«Чи розуміють у Кремлі, що це буде Річ Посполита – від моря до моря?». Російські ЗМІ про Україну

«Не має залишитися навіть клаптика землі під назвою «Україна». У статті під таким злісним заголовком газета «Свободная пресса» вустами якогось «полковника у відставці» Сергія Духанова задається несподіваним для прокремлівських ЗМІ питанням: «Чи готовий Володимир Путін стати тим керівником Росії, за якого Польща матиме доступ до Чорного моря?». І відразу з обуренням вигукує: «Або він все-таки згадає свою обіцянку, і «РФ відповість асиметрично, швидко і жорстко», а «організатори будь-яких провокацій, що загрожують безпеці РФ, пошкодують так, як ніколи не шкодували»...

«А чи готовий Путін?..»

«Полковника у відставці» на сторінках «Вільної преси» вивело з себе те, що «ЗМІ різного роду повідомили про те, що в офісі президента Володимира Зеленського обговорюють план конфедерації з Польщею, який може завершитися створенням нової «Речі Посполитої». Жодної із назв згаданих «ЗМІ різного роду» автор «СП» не вказує, його непокоїть зовсім інше.

«Можна скільки завгодно триньдіти про «конфедерацію двох країн», але у майбутній «конфедерації», тобто у союзі суверенних держав, які уклали конфедеративний договір і таким чином об'єдналися для вирішення спільних завдань і проведення спільних дій, жодних «двох - і тим більше «суверенних» - держав бути не може». Буде одна «Річ Посполита – від моря до моря». Від Балтійського до Чорного», - б'є на сполох «полковник у відставці».

І обурено продовжує: «...У когось є сумніви у тому, хто в діаді «Україна – Польща» ведений, а хто ведучий, хто перебуває «згори», а хто «знизу»? Російська верховна влада вкотре віддала перевагу відведенню очей у бік, коли Україна передала свої золотовалютні запаси Польщі. Комусь треба пояснювати, що це з кінцями? Що це квиток на поїзд в один кінець? У Кремлі цього не розуміли та не зрозуміли? Не вдаючись особливо в деталі, достатньо поставити кілька запитань. А чи розуміють у Кремлі зараз, що «Конфедерація Польщі та України», якщо вона відбудеться, означає, що Україна – і де-факто, і де-юре – стане членом і ЄС, і НАТО? Кремль надасть наказ брати Миколаїв та Одесу, якщо це буде територією НАТО? Чи розуміють вони, що про гучно оголошені цілі щодо «денацифікації та демілітаризації України» доведеться забути? Адже навряд якийсь ідіот вважає, що ці завдання за нас вирішать поляки?».

«Чи розуміють наші «мовчуни», що американські ракети – як мінімум середнього радіусу дії – стоятимуть в Україні? Що ці ракети будуть оснащені ядерними боєголовками?, – криком кричить відставний полковник Духанов. - На яких рубежах вони будуть, якщо ми ще не звільнили навіть території ДНР та ЛНР, не кажучи про Запоріжжя та Херсонщину? Чи розуміють вони, що Польща володітиме портами та військово-морськими базами на Чорному морі - як мінімум, в Одесі та Миколаєві? Чи розуміють вони, що це означає для Криму та Севастополя? І - якщо таке станеться - заради чого були понесені всі жертви?».

Суму Духанова немає межі: «Найгірше те, що, якщо це мені зрозуміло, полковнику у відставці, це тим більше зрозуміло «інстанціям, які приймають рішення». Точніше, погано те, що, знаючи і розуміючи це, «інстанції» мовчать. І, схоже, не діють... Тому повернуся до того, з чого почав: Чи готовий Путін стати тим керівником Росії, за якого Польща матиме доступ до Чорного моря? Або він, таки, згадає свою обіцянку, дану трохи більше року тому, і «РФ відповість асиметрично, швидко і жорстко», а «організатори будь-яких провокацій, що загрожують безпеці РФ, пошкодують так, як ніколи не шкодували».

А щоб Путін мав чим відповісти Україні та Польщі, відставний полковник «дуже коротко» пропонує власний стратегічний план: «Ми маємо високими темпами звільняти за областю область. Одна за одною ці області мають пройти через референдум про незалежність від колишньої України та про входження до складу РФ. Внаслідок цього Україна має припинити своє формальне існування за рішенням місцевого населення (а не Кремля). Не повинно залишитися ні клаптика землі, на якому зберігалася б назва «Україна», - якщо тільки, звичайно, «інстанції, які приймають рішення» не хочуть виплачувати контрибуції та репарації перед тим, як вирушити до Гааги...».

