«До початку війни я жодного разу не була на Донбасі, і мала дуже стереотипне уявлення про східні регіони України. Єдиний позитив, якщо це слово взагалі доречно вживати у цьому контексті, війни у тому, що мені вдалося познайомитися з культурою Сходу нашої країни», – говорить Мар’яна Садовська, українська співачка, актриса, аранжувальниця та фольклористка. Садовська вже багато років мешкає у Кельні (Німеччина) та популяризує українське мистецтво на теренах Європи та Америки. У її творчому доробку три сольних музичних альбоми, численні музичні композиції та низка театральних ролей. У вересні Мар’яна Садовська завітала на Донеччину, де знайшла унікальні музичні скарби, які згодом представить у Нью-Йорку. Мар’яно, ви нещодавно приїздили на Донеччину. Що саме вас зацікавило і які міста вдалося побачити? Насправді я приїжджала в Україну на конференцію, що відбувалась з приводу річниці трагедії Бабиного Яру. Після виступу в Києві, вдалося поїхати на Донбас, а якщо конкретніше – у Волноваський район. Для мене це стало своєрідною етнографічною міні-експедицією. Чому ви обрали саме Волноваський район? Це довга історія, тому спробую пояснити з самого початку. Враховуючи те, що я зростала у Львові, мені здавалось, що тільки там збереглися традиції і мова. Я пам’ятаю, яким відкриттям 20 років тому для мене стала східна, північна, центральна Україна, де збереглись автентичні традиції в селах. Подібний стереотип був у мене і стосовно Донеччини: здавалось, що там тільки колгоспи, «руський мир», все знищено і нічого не залишилось. Коли два роки тому я вперше поїхала до Маріуполя з благодійними концертами – моя думка змінилась. Після того, я була в Приазов’ї кілька раз. І ось під час поїздки з Сергієм Жаданом, виступаючи у Волноваському будинку культури, я запитала одного із працівників сцени, чи чув він народні пісні у селах району. Він не лише розповів, що співи – це частина культури району, а і познайомив із засновницею музичного колективу «Заграйярочка» Іриною Крюченко. Я дуже вдячна долі, що зустріла її. Скажу навіть більше, вважаю, що ми всі повинні дякувати Ірині Крюченко, адже вона давно їздить по навколишніх селах та записує, і зберігає унікальні матеріали. Ця жінка зуміла створити дослідницько-фольклористичний гурт, що об’єднує людей, закоханих у автентичний спів. У «Заграйярочці» співють три покоління. Збереження традицій там на першому місці. В Німеччині російською пропагандою роздмухується теза, що на Донбасі всі хочуть до Росії, і, повірте мені, цей міф дуже потужний. Ми всі (українці, що живуть в Німеччині) намагаємося це спростувати. Знаєте, я завжди кажу, що маю дві мети: перша – творча, щоб донести цю музику та спів до людей; друга має політичний контекст — дати почути справжню Україну, а тепер ось і справжній «голос Донбасу». У радянські часи українцям закривали доступ до нашої автентики, підсовуючи такий собі кітчуватий фольклор, який зараз називають «шароварщиною». До прикладу, вищезгадана Ірина Крюченко проводить майстер-класи та пояснює вчителям музичних шкіл різницю між стилем «колгоспного ансамблю пісні і танцю» та справжніми перлинами української культури. Автентичний спів та музика – це як серце, що б’ється. Поки воно б’ється, життя продовжується. У яких селах ви побували? Мені вдалося відвідати Єгорівку, Дмитрівку, Златоустівку, Калинівку, Хлібодарівку і власне Волноваху. І до кожного з цих місць потрібно повертатися. Коли я починаю розшифровувати матеріал, який зібрала у Волноваському районі, то побачила, що мені вдалося знайти, без перебільшення, справжні скарби. Спів стареньких бабусь потрібно не лише збирати, а і прагнути найголовнішого – робити все, щоб ці пісні звучали та не забувались. Яким чином ці автентичні скарби з Донбасу в подальшому трансформуються у вашій творчості? Найближчим часом я буду брати участь у проекті Вірляни Ткач (американська режисерка українського походження) у Нью-Йорку. Це буде візуально-музичний арт проект, де я планую заспівати дещо із зібраного у Волноваському районі. Насправді, мені хочеться зробити проект, у якому автентичні музики з заходу України з Гуцульщини чи Лемківщини приїхали б на Донбас та зустрілись з тими бабусями, які співають по селах. Звичайно, дуже хотілось, щоб колектив «Заграйярочка» побачили та почули у Німеччині та Америці. Чи є у Вас в планах нові етнографічні поїздки дорогами Донбасу? Звичайно, мрію повернутись і далі шукати та записувати матеріал. Хотілось б побувати і на Луганщині, і у грецьких селах біля Маріуполя. Подібні проекти потребують потужного фінансування. Реалізувати самотужки – майже неможливо. Чи слід в такому випадку сподіватися на діалог з державою, яка може допомогти коштами? Звичайно, на цей діалог ми очікуємо і нам слід його вимагати від держави. Та все ж, в першу чергу сподіватись на себе. Наприклад, коли я почала їздити до Маріуполя, то побачила там численні благодійні акції. На сьогодні вже є результат – у Маріуполя з’явились чотири арт-майданчики. Такі метаморфози дають надію, що наша справа не марна. Але, відверто, хотілось б, щоб такі ініціативи не залишались лише справою волонтерів, а і перетворювались в державні інституції, що займаються саме питаннями української культури. Втім, я розумію, що питання грошей – одне із найважливіших у реалізації подібних проектів. Ми з чоловіком, режисером, також постійно шукаємо кошти і подаємось на різні грантові проекти, що пов’язані з культурою