денікінців і більшовиків.

Однак, незважаючи на більш-менш системне військове будівництво, УГА не вдалося перемогти польську армію, посилену так званим «блакитним» корпусом генерала Й. Галлера, сформованим у Франції з польських військовополонених. Головною причиною поразки ЗУНР було те, що Польща, мала військову, фінансову і політичну підтримку з боку країн Антанти. Дався взнаки і брак людських ресурсів та боєприпасів, а однієї волі до боротьби виявилося недостатньо. Незважаючи на втрату контролю над своїми землями, галичани, вкупі з вояками Директорії УНР, будуть воювати на теренах Великої України до пізньої осені 1919 р.

Збройні Сили Української Держави: «за підтримки німецьких багнетів»

Збройні сили часів Гетьманату, складалися з різних військових частин, які виникали поза загальним планом творення української армії. За умов перешкод, що чинило австро-німецьке командування лише 24 липня 1918 р. Рада міністрів Української Держави схвалила закон про загальний військовий обов'язок і затвердила план реорганізації армії. Термін дійсної служби встановлювався: у піхоті – 2 роки, в кінноті й артилерії – 3 роки, у флоті – 4 роки.

Загальна чисельність армії в мирний час мала становити 310 тис. осіб. Така цифра не влаштовувала ні німців, ні австрійців, присутність яких в Україні передбачала надання «військових послуг» за рахунок українського населення. Загальна чисельність створених військових формувань за часів Гетьманату становила близько 65 тис. осіб. Вважається, що незважаючи на чималу її чисельність, гетьманському урядові також не вдалося створити повноцінну регулярну армію.

За відносно короткий період перебування П. Скоропадського при владі, були вироблені лише організаційні форми Збройних Сил і підготовлені військові кадри. Комплектація військових підрозділів здійснювалася за шаблонами колишньої царської армії. Створювані підрозділи майже не відчували браку кваліфікованих кадрів, адже територія України на той час вважалась «останнім уламком російської імперії». Втікаючи від більшовиків, до Києва переїхало чимало офіцерів царської армії, яких залучали до служби у силових структурах Української Держави.

Після ліквідації південно-західного і південного фронтів світової війни в Україну повернулося багато самодемобілізованих солдатів, тому з чисельністю потенційних призовників проблем не було. Але служити в Збройних Силах Української Держави селяни не квапились. Причиною тому була антиселянська політика уряду П. Скоропадського та австро-німецьких окупаційних військ. Аграрна реформа П. Скоропадського відповідала інтересам заможного селянства і поміщиків, але аж ніяк не бідняків, що становили більшість.

Відновлення буржуазної власності у поєднанні з жорсткими німецькими окупаційними порядками робили режим гетьмана непопулярним. Австрійці і німці, з якими три роки воювали українці, сприймались як окупанти, а гетьман – як зрадник інтересів українського народу. Репресивні заходи гетьманських, австрійських і німецьких військ, масові конфіскації, насильницьке вилучення зерна в селян, призвели до активізації «зеленого» руху в Україні і формування альтернативної – Народної Революційної Армії України (НРАУ).

Станом на початку осені 1918 р. рейтинг гетьмана почав падати. Закінчення Першої світової війни, декларований ним союз з абстрактною «демократичною росією», активізація антигетьманських сил призвели до падіння режиму П. Скоропадського. За іронією долі на бік Директорії перейшла (або оголосила про нейтралітет) значна частина військових підрозділів, які гетьман так турботливо створював впродовж свого короткого правління.

Армія Директорії УНР: «в трикутнику смерті»

Початок формування армії Директорії УНР, припадає на осінь 1918 р. Взявши до уваги гіркий досвід Центральної Ради, Директорія чітко усвідомлювала потребу у власних Збройних Силах. Вже 24 листопада 1918 р. С. Петлюра підписав «Наказ Армії УНР», першим параграфом якого декларувалося створення республіканських збройних сил «для оборони Української Народної Самостійної Республіки і захисту всього трудового народу».

Згідно подальших директив, нова армія мала формуватися на підставі ідеологічного принципу, клонування так званих твердо-національно-культурно свідомих козаків та старшин «не тільки зовнішнього виду, але й по внутрішньому змісту». Згідно мілітарно-методичних настанов «в козачих рядах армії має лунати тільки українська мова, українська команда, українська пісня, од усього повинно тхнути тільки суто національним і рідним духом».

Головна ідея, за яку мали воювати і вмирати солдати і старшини УНР – «визволення нації з довголітньої неволі». Нові, по-суті національні Збройні Сили мали відмовитись від стандартів і ціннісних орієнтирів самодержавної армії, традиції якої (на думку отаманів-реформаторів) відійшли в минуле. Будівничі армії Директорії УНР великою метою існування нового українського війська вважали прагнення «зробити нашого козака свідомим українським патріотом, а потім останнє все приложиться».