«Головне: Путін бажає увійти в історію як той, хто пішов з Лурдеса та Камрані, втратив більшу частину російської дипвласності в США, і за кого Польща стала чорноморською (означає, і середземноморською) державою, яка загрожує Криму та всій Росії? Або: Путін хоче, щоб його в поколіннях пам'ятали як того, хто зберіг територіальну цілісність Росії, хто врятував Сирію, хто повернув у рідну гавань Крим, Малоросію, Новоросію та Придністров'я? Народ чекає на відповідь. Не слів, а справ», - суворо робить висновок відставний полковник Духанов. Ех, йому б ще коня!..

«Тільки ми розуміємо, що Крим не віддамо»

«Парламентскую газету» турбує, «чи можна серйозно ставитись до слів радника Зеленського Михайла Подоляка про захоплення Криму за п'ять-сім місяців». Розвіяти цю тривогу видання попросило першого заступника голови комітету Ради Федерації РФ у міжнародних справах Володимира Джабарова.

Той самовдоволено запевняє, що турбуватися нема про що: «Вислів Подоляка говорить лише про те, що ми у березні-квітні минулого року вели переговори з людиною, яка зовсім не розуміється на політиці. Не кажучи вже про військову справу. Крим Україна може захопити лише в одному випадку – якщо Російська Федерація остаточно перестане існувати як держава. А цього ніколи не станеться».

«Ті 60 років, протягом яких півострів перебував у складі України, були великою політичною та історичною помилкою, що трапилася лише через недалекоглядність окремих державних керівників. Зараз цю помилку виправлено, і більше, я впевнений, ми до неї ніколи не повернемося», - зарозуміло проголошує «сенатор».

І насамкінець погрожує: «А пану Подоляку я б порадив задуматися про інше - як би Україні не втратити на додаток до вже відчужених чотирьох регіонів ще й нові території. Принаймні та політика, яку зараз реалізує українське керівництво, до цього цілком сприяє».

Але хоч би як бравірував Джабаров, а хвиля пішла: от і газета «Московский комсомолец» знайшла аж трьох політологів, щоб ті «проаналізували реальність загроз Києва Криму».

«Політолог та економіст Олександр Дудчак у розмові з «МК» зазначив, що київський режим змушений робити такі заяви під тиском», - наголошує газета і цитує також заспокійливі посилання Дудчака: «Через подібні висловлювання вони борються за місце під сонцем. З погляду здорового глузду та інтересів громадян України повернення Криму не потрібне ні населенню, ні державі, ні економіці. Тому все це походить від зовнішніх сил. У Києві просто виконують завдання. У разі невдачі їх призначать крайніми і скажуть, що це була виключно їхня затія».

Якийсь «політолог» Василь Стоякін нарікає, повідомляючи «МК», що «українська влада користується тим, що в Україні та інших країнах відсутнє чітке розуміння однозначної приналежності Криму Росії».

«Таке бачення реальності існує лише в Росії, – каже Стоякін. - Для громадян інших країн територіальна приналежність Криму не є очевидною. Тільки ми розуміємо, що Крим не віддамо».

Стоякін наголошує на «однозначній серйозності намірів Києва щодо кримського регіону»: «Дискусія будується навколо того, яким чином це буде здійснюватися. Військовим шляхом їм цього не хочеться з абсолютно об'єктивних причин. Тим більше, вони не мають на це дозволу з Вашингтона. Дипломатичним шляхом це зробити вигідніше. Ось вони так і натякають на спосіб вирішення цього питання, якщо, як вони розраховують, контрнаступ ЗСУ буде успішним».

Зрештою, третій експерт – якийсь «заступник директора Інституту країн СНД» Володимир Жарихін – застерігає, що «висловлювання українських політиків щодо Криму є частиною продуманої стратегії в інформаційному протиборстві».

«Вони чудово розуміють, що Крим вони собі вже не повернуть. Вони виконують інше завдання - нервують мешканців півострова, розкриваючи подробиці своїх планів. Це елементи інформаційної війни, які іноді завдають чималої шкоди. У Києві знають, що нічого не вийде, але як у класичному анекдоті можуть лише «надкусити». От і надкушують таким чином», - намагається заспокоїти Жаріхін...

«Особливих ілюзій не маємо»

Газета «Известия» взяла «ексклюзивне інтерв'ю» у посла РФ у ФРН Сергія Нечаєва, який обурюється тим, що «уряд Німеччини давно перейшов усі можливі «червоні лінії» у прагненні завдати Росії стратегічної поразки». «Проте відправляти свої війська в Україну він навряд чи стане», - якось невпевнено заявляє російський дипломат.