в Україні. Які з цих проектів вже вдалось реалізувати? Завдяки грантовим коштам ми запросили декілька українських театральних колективів до Німеччини у рамках міжнародного фестивалю Globalize Cologne, який ми організовуємо. Поступово робимо маленькі кроки. На жаль, до сьогодні, коштів на проект в Україні ми не отримали. Але будемо шукати далі! У Німеччині, де я мешкаю, немає міністерства культури, але є грантова система, що дозволяє реалізувати певні можливості та отримувати кошти на свої проекти. Крім того, є такі інституції як Гьоте Інститут, котрі займаються промоцією німецької культури у світі. Мрію, щоб так було і в Україні. Ми повинні вимагати від держави звертати увагу на культуру, тому що вона сильніша, ніж зброя. На мою думку, якщо б існував реальний контакт між українцями, то Росія та Путін не змогли б в такій формі використати міф поділеності нашої держави на “проросійський” Схід та “націоналістичний” Захід. Саме тому я вважаю такими важливими для України такі проекти, як "Донкульт" і "Галіціякульт". В Україні потрібно опікуватись не лише гуманітарними, а і культурними проектами. Адже, якщо ми самі не будемо працювати, а будемо чекати на допомогу держави, то нічого не вийде. Зараз, особливо на сході, відчувається патріотичне піднесення у мешканців порівняно з попередніми роками. На вашу думку, таке перезавантаження допоможе підняти рівень самоідентифікації та загалом культури до гідного рівня? Коли я почала приїздити в зону АТО, то бачила, як люди розмальовують все жовто-блакитними кольорами, ніби надаючи цьому сакральної сили. Дуже важливо відчути зсередини національну самоідентифікацію. Прийшов час, коли кожна людина повинна визначитися, в якій державі вона прагне жити: у незалежній європейській сучасній Україні чи у темряві Середньовіччя, куди прямує Росія. Цей вибір стосується саме держави. Тобто я єврей, росіянин, грек, поляк чи українець хочу жити в Україні, де гідність людини цінується понад усе. І коли люди одягають вишиванку або віночок – для мене це внутрішня потреба вибору, маніфестація свого вибору. Та є й інша сторона медалі. Змінюється форма, втім зміст залишається старий. Наприклад, коли я була у Дніпрі, то студенти з театральних вишів проводили репетицію вистави, що фактично була поставлена в кращому стилі соцреалізму. Лиш замість Леніна та комсомольських пісень – прапор та українські пісні. Це було жахливо. Саме тому я наголошую на тій важливій місії, яку виконує Ірина Крюченко. Ми повинні відрізняти золото від блискучих обгорток. З ким із українських діячів культури ви співпрацюєте? Найбільше я пов'язана з моєю Альма-матер — тобто театром Леся Курбаса у Львові. Але я шукаю контактів з колегами в Україні і страшенно щаслива за кожну можливість співпраці. Дуже важливими для мене стали спільні проекти з режисером з Києва Андрієм Приходьком, з музикантом Марком Токаром, колективом "Курбаси" та "Козак Систем". А два роки тому почала створювати композиції на тексти Сергія Жадана та Любові Якимчук. Існує твердження, що світ вже втомився від теми війни в Україні. Які настрої панують у Німеччині? Не буду лукавити, тема України вже давно не на перших шпальтах німецьких видань. Нещодавно мої знайомі запитували мене: «Ну що, у вас вже там все добре?». Про те, що війна продовжується - переважно мовчать. Але потрібно про це нагадувати. В той же час, в Німеччині нарешті починають усвідомлювати небезпеку від Росії та Путіна. Проводять паралелі між Сирією та Україною у цьому контексті… Німеччина одна з країн, що зіштовхнулась з проблемою біженців, як їх сприймають там? Це болюче питання. В нас багато біженців з Сирії, Іраку, Афганістану. І знаєте, тут, у Європі, зростає радикальне націоналістичне крило, яке починає нагнітати атмосферу страху.. Схожі тенденції я бачу і в Україні. «Ось скоро ми всі будемо змушені розмовляти арабською мовою”, - чути у Європі. «Ось приїдуть донецькі і нас русифікують», - можна почути в нашій країні. Та я рада з того, що такі спалахи ненависті та нерозуміння швидко гасять. Вірю, що людське співчуття і пам'ять будуть сильнішими. Потрібно робити все, щоб не допускати маніпуляцій на тему переселенців та біженців. Налагодженню діалогу в цьому питанні допомагає і мистецтво. Наприклад, Київський театр переселенця привозив до Німеччини свої вистави, де брали участь саме діти з Донбасу. Ви слідкували за цими проектами? Нещодавно у Німеччині я була на виставі, де брали участь 30 підлітків з Донбасу. Керівник проекту Алла Вайзбенд організувала виставу – «Я є інший ти». Між українськими та німецькими дітьми відбувався діалог, вони створили музичний перформанс-спілкування. Діти, що пережили війну, читали свої тексти, свої історії. Відчувалась світла сила від цієї зустрічі. Вистава була представлена у трьох містах. Втім, я б хотіла , щоб якомога більше міст побачили ці вистави. Знаєте, це як запалити свічку – це ще не вогнище, але вже маленький вогник, який залишить своє світло й тепло. Я знаю, як це важко було організувати, особливо з фінансової точки зору. Але я вірю, що такий маленький вогник - це набагато важливіше, ніж будь-які акції та протести. Саме такі проекти допомагають протидіяти втомі від української тематики у європейських ЗМІ та сприяти зближенню і порозумінню між людьми. Ірина Голіздра, "ОстроВ" Фото: Вальдемар * Проект осуществляется при финансовой поддержке Правительства Канады через Министерство международных дел Канады