У тексті присяги українських військ вояки давали обітницю «Всемогущому Богу вірно Українській Народній Республіці служити, й слухняно повинуватися верховній владі Діректорії, правительству і народній армії». Виник своєрідний парадокс: армія народна і українська, але має служити владі, а не людям, яких покликана захищати. В процесі розбудови ЗС Директорії розглядалися декілька концепцій їх комплектації і поповнення. Одна з них – принцип добровільності, інша – створення і вишкіл за зразком Червоної армії. Добровільність передбачала високий рівень національної самосвідомості.

Це головним чином стосувалося офіцерського складу, серед якого переважали етнічні росіяни, прихильники російської монархічної чи республіканської  ідеї. Для формування нових українських патріотично налаштованих солдатів та офіцерів, В. Винниченко запропонував відкрити старшинські курси, до проходження яких мали залучатися і політично свідомі селяни. Противником таких кроків був С. Петлюра, адже на його думку процес плекання нових кадрів розтягнеться у часі, а більшовики вже починають нову війну проти УНР.

В результаті дискусій при розгляді різних варіантів більшість директорії обрала найпростіший шлях – масової мобілізації. Відповідно до закону: «всі громадяни, що пройшли військову муштру у всіх родах зброї і во фльоті, здатні носити зброю від 20 до 35 років включно, й старшини до 43 років мали негайно стати в ряди армії УНР для захисту здобутків революції… для здобуття землі і вільних прав трудящому народові та для того, щоби забезпечити республіканський лад і демократичні порядки в УНР». Згідно закону про мобілізацію, усі громадяни, що підлягали призову мали «з’явитися добре озутими, зодягненими по можливості у військове убрання зі зброєю (оружієм), як хто її має».

Структурно, Збройні сили Директорії головним чином створювались за тим самим принципом що і українська армія часів Центральної Ради. Однак, суперечлива політика владних установ у питаннях виборів до Трудового конгресу, непродуманість в аграрному питанні – все це робило потенційних захисників Української держави ухилянтами-пацифістами. Більшість населення не бачила сенсу воювати за УНР, адже радянська росія обіцяла все і одразу. Якщо не більшовицькі, то анархістські ідеї виглядали більш привабливими, тому «хлопці стали розбігатися в різні боки». Ідея «національного» принципу побудови армії – не спрацювала.

Таке явище командир січових стрільців Є. Коновалець назве «отаманією», одним з проявів якої було те, що «…маси мобілізованих, швидше або пізніше, розходилися по домівках, або переходили на бік більшовиків». Така самодемобілізація, долучення до різного роду збройних формувань викликали хаос, проявом якого були: бандитизм і численні єврейські погроми тощо. З великим запізненням у травні 1919 р. було створено інститут державних інспекторів, покликаних підтримувати дисципліну в армії. Ця ідея була запозичена в більшовиків. Державні інспектори були схожі на більшовицький революційний трибунал, але діяли значно м’якіше.

Попри бажання створити боєздатну армію, Директорії не вистачало коштів, амуніції, фахівців, а також часу. Директорії УНР не пощастило ще більше ніж Центральні Раді. Опинившись у вирі подій буремного 1919  р. вона зазнала поразки. Не допомогли ні об’єднання армії УНР і Української галицької армії ЗУНР, ні тимчасові союзи з «зеленими», ні марні сподівання на допомогу Антанти, ані Варшавська угода з поляками.

Більшовицька орда: «мету виправдовують засоби»

 Більшовики були головними ворогами і, водночас, переможцями майже усіх армій, що воювали на теренах України у 1917 – 1921 рр. До моменту ухвалення декрету про створення Червоної Армії від 15 (28) січня 1918 р., їх збройні сили складались з частин Червоної гвардії, що виникали ще влітку 1917 р. До середини січня 1918 р. з росії та українських фронтів прибуло близько 32 тис. вояків готових боротись з «контрреволюційною» Центральною Радою.

Звертає на себе увагу і гібридна тактика дій. У грудні 1917 – березні 1918 р., більшовиками в Україні було проголошено квазі-держави – Радянську УНР, утворено Донецько-Криворізьку соціалістичну республіку (зі столицею у Харкові), Одеську Радянську Республіку, а також Кримську Соціалістичну Республіку Тавриди. Формально ці псевдодержави були напівнезалежні, мали власні збройні формування і діяли в союзі з радянською росією, «запрошуючи» її армію боротись проти буржуазних експлуататорів. Впродовж 1918 – 1920 рр. більшовики чотири рази захоплювали Україну.

Слід зазначити, що ідеї російських комуністів (більша частина яких була запозичена у партії есерів) були доволі привабливими. Завдяки їм до лав червоногвардійців охоче вступали як російські, так і українські селяни, робітники, самодемобілізовані солдати і матроси, а також велика кількість кримінального елементу, який у пролетарській революції вбачав нагоду помститися і збагатитися.

Сама назва ЗС радянської росії – Робітничо-селянська Червона армія (РСЧА) формально виражала усвідомлений класовий союз робітників і селян, що мали боротися за «щастя трудового народу, проти експлуататорів», виступаючи у ролі визволителів.

Згідно Декрету про організацію Народно-Революційної Соціалістичної Армії України, від 20 січня 1918 р., червоноармійці отримували 25 крб. платні щомісяця. Інструктор  командир взводу – 40 крб.,  роти – 50 крб, батальйону – 75, полку – 100, інструктор командир дивізії – 125 крб., корпусу – 150 , армії – 175 крб. Обов’язковий термін служби, без ротації, тривав 6 місяців. Матеріальна компенсацію в разі каліцтва, а також безкоштовне медичне обслуговування, продуктові пайки і виплати сім’ям в разі втрати годувальника також передбачались. На тлі обов’язковості служби у лавах РСЧА, існував, добровільний і ідеологічно навіяний принцип «творців справедливого майбутнього».

Якщо поєднати це з багатомільйонним людським ресурсом радянської росії, очевидним є факт, що мобілізаційні можливості Червоної армії були практично невичерпними. Саме це і дозволяло не зважати на поразки і швидко відновлювати лави «червоних легіонів», що раз у раз потребували «гарматного м’яса».

Не останню роль, у підвищенні боєздатності Червоної Армії, відігравали колишні царські офіцери, які перешли на службу до більшовиків. За період до середини серпня 1920 до лав РСЧА призвали 48 тис. колишніх царських офіцерів, 10 300 осіб адміністративного персоналу і 214 тис. колишніх унтер-офіцерів.  РСЧА була інтернаціональною за своєю суттю.

Тому не дивно, що комуністичні збройні формування, являли собою доволі строкату суспільну і національну структуру, де дворяни воювали вкупі з селянами, а росіяни з латишами і, навіть, китайцями. 29 травня 1918 року ВЦВК прийняв постанову «Про примусовий набір в робітничо-селянську армію» і розпочав обов'язковий набір на військову службу в РСЧА осіб у віці від 18 до 40 років, і одночасно створюється мережа військових комісаріатів для реалізації норм цієї постанови. Влітку 1918 року в РСЧА скасовується виборність командирів. Офіцери старої армії мобілізуються в РСЧА, а їхні родини беруть у заручники. До речі, досить часто члени родин штаб-офіцерів і генералів перебували в ув’язненні.

Було відновлено військові училища, які методом короткострокових курсів готували командний склад; відновили роботу військові академії. Станом на грудень 1918 року РСЧА налічувала 800 тисяч вояків, на початок 1919 р. – 1 млн 630 тис., на кінець 1919 р. – 3 мільйони, а на 1 листопада 1920 р. – близько 5,5 мільйонів.

Популізм і демагогія, агітація і пропаганда, «червоний терор», гасло «грабуй награбоване», у поєднанні з ідеєю загальної рівності, побудови світлого майбутнього сприяли розширенню популярності більшовиків в Україні. Декларуючи передачу земель селянам, фабрики – робітникам і припинення війни, російські більшовики отримали безпрецедентну підтримку серед широких народних мас. Водночас їх політика була більш продуманою і виваженою. Треба віддати належне більшовицьким вождям, які (у справі боротьби за владу) були доволі талановитими тактиками і стратегами, безжалісними і прагматичними.

Битва ж за Україну була виграна значною мірою завдяки перемозі більшовиків на ідеологічному та інформаційному фронтах. Саме це, вкупі з мобілізаційними можливостями Червоної Армії, неперевершеною жорстокістю до противника, здатність йти до перемоги не зважаючи на поразки і не рахуючись з втратами гарантувало успіх. Врешті-решт це і призведе до поразки Української національної революції і втрати українцями своєї державності. Перемогу в цій кривавій «м’ясорубці» громадянської війни отримали більшовики, які виявились більш жорстокими і безкомпромісними.

Підбиваючи підсумки, слід зазначити, що попри існуючи мобілізаційно-мілітарні традиції, більшовицька система комплектації, вишколу і відновлення армії виявилась найбільш ефективною. Адже саме Червона армія перемогла у громадянській війні на теренах колишньої Російської імперії. Гнучка, виважена, а подекуди більш прагматична і жорстока політика сприяла залученню більшої маси рекрутів до лав збройних сил РСЧА.

Більшовицька армія, незважаючи  на поразки і втрати, змогла виробити значно якісну та ефективну ціннісно-організаційну мотивацію широких верств населення. Зважаючи на мілітарні традиції Червоної армії, сучасна російська армія використовує одні й ті ж самі мотиваційні наративи.

Боротьба за «визволення України від нацистів», «захист російськомовного населення», особлива «месіанська роль російської армії» в протистоянні зі «світовим злом», знищенням «укрофашизму»: є тими факторами, які, в поєднанні з модерною пропагандою здатні зомбувати сотні тисяч нових рекрутів для «хрестоносців путіна».

Тому, для успіху мобілізаційних процесів, ми, українці, маємо врахувати метаісторичні та мотиваційно-ідеологічні чинники армії країни-агресора, виробивши власну патріотичну протиотруту. Людьми рухають ідеї. Війни виграють ідеології. Якщо ми цього не зрозуміємо, не врахуємо інтереси всіх соціальних та національних груп населення України, не створимо відповідну мотивацію – ніякий закон не вирішить наших проблем.

Олександр Салтан, кандидат історичних наук, м. Харків