На запитання газети, «чи простежується зараз у країні готовність до постачання нових видів озброєнь на Україну, зокрема винищувачів», Нечаєву Кремль заспокоїти нічим: «Ми чули заяви німецького керівництва про неприйняття ідеї постачання Києву бойових літаків. Факт, однак, полягає в тому, що номенклатура німецьких озброєнь, що поставляються Україні, безперервно розширюється. Від постачання касок Берлін перейшов до накачування київського режиму сучасними смертоносними системами озброєнь, включаючи важкі бойові танки, гаубиці, РСЗВ, ЗСУ. Створюються логістичні та сервісні центри з їхнього ремонту та техобслуговування у третіх країнах. Уряд Німеччини давно перейшов усі можливі «червоні лінії» у прагненні завдати Росії стратегічної поразки. Тож особливих ілюзій не маємо».

Не має однозначної відповіді російський посол і на запитання, «чи може офіційний Берлін направити свої війська на Україну».

«Направлення військ було б рівносильне прямому втягуванню Німеччини в збройний конфлікт з Росією, чого в Берліні, принаймні на даному етапі, всіляко прагнуть уникнути. Та й навряд чи німецькі виборці схвалять такі плани. Простіше воювати чужими руками», - відповідає Нечаєв припущеннями.

А щодо «можливості вилучення заморожених державних коштів Росії на користь України», нагадує про якісь «інші механізми».

«Дискусії про вилучення заморожених російських активів на користь київського режиму періодично активізуються. Але зробити це не так просто, як здається. Все-таки крадіжка не може бути настільки відвертою і безсовісною, під неї треба підвести юридичне обґрунтування, убезпечити власні активи. Поки що в хід йдуть інші механізми. Показовий приклад - запровадження зовнішнього управління у дочірніх німецьких структурах російських енергетичних концернів під приводом турботи про енергобезпеку країни», - також невизначено відповідає російський посол.

«Є попит на «легке чтиво»

Офіційне видання уряду РФ – «Российская газета» – перейнялося тим, що «в бібліотеках Донбасу потрібно замінити до 70 відсотків книжкового фонду».

Причину придумати, звісно, легко: «30 років Україна цілеспрямовано та послідовно вилучала зі своїх бібліотек російські книги, газети, журнали та знищувала їх. За 30 років у бібліотеки ЛНР не надійшло жодної нової російської книги».

Газеті підспівує «глава спілки письменників ЛНР» якийсь Гліб Бобров: «30 років етноциду не пройшли даремно. Бібліотеки були набиті екстремістською літературою та передвиборними промовами американських президентів. А після київського майдану та захоплення влади в Україні прозахідною клікою взагалі почалося тотальне завантаження бібліотек книгами націоналістичного характеру. Такі книги після звільнення міст та сіл Донбасу вирішили вилучати. Але ж не залишати бібліотечні полиці порожніми. Тоді й народилася ідея проекту «Книги Донбасу», який передбачає передачу книг із регіонів із «надмірними» книжковими ресурсами (це насамперед Москва та Санкт-Петербург) у сільські бібліотеки ЛНР та ДНР».

Бобров, щоправда, чесно зізнається, що «запущений узимку 2015 року проект спочатку йшов ні хитко ні валко, поки в нього не вписався куратор проекту «Московський букініст» Юрій Лучников».

«Участь Юрія миттєво далася взнаки на обсягах поставок, - розповідає Бобров, замовчуючи, що термін «букініст» означає, що у «руський» Донбас «сплавляли» літературу б/в. – Якщо у перші роки до ЛНР надходила приблизно тисяча книг на рік, то у 2020-21 роки фонд Юрія Лучникова привіз до республіки вже 20 тисяч книг. А за чотири місяці 2023 року – 23 тисячі книг».

«До речі, одна відома партія, яка голосно оголошила про акцію зі збору книг для Донбасу, поки що передала до ЛНР всього 500 примірників», - принагідно ображається Бобров.

Він запевняє, що «основні книжкові вступи до бібліотек ЛНР – це класика та сучасна література», однак одночасно не приховує, що читацький попит у «звільнених від екстремістських брошур бібліотеках» є передусім саме не на класику, а на «легке чтиво».

«Крім бібліотек, фонд також намагається передати книги до шпиталю, тим більше, що у новостворених шпиталях, як правило, бібліотек немає... Крім російської класики, до шпиталю та бібліотеки передають і шедеври зарубіжної класики. Ніхто на нових територіях не збирається скасовувати ні Томаса Манна, ні Фейхтвангера, ні Ромена Роллана, ні Діккенса», - каже Бобров.

«Вбивство Владлена Татарського наочно показало, що у суспільстві є величезний запит на посилення політики витіснення українського націоналізму. І наша робота щодо заміни книжкових фондів бібліотек на звільнених територіях ЛНР зараз особливо важлива», - проголошує бібліотечний «рятівник» Бобров.

Огляд підготував Михайло Карпенко, «ОстроВ